У Щорську районну газету «Промінь Жовтня», що на Чернігівщині, я потрапила одразу після школи. А історія проста. Ще ученицею багато дописувала до місцевих газет і, звичайно ж, після отримання атестата подалася до Київського держуніверситету на факультет журналістики. Але того разу мені не пощастило — недобрала прохідних балів. І тут дзвінок: у Щорсі є вакантна посада, їдь, тебе завтра чекає редактор.
Пам’ятаю, як несміливо переступила тоді редакційний поріг. А назустріч мені іде такий статечний, з гарною зачіскою чоловік:
— Марина Василівна?
Так, кажу, а сама ніяковію, бо яка я Василівна — дівчисько, і по батькові назвали вперше. Це тепер я розумію, як тоді мій майбутній шеф, Григорій Микитович Желій (на знімку), підняв мою самооцінку, дав зрозуміти, що там мене поважатимуть. Ми пройшли до його кабінету. Розмова була нетривалою. Григорій Микитович розповів, що входитиме до моїх обов’язків, і фактично моя подальша доля була одноосібно вирішена. Тим часом за дверима чулися стукіт машинок, якась метушня, дзвеніли телефони. Одне слово, суцільний вулик, у мене ж було уявлення, що всі після відряджень сидять і творять свої «шедеври» в цілковитій тиші. З’ясувалося, все не так. Я стала кореспондентом районки, а вже через рік успішно склала іспити й подалася на омріяний факультет журналістики КДУ. Життя закрутилось, але першу школу згадую з величезним пієтетом, а надто першого свого вчителя.
Загалом же Григорій Микитович усіляко опікувався молодими. Він, тоді сорокалітній, вважав, що саме за молодими перспектива, а отже, матиме перспективу і його дітище — районна газета. Мабуть, саме ці мотиви спонукали його переманювати кадри. Пригадую, як одразу троє випускників факультету журналістики (не знаю вже після яких таких вагомих аргументів) вирішили працювати в газеті «Промінь Жовтня». До речі, далеко не прості випускники. Але намальовані Григорієм Микитовичем перспективи їх чимось привабили. Один з них, Микола Максимець, був комсоргом курсу і мав непогані шанси отримати розподілення в обласне чи то й республіканське видання. Нині він відомий журналіст і видавець, а віднедавна ще й письменник, працює і тривалий час живе у Чернівцях, але той районний досвід згадує з великою вдячністю, як і свого наставника Григорія Желія. Досі трудиться в «Промені» Валентина Руденок, якій також дав путівку в журналістику Григорій Микитович. На жаль, нема вже серед живих Володимира Шевчука, якось загубилися сліди Віктора Чуприни. Утім, той досвід, що ми отримали його в районці, точно не загубився.
Не обходилося в тодішній журналістській практиці й без курйозів. Щоправда, мали вони тоді набагато плачевніші наслідки, ніж зараз. Добре пам’ятаю, з якою скрупульозністю вичитувалися офіційні документи — матеріали партійних з’їздів, конференцій. Не кажучи вже про прийняття конституції тощо. Перепадало й за менші похибки. Одне слово, редактор щодня ходив по лезу ножа...
Усі найменші прорахунки в роботі працівників друкарні, де виходила газета, також лежали «на совісті» редактора. Так було і того разу. Увечері, як з’ясувалося згодом, коли набраний на лінотипі номер газети вже був готовий до друку, працівник друкарні ніс його, щоб робити тираж, та дорогою випало кліше світлини. Той підняв і акуратно вставив на місце. Тираж надрукували. А вранці всі побачили, що трактор на тому знімку — догори. Одразу дзвінок із райкому — редактора викликали на килим і вліпили «строгача». А в обласній газеті, пам’ятаю, вийшов навіть фейлетон під заголовком «Де трактор, а де редактор?».
Та це дрібниця, порівняно з тим, як доводилося маневрувати Григорію Микитовичу, щоб і лінії партії дотримуватись, і робити газету цікавою, яка мала б власні й обличчя, і погляди на події. Йому це вдавалося. Хоч і ціною власного здоров’я. А потім і частково кар’єри. Уже, коли навчалася в університеті, доходили чутки, що новий секретар райкому дуже не злюбив гонорового редактора і всіляко намагався його цькувати. Та, як кажуть, лихо не без добра. Бо згодом Григорій Микитович зміг перебратися до Чернігова, тривалий час працював в обласній газеті «Деснянська правда», був редактором кількох інших видань, до того ж тривалий час очолював обласну спілку журналістів. І там підлеглі, з ким мені довелося спілкуватися, згадують його лише добрим словом. Тож світла пам’ять наставникові та просто світлій людині.
Фото надано редакцією газети «Промінь».
