Одразу скажу: прізвище та ім’я героїні цієї розповіді я змінила на її прохання, бо не кожен наважиться відкрити душу такій великій читацькій аудиторії. Зінаїда Л. (назвемо її так) народилася в одному із сіл на Рівненщині, сюди повернулася вже у передпенсійному віці. Зрештою, про все по порядку.
Мати Зінаїди померла, коли та вже мала свою сім’ю і жила в райцентрі. Оскільки працювала на шкідливому для здоров’я виробництві, то ще в радянські часи отримала однокімнатну квартиру з корисною житловою площею дванадцять квадратних метрів. Але й тому раділа: все-таки свій куточок, а не наймані квартири, по яких досі поневірялася з чоловіком та маленьким сином.
Однак життєва ідилія тривала недовго: із села повідомили, що її брат і сестричка бідують, бо батько пішов у прийми до іншої жінки і рідко до них навідується. Поїхала, забрала дітей. В однокімнатній квартирі стало тісно, як у тій рукавичці з казки. Чоловік Зінаїди спочатку ніби змирився з такою великою сім’єю, а потім дедалі частіше став приходити додому пізно й напідпитку, а згодом зібрав речі й пішов, кинувши на прощання: «Пробач, але годувати таку ораву я не можу...».
— Мені теж було важко, — зізнається Зінаїда, — бо я кохала цього чоловіка, але й діти — не речі, щоб із ними поводитися так: сьогодні взяв, а завтра завіз назад у село, щоб вони бідували. У мені боролися сумніви, чи я правильно роблю? Але сталося так, як сталося, хоча й мій син, тоді ще маленький, сумував за татком.
Зрештою, діти виросли, пішли своєю життєвою дорогою: сестра Зінаїди художницею стала, брат — робітник на будові. Сама Зінаїда мала гарний голос, який дістався у спадок від мами, тому заочно закінчила Рівненський інститут культури (згодом її син Олег пішов навчатися у той самий вуз) і влаштувалася за фахом. Але у важкі дев’яності, коли почалися тотальні скорочення в культурних закладах, перша під це потрапила Зінаїда: як то кажуть, на похиле дерево і кози скачуть... Скорочення Зінаїда переживала дуже важко, бо син був студентом і йому треба було допомагати. Жінка інтенсивно зайнялася городництвом, щоб мати що їсти та ще й щоб щось продати. Не відмовлялася від замовлень сплести щось людям, щоб заробити цією важкою працею якусь копійку.
— Я тоді старалася оминати магазини, — згадує ті роки Зінаїда. — Собі купувала тільки найнеобхідніше з харчів, а за одяг годі казати: щось перешию із старого, щось сплету. Хоч як старалася, але не могла звести кінці з кінцями. Як потопаючий за соломинку, так і я вхопилася за пропозицію моєї знайомої поїхати на заробітки в Італію. Я знову зажурилася, бо на все те потрібні були чималенькі гроші, яких у мене не було. Тоді частину своєї квартири (інша належала синові) я заставила валютчику, щоб мати гроші на поїздку. Квартири в ті часи були дешеві: мою оцінювали у 2 тисячі доларів.
— Не буду переповідати мої поневіряння на чужині, але я знайшла роботу на Сицилії — доглядала стареньку пані, — продовжує Зінаїда. — Заробляла невеликі гроші, але вистачало й на те, щоб щось відкласти. Знайшовши роботу і для сина на будові, зателефонувала йому, щоб продавав квартиру, розрахувався з валютчиком, а решту коштів використав на поїздку до Італії. Олег так і зробив. Тоді думала, що вдвох ми заробимо на більшу квартиру, бо в сина на той час уже були дружина і маленька донечка, які жили у сватів. Нарешті син приїхав, працював, ми разом відкладали гроші. Аж раптом біда: ранка на лобі в мене не загоювалася, а потім стало зле і знепритомніла... Не пам’ятаю, як розгорталися події, але прийшла до тями у клініці. Там у мене виявили злоякісну пухлину в голові і зробили операцію з її видалення. Всі наші заощадження пішли на операцію. Щойно мені стало легше, видали папірця з перекладом діагнозу українською і депортували в Україну. Навіть речей не дали забрати — їх пізніше передав син...
— Приїхала на батьківщину, а житла немає. Добре, що мені дала притулок тітка в селі — мамина сестра, в якої не було своїх дітей, тому вона ставилася до мене, як до дочки, — продовжує колишня заробітчанка.—Так і живу в чужій хаті в селі. Дуже стає прикро, коли, заходячи в чиновницькі кабінети, чую невдоволене: «Ото їздять по закордонах, а держава їм пенсію плати...».
Таким хочеться відповісти, що для них Україна — мати рідна, для мене ж, на жаль, — мачуха... Маю таку само вищу освіту, як вони, а роботи для мене в рідному місті так і не знайшлося... Єдине, чим втішаюся, що повернулася живою після такої складної операції.
