Упевненості не мають навіть в успішному господарстві, яке змушене самостійно боротися за життя

Загалом у хазяйстві зберегли кращі традиції колишнього колгоспного господарювання. Розпаювання землі практично не вплинуло на його господарські плани і фінансові здобутки.

— Даємо роботу односельцям. Справно платимо зарплату. Боргів ні перед ким не маємо. Кредитів не беремо, — коротко характеризує ситуацію керівник Микола Олицький (на знімку).

Начебто, нічого особливого, і саме так мало бути практично в кожному селі. Та насправді «Новолабунський» істотно відрізняється від тих, де нині панують потужні інвестори. Адже у господарстві працюють понад три з половиною сотні людей.

Для порівняння наведу цифру, названу головою Полонської райдержадміністрації Григорієм Станіславом:

— У гарячу жнивну пору в кооперативі трудиться 380 чоловік. А всього в районі, за офіційною статистикою, в аграрному секторі зайнято 870 осіб.

Чому так? А тому, що десятки тисяч гектарів орендованих земель обробляють аграрні компанії, переважна більшість яких робить ставку на зерновий бізнес. Успіху, тобто чималих власних прибутків, досягають завдяки використанню потужної техніки, відмови від тваринництва та зменшення до мінімуму робочої сили. А у «Новолабунському» все навпаки. Тут навіть інколи роботу придумують тільки для того, щоб людям заплатити.

Справжнім реліктом із минулого є овеча ферма. Щоправда, і фермою в колишніх масштабах її тепер назвати важко. Від кількатисячної отари залишилось трохи більше трьох сотень. Але й це не тільки для району, а й для всієї області справжня дивовижа, бо всього два господарства на весь край тримають таку екзотику.

На запитання про прибутки від неї Микола Олицький лише всміхається:

— Рука не піднімається вирізати все поголів’я. Бо колись ми за цією породою їздили аж на Кубань. Вівчарство у багатьох країнах вважається однією з найприбутковіших справ, бо це м’ясо, молочна продукція та ще й вовна. Але у нас із того всього «найціннішою» залишилась хіба що людська праця. Бо догляд за отарою дає роботу і зарплату людям. А про те, як на цьому «заробляє» господарство, судіть самі: за молочного баранчика вагою у десять кілограмів можна виручити до 250 гривень. Якщо його протримати рік, затративши на це гроші і працю, то м’яса трохи наросте, але ж ціна впаде із 25 до 18 гривень за кілограм. Тож в підсумку можна вийти практично на ту саму цифру. Але за цей час на тварині наросте два кілограми вовни. За великим рахунком, саме заради цієї сировини у світі тримають отари. Так от, обстригши ті два кілограми, ми отримаємо за них аж ... 12 гривень. Та й тут ще ж проблема із проблем: куди ту вовну продати? В області суконні виробництва давно не працюють. Не знаю, чи взагалі збереглись ще вітчизняні ткацькі підприємства, котрі б працювали на такій українській сировині. От і виходить: виростити та вигодувати можемо все, та куди потім з ним подітись?

Шляхи на ринки заблоковані. 

Приклад із вівцями, можливо, не надто масштабний, але промовистий. Часто невеликому господарству, котре не входить до складу агрохолдингу, неможливо прорватись не те що на міжнародні ринки, а навіть на внутрішній.

— П’ятий місяць у мене ніхто не спитав ні про жодного бичка, — продовжує Микола Васильович. — І це сьогодні чи не найгарячіша проблема. Бо ми готові були продати добре вгодовану худобу ще взимку. Але ж ціна на неї катастрофічно впала.

Вартість живої ваги нині не перевищує 15 гривень за кілограм. А ще торік о цій порі давали не менше 21 гривні. І тоді м’ясне тваринництво не вважалось надто прибутковим. Недаремно за нього не береться великий бізнес, котрий звик із усього витискати максимальний прибуток. А які заробітки має новолабунське хазяйство на своїх биках тепер, годі й казати.

Не приховують, бувають такі моменти, коли хочеться махнути на все рукою, вирізати худобу й мати спокій, сіючи пшеницю та соняшник з ріпаком. Але так не зробить ні Олицький, ні ті, з ким працює. Бо це їхнє село, земля, господарство. Це єдина їхня надія на роботу. І на те, щоб тут і далі могли жити сім’ї, народжуватись діти...

Пригадують, як за суцільної бартеризації, коли не було живої копійки, своєрідною розмінною монетою стала худоба, якої тоді мали понад півтори тисячі голів. У ті вкрай важкі часи справді гостро стояло питання, чи зможе вистояти господарство. Але як не дивно, навіть тоді за м’ясо платили непогані гроші. А сьогодні, начебто, звітуємо на всіх рівнях про аграрні успіхи, розвиток тваринництва, а воно знову балансує на межі банкрутства.

У «Новолабунському» намагаються не стояти на місці. Не чекали жодних програм підтримки чи дотацій після того, як втратили значну частину свого стада. І вже за два роки практично відновили його. Тепер мають 2,6 тисячі голів великої рогатої худоби та 1,8 тисячі свиней. І яким би збитковим не було м’ясне скотарство, продовжують міцно триматись за свої ферми, фактично підпорядковуючи їм життя всього господарства. За це люди не тільки з Новолабуні, а ще й з трьох сусідніх сіл не знають, як дякувати.

Нехай надто великими заробітками не можуть похвалитись. Середня зарплата не сягає і двох тисяч гривень. Важливо інше: всі, хто хоче працювати, отримують її вчасно. І не поспішають за ситнішими хлібами до міст чи чужих країн.

Та й на життя не нарікають. Пройтись по селу — ледь не у кожному дворі свій легковик, щось із сільськогосподарської техніки. Загалом і кооператив нікому не відмовляє у тому, щоб допомогти із обробітком городів. Але кожен господар, тільки стає на ноги, хоче мати свій мотоблок чи невеликий тракторець. Бо у багатьох в обробітку є до трьох гектарів городів, і з ними однією сапою та лопатою не справитись.

Сам кооператив заохочує людей до розширення домашніх господарств. Насамперед тим, що утримує робочі руки в селі. А ще й тим, що усіляко допомагає односельцям. Поки держава думає, як же підтримати та розвинути тваринництво, в «Новолабунському» давно придумали.

Цілу зиму господарство дає людям корми для худоби. Не безплатно, звісно: то в розрахунок за земельний пай, то за майновий, хто хоче -може й купити за дуже помірними цінами. Але ж скільки клопотів та важкої праці знімає така допомога.

Скрізь по селу стоять невеличкі прийомні пункти, куди господарі зносять молоко. А збирає його, проводить аналізи, стежить за розрахунками із переробниками, господарство. 

Виявилось, не треба сильно мудрувати, придумувати якісь додаткові кооперативи чи інші структури. Все просто: господарство здає своє молоко і одночасно — людське.

— Сьогодні молоко — це головна економіка села, бо воно приносить реальні кошти. Навіть попри те, що хотілося б бачити вищу ціну, — переконаний Микола Олицький. — А все решта, чим ми займаємось, — це соціальна сфера.

Звичайно, це умовне визначення. Бо робота господарства спрямована на те, щоб все-таки отримати прибутки, а, значить, воно мусить знаходити рентабельні галузі й культури. Але дуже часто наголос ставить не тільки на них, а спирається на весь традиційний комплекс рослинництва і тваринництва. І робить це не просто заради колишніх колгоспних звичок, а через дві дуже вагомі причини.

Насамперед через те, що кожного разу, розпочинаючи новий річний цикл, так і не знає, які ціни та фінансові перспективи принесе новий сезон. Що буде в ціні? А в якій галузі виникне перевиробництво? Чи буде куди збувати продукцію? На жаль, яким би передбачливим і досвідченим не був керівник господарства, цього йому знати не дано. Тож сіють все і як завжди. Навіть про картопляні та овочеві поля не забувають в «Новолабунському». Хоча при цьому примовляють: «Це так, для себе». Тобто наперед знають, що багато із того, над чим трудитимуться, не принесе великих прибутків.

«Нехай хоч людям буде», — роз’яснюють. І це друга причина багатогалузевості господарства. Бо для людей — це означає, що в господарстві будуть запитані робочі руки. Що сім’ї отримають гарантовану зарплатню. Що в селі утримуватиметься соціальна сфера. Бо кожен, приміром, знає, що без господарства газ, котрий нещодавно провели, був би для людей просто золотий. І ніхто б не утримував та не турбувався про свій дитячий садок та школу так, як це робить кооператив.

Та й взагалі життя тут було б зовсім інше. А так у садочку підростає близько півсотні новолабунчан. Та й в школі є до двох сотень учнів. Ось вона, перспектива, яку невелике господарство практично самотужки, без будь-якої підтримки, будує для своїх односельців.

На цій оптимістичній ноті хотілося б і закінчити. Але це була б неповна картина.

Минулий рік господарство закінчило із прибутком у шість мільйонів гривень. Однак при цьому не розбагатіло. «Кожного місяця що заробимо, те й витратимо, — розповідають економісти. — Тому дозволити собі покупку дуже дорогої імпортної техніки чи якісь масштабні зміни не можемо». Господарство не бідує, але й не жирує. За такої важкої праці його люди достойні значно кращого життя. «Що заважає? — запитую. — Надмірні податки? Низькі ціни на продукцію? Високі на пальне, електроенергію, техніку? Відсутність державних дотацій?».

— Хоча все це є, ми до цього уже звикли, — каже Микола Олицький. — Мало того, готові пристосуватись навіть і до жорсткіших умов, хоч як би важко це було. Головне для нас — прогнозованість. Щоб чітко знати, що виробляти і кому продавати. А поки що для таких невеликих господарств, як наше, котрі самостійно борються за своє виживання, закриті дороги і на ринки, і у перспективу. На нас просто ніхто не звертає уваги. І така політика байдужості найгірша. Вона веде до того, що малі господарства просто змушені вливатись у великі компанії. А там вже зовсім інше життя та економічна політика. На жаль, далекі від справжнього розуміння і підтримки реального сільського життя.

Хмельницька область.