Як не дивно, а люди, позбавлені слуху і зору, тривалий час не мали жодних прав, були неграмотні, безробітні, позбавлені шансів на нормальне життя. І лише 4 червня 1933 року постановою ВУЦВК і Раднаркому України «Про Українське товариство сліпих і Українське товариство глухонімих» нарешті законодавчо оформили їх права і свободи та визначили організаційні принципи побудови обох товариств інвалідів. «Ця дата має для глухих і сліпих таке само значення, як їх день народження», — зауважує голова Українського товариства глухих (УТОГ) Юрій Максименко (на знімку). — Бо хочемо того чи ні, а сліпі і глухі як народжувалися раніше, так і надалі народжуватимуться. І ними треба завжди опікуватися, насамперед, державі».

Не просто об’єднання, а велика сім’я

На сьогодні УТОГ — не просто об’єднання 50 тисяч нечуючих, а велика сім’я, де протягом 80 років вони допомагають одне одному в навчанні, працевлаштуванні, соціальній адаптації та захисті інтересів. У більшості випадків лише працівники мережі УТОГ на місцях займаються соціальним обслуговуванням інвалідів зі слуху і розв’язанням соціально-побутових, юридичних проблем. Велика подяка їм за це і низькій уклін!

Як потрапляють нечуючі люди до УТОГ? Дитиною, яка має вади слуху від народження, до певного часу опікується держава. Вона відвідує спеціальні дитсадки, а потім навчається в школах для глухих. Її забезпечують слуховим апаратом, щоб привчати до наявності звуку, бо, можливо, з часом це допоможе відновити слух. «Але після школи всі глухі — наші, — наголошує голова товариства Юрій Максименко. — Їх ми далі навчаємо, працевлаштовуємо, залучаємо до активного життя». Приходять до товариства і люди, які втратили слух у зрілому віці.

Юрій Максименко — на посаді голови УТОГ уже 25 років. Він не чує після того, як перехворів на менінгіт. Тому навчання на другому курсі педучилища довелося залишити. А грав на скрипці і мандоліні... Закінчив Київський технологічний інститут легкої промисловості.

Наша з ним розмова починається з його слів: «Здорова людина чує навколишні звуки, слухає радіо, телебачення, а глухий? До нього інформація доходить тільки через органи зору. А все, що можна отримати за допомогою органів слуху, для глухої людини недоступне».

— Ось вийде зараз з мого кабінету сурдоперекладач і як ми тоді з вами спілкуватимемося?

«Проблематично. Можна, звичайно, писати одне одному записки, але все на тому і закінчиться, — подумалося мені. — А як же порозумітися глухій людині у серйозних справах — у магазині, лікарні, тим паче — у бізнесі?»

— Які проблеми сьогодні турбують УТОГ? — цікавлюся в Юрія Максименка.

— Найактуальніше — це забезпечення фінансової стабільності товариства, бо саме в цьому — запорука збереження розгалуженої структури УТОГ (виробничих підприємств, територіальних організацій, культзакладів), виплати зарплати їх працівникам, оплати комунальних послуг, витрат на проведення статутних заходів товариства, поточний та капітальний ремонт наявних приміщень та механізмів тощо.

Часи планової економіки минули, в ринкових умовах ми — не конкурентні

Річ у тім, що за часів планової економіки основним і єдиним джерелом фінансування названих витрат був прибуток навчально-виробничих та виробничих підприємств УТОГ, який вони отримували за рахунок надання державою замовлень на виготовлення широкого асортименту продукції для потреб країни. Завдяки цьому ми були основними виробниками камуфляжу, спецодягу, меблів, електромеханічних, текстильно-галантерейних, пластмасових, швейних та інших виробів. Одягали армію і разом з тодішнім об’єднанням «Спецодяг» забезпечували промисловість захисним одягом для працівників. Це давало підприємствам УТОГ можливість отримувати відповідні прибутки, за рахунок яких відшкодовували всі витрати товариства.

До 1991 року ми платили людям зарплату, будували житло, школи, нашим працівникам виділяли квартири. 10-поверховий будинок Інституту отоларингології на Зоологічній у Києві та чимало шкіл для глухих дітей також зведені за рахунок коштів УТОГ.

Тепер, на жаль, все інакше. І відмова від державних замовлень, і економічна криза, і байдужість до проблем інвалідів призвели до того, що через тривалу відсутність у підприємств УТОГ роботи вони вже 20 років працюють не у дві, як колись, а лише в одну зміну і при цьому завантажені лише частково.

У зв’язку з економічною кризою два роки тому заборгованість з виплати заробітної плати становила на підприємствах УТОГ 2 мільйони 200 тисяч гривень. Наразі вона трохи зменшилася, але й досі перевищує один мільйон гривень.

— Хіба підприємства УТОГ самостійно не можуть реалізовувати власну продукцію?

— Якби ми всі тут сиділи, склавши руки, й чекали на манну небесну, то від нашого товариства ще 20 років тому вже нічого не залишилось б. Тому ми скрізь активно шукаємо роботу для своїх підприємств, зокрема, беремо участь у тендерах, як це передбачено законодавством. Але в переважній більшості випадків наші підприємства залишаються за бортом. І не через ціну продукції чи її якість, а через те, що чуючі люди, які краще домовляються із замовниками, нас обходять. От і доводиться вдаватися до послуг посередників. А вони насамперед дбають про свої прибутки і за виконану роботу платять підприємствам УТОГ копійки.

Питання працевлаштування глухих і забезпечення їх роботою — це не тільки крик душі очільників УТОГ, а й керівників усіх підприємств УТОГ і його обласних організацій. Щоб розв’язати цю проблему, ми постійно звертаємося з конкретними пропозиціями до профільного комітету Верховної Ради, уряду та Президента України.

— І які ж наслідки ваших звернень?

— Профільний комітет, вочевидь, вивчає цю проблему і невдовзі нам повідомить про результат. Уряд й адміністрація Президента нас розуміють і завжди підтримують. Але річ у тім, що доручення, які вони дають міністерствам та обласним адміністраціям, не виконують. Прикро, що у більшості виконавців цих доручень зручна формула відмови: «Розумієте, в Україні вже ринкова економіка, країна йде в Європу. А при ринковій економіці здорові та інваліди мають працювати на рівних» (?! — Авт.).

Але це не так! Я знайомився з досвідом об’єднань глухих Америки й Європи. Там інша структура об’єднань, інші обсяги виконуваних ними робіт та інші розміри допомоги глухим з боку держави. 

Юрій Петрович звертає мою увагу на те, що його кабінет облаштовано продукцією підприємств УТОГ.

— Ми в змозі забезпечити швейними, пластмасовими, електро- та металевими виробами, а також меблями будь-які державні установи, — продовжує Юрій Петрович. — Щороку сотні мільйонів гривень виділяють з державного та місцевого бюджетів для кожної області. Якби невелику частину цих замовлень розмістили на виробничих підприємствах УТОГ, то зазначену проблему було б розв’язано, а нечуючі працівники отримували б зароблене.

Соціальна глухота

Проблема взаєморозуміння актуальна і для здорових людей. Спитаймо себе, чи завжди ми чуємо те, що людина хоче сказати, що намагається до нас донести. Не треба бути глухим одне до одного.

Жвава розмова

Науковець Галина Бондаренко розповіла, як в автобусі випадково «розговорилася» із глухонімою жінкою, яка сиділа поруч. «Наше спілкування почалося з того, що вона вказала пальцем на те, що промайнуло за вікном. Жестами, записками обмінювалися з нею всю дорогу. Дізналася, що її бив чоловік — показала синці». Галина збагнула: глухота — не бар’єр, якщо людям потрібно порозумітися.

Світловий сигнал турботи

Сусідка Сергія по квартирі оглухла в дитинстві під час війни, коли поруч розірвався снаряд. А її чоловік мав вроджений дефект слуху. Їхні діти, коли були маленькими, вночі плакали, а мама спала, тому що не чула. Зате добре чули свекор зі свекрухою Сергія. Стіни тонкі і ночі перетворювалися на суцільний плач. Свекор знайшов вихід: провів до їх квартири миготливе світло. Коли дитя починало плакати, він натискав на кнопку і в цей час у сусідів починала блимати яскрава лампочка. Мама відразу пробуджувалася і брала на руки маля. І знов у квартирі наставали тиша і спокій.

Якщо бути уважним до іншої людини, налаштуватися на її потреби, то завжди її почуєш, зрозумієш, і не важливо, може вона чути чи говорити. 

Глухі люди, зазвичай, чуйні, привітні  і товариські, але емоційні і ранимі. Вони — не утриманці, які викликають відчуття жалю, а рівноправні члени суспільства, які мають право на гідне життя, на стабільну роботу, на вільний доступ до освіти та інформації.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА та газети «Наше життя».

Факт 

Перші кроки глухих України у їхній боротьбі за свої права розпочалися наприкінці 1917 року. Щоправда, 1905-го діяло 10 спецшкіл, відкритих благодійниками для глухих дітей, де не лише навчали мовних навичок, а й ремесел. Глухі ставали слюсарями, ковалями, шевцями тощо.

Довідково

У кращі часи товариство мало в Україні майже 60 навчально-виробничих підприємств, тепер їх залишилося 37 і тільки половина прибуткова.

Члени товариства глухих Лариса Дяченко, Володимир Решетнік, Євгенія Бєскова (зліва направо).