Переступна сходинка

Юрій Доценко (на знімку) — журналіст, лауреат літературної премії імені Володимира Сосюри Донецького обласного фонду культури та обласної літературної премії імені Григорія Кривди. Крім того, він — наш колега, колись працював власним кореспондентом «Голосу України» на Донеччині. Автор низки поетичних збірок: «Літо чебрецеве», «Мотив дерев глибинний», «Золотий апостроф», «Осінні багаття» та «Вереснева паморозь».

Нещодавно побачила світ нова книжка Юрія Доценка «Переступний вік». Передмову до неї написав професор, доктор філологічних наук Анатолій Загнітко. А на зворотному боці обкладинки — кілька слів від покійного поета Леоніда Талалая: «Так може написати тільки людина, що вміє дивитися на світ по-своєму, бачити те, що доступне лише зорові серця».

Нова книжка вийшла дивно ніжною й водночас сумною. Вже сама назва — сумна подвійно. Адже «переступний» — це «високосний», а отже — ризикований вік. А ще давнє слово «переступ» означало також злочин, переступання закону. Але в яких гріхах може каятися поет? Якщо уважно перечитати збірку, ці гріхи видаються наївними (принаймні, не підпадають під жодну статтю Кримінального кодексу). От як у вірші «Останній шанс» — ну, тяжко на душі чоловікові, бо прожив життя трохи «не так». Але кому в зрілому віці не тяжко від того самого? І що означає — «не так»? Сам Доценко намагається пояснити своє «не так» в іншому місці («Два вірші майже на одну тему»). Там він пише (перекажемо прозою), що, може, було б краще для тебе й для твоїх ближніх, якби ти, навчений гірким досвідом, перестав порочити минуле з майбутнім та покинув морочити голову собі й людям своїми віршами? «Чи не час Стати врешті, Таким, як всі люди, І пливти собі Тихо за течією, Й головне — Як лайно, не тонути?» Жорстокі запитання! Але він не виправдовується й відповідає сам собі так:

 

 

 

Отже, з юридичної точки зору ці гріхи поета здаються несерйозними, хоча йому самому від того не легше. Адже ознака справжнього майстра в тім, що він почуває відповідальність за все, навіть за те, в чому сам не винен. Приміром — за нещасливу долю України. Хто лиш на цю тему не писав віршів! Вони є й у Доценка. Але в нього є й ще дещо. От простий вірш «Про ховрашка»: вже не чути в степу ховрашиного свисту, й від того болить серце поета, бо для нього той маленький ховрашок — теж Україна, якої стало менше.

Юрій Доценко родом з так званого Торецького межиріччя (між Дружківкою та Краматорськом). Це місця, де був у полоні князь Ігор, екзотичний край дитинства, «де квіти кам’яних араукарій опісля злив шукають в ручаях». Цьому краю в книжці присвячено цілий зворушливий розділ «Світло рідного берега». Тут Доценко викликає у своїй уяві образи та спогади з минулого, і робить це зі щирістю, притаманною дитині. Найважливіші для нього речі не є прихованими чи надто метафоричними, це слова, зрозумілі кожному. І не треба бути великим знавцем поезії, щоб це оцінити: наприклад, як у його віршах увечері засинає Дружківка («пірнає в сон, неначе у ставок») і спить, згорнувшись калачиком на перині Всесвіту. Хто б міг подумати, що в цього поета з таким суворим козацьким профілем стільки ніжності!