У розкішному буянні левад і садів, над тихоплинною річкою Вільшанкою, розкинулося мальовниче село Мліїв. Це давнє козацьке поселення — батьківщина славної родини Симиренків. Це до них, перших українських цукрозаводчиків, помологів і меценатів, приїхав у гості після заслання Тарас Шевченко. Збереглося кілька приміщень маєтку, де перебував Кобзар, а також родинна Симиренківська церква. В будинку, де мешкала сім’я Великих Українців, діє нині меморіальний музей. Заклад включено до туристичних маршрутів Черкащиною і його відвідують мандрівники з усієї України та з-за кордону.
— Торік ми прийняли понад три тисячі відвідувачів, — каже завідуюча музеєм Наталя Круподеря. — У нас бували гості зі Швеції, Польщі, Німеччини... Приїздили і космонавти, делегації Зоряного містечка, науковці з Криму. Як відомо, Тарас Шевченко товаришував із Платоном Симиренком, за його фінансового сприяння видав свого останнього «Кобзаря». У Млієві у 1870—1873 роках жив і працював автор тексту «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський... Наш музей відвідували нащадки Симиренків і Хропалів з Канади, Австралії та Мексики.
Мліївський музей родини Симиренків існує з 1970 року. Тоді ж створено й музей Тараса Шевченка. Обома закладами опікувався тодішній директор Інституту садівництва, палкий популяризатор творчості Кобзаря та наукової спадщини Симиренків професор Микола Артеменко. Згодом залишився діючим тільки музей родоводу великих промисловців і садоводів. Музей облаштували в будинку, який у 1850 році звели Платон і Федір Симиренки. Тут 14 кімнат, із них 12 — експозиційні. У музеї 3,5 тисячі експонатів. За всі роки музей відвідало понад 100 тисяч туристів.
Наталя Круподеря працює тут з 1983 року. Вона і завідуюча, і екскурсовод, і науковий працівник. Свої екскурсії весь час доповнює цікавими й маловідомими фактами. До справи залучаються і юні екскурсоводи — учні місцевої школи.
Людей, які приїздять до Млієва, передусім цікавлять справжні свідчення минулого. Крім самого музею, тут вціліло виробниче приміщення 1850 року, дім Яхненків 1887 року, Будинок науки садінституту 1926 року. Вціліли деякі дерева, посаджені Симиренками. Свого часу музей зберіг від переплавки дзвін із Симиренківської церкви. Біля храму був родинний цвинтар, знищений у роки атеїзму. Зараз Свято-Троїцьку церкву реставровано, відновлено місця могил членів родини, встановлено три фрагменти старовинних мармурових надгробків, які вдалося розшукати.
Цього року, сподівається Наталя Круподеря, цікавість до музею має зрости, адже гряде кілька ювілеїв: 220 років від дня народження засновника роду українських цукрозаводчиків Федора Симиренка, 200-ліття їх ділового партнера і побратима Олексія Хропаля, 155 років Симиренківській родинній церкві. Музей бере активну участь у підготовці до 200-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка. Кобзар провів у гостинній родині Симиренків щасливі години свого життя.
Козацький рід промисловців і меценатів
У середині ХІХ століття біля містечка Городища Київської губернії виріс найбільший у Європі цукрозавод. Ще існувала кріпаччина, а нащадки козаків Яхненки і Симиренки побудували потужне підприємство, яке не тільки поклало початок розвитку цукроваріння в Україні, а й стало центром просвітництва, духовності, культури.
...Уперше козак Вільшанської сотні Фесько Семеренко згаданий у реєстрі Війська Запорозького за 1649 рік. У сімейних переказах згадується запорізький козак Андрій Симиренко. Його син Степан народився 1765 року, 20 літ козакував на Січі. Відмовився присягати цариці Катерині ІІ. За це був позбавлений садиби, козацьких вольностей і пільг, а його сім’я потрапила у кріпацтво. Згодом жив у Городищі, почав чумакувати і став заможним. Придбав землю, пасіку, млин. Був відважний і кмітливий.
Козацький характер не дозволив його сину Федору терпіти кріпацтво. Він торгував зерном і борошном, на зароблені гроші викупив себе з неволі. Разом з тестем Яхненком орендував, а згодом будував млини на річці Рось. Симиренко і Яхненко в голодний 1830 рік упродовж кількох місяців безплатно годували близько 10 тисяч селян. Потім Симиренки і Яхненки стали засновниками однієї з найпотужніших цукроварних фірм свого часу. Найбільший у Європі та Російській імперії цукрозавод звели між Городищем і Млієвом. Платон Симиренко закінчив політехнічний інститут у Парижі, а на батьківщині побудував машинобудівний завод. На цьому потужному підприємстві були створені перші на Дніпрі металеві пароплави. Тільки справжній козак в умовах великодержавного царського режиму міг найменувати свої пароплави «Святослав» та «Українець»!
Багатьом не вірилося, що звичайні люди, лише завдяки невтомній праці й таланту, стали такими заможними. Тому в Городищі переповідали легенду, ніби Кіндрат Яхненко знав, що в одному з городищенських ставків на дні лежить покинутий гайдамаками човен, повний золота. Буцімто Яхненко взяв ставок в оренду, спустив воду, знайшов скарб і розбагатів.
Діяльність заводу розвивали три покоління Яхненків та Симиренків. Навіть коли підприємства зазнавали труднощів, побут тутешніх робітників залишався одним із кращих в Україні. Святкову й нічну роботу оплачували удвічі дорожче. На початку ХХ століття родина Симиренків зробила чималий внесок у розвиток Товариства Червоного Хреста України.
Василь Симиренко замолоду дав собі обіцянку виділяти десяту частину прибутків на українську справу. Казав: «Кожен мусить робити те, до чого вдатний. Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю зароблять гроші, то й мушу заробляти їх для України... Якби для України не були потрібні гроші, я б стільки не працював». Василь Симиренко у 1912 році виділив для будівництва приміщення наукового Товариства імені Тараса Шевченка у Львові понад 100 тисяч карбованців золотом. Тоді цей заклад очолював історик Михайло Грушевський.
«Батьку! Що ти тут наробив!»
Улітку 1859 року Тарас Шевченко приїхав до своїх мліївських знайомих. Тоді фірма промисловців-цукрозаводчиків перебувала на вершині розквіту і слави. Спочатку, наприкінці червня, поет заїхав до одного з керівників фірми, Олексія Хропаля, зятя Симиренків. Не застав господаря, пішов до Платона Симиренка. До компанії приєднався і Хропаль. За кілька хвилин Шевченко був з усіма як свій. Однак Тарас поспішав до рідні на Звенигородщину і його відвідини обмежилися кількома годинами. Господарі взяли з нього слово, що наступного разу Шевченко погостює довше.
Через кілька днів він знову приїхав і влаштувався у просторій і затишній господі Хропаля. Вечорами заходили службовці, інженери, робітники заводу. Поет розповідав веселі пригоди, читав свої вірші. Такого художнього читання тут не чули ніколи раніше. Оглянувши завод, майстерні, технічне училище, містечко, Шевченко не міг стримати захоплення. У кожного сімейного робітника цукроварні та механічного заводу був будинок з городом і садом. Діти ходили до школи, працювала лікарня на 150 ліжок, крамниці. Подбали Симиренки й про культуру своїх робітників. У містечку була бібліотека, аматорський театр. Уночі вулиці освітлювали газові ліхтарі. Тоді не всюди у великих містах Імперії була така розкіш. Тарас Григорович обійняв Яхненка, поцілував і мовив: «Батьку! Що ти тут наробив!». Поет запропонував промисловцям відкрити ще й недільну школу для дорослих. Невдовзі її було відкрито.
Коли зайшла мова, що в продажу давно немає «Кобзаря», Шевченко відповів: видавці — скупі, а сам він не має коштів для друкування книги. Тоді Платон Симиренко подав ідею: він дасть гроші на друкування творів Тараса Григоровича, а поет поверне йому позичене книжками «Кобзаря». Так і зробили. У 1860 році побачив світ новий «Кобзар». Це було останнє прижиттєве видання творів Шевченка.
Захоплюючись чудовим садом Хропаля, поет захотів виплекати такий «садочок» у себе, у майбутній садибі поблизу Канева. А на заводі були свої садівники, багата колекція фруктових дерев, різних декоративних рослин і кущів. Маючи свій пароплав, Яхненко дав слово переправити дерева до Канева. Обіцяли влаштувати сад на його смак, без жодних з боку поета клопотів і витрат. На жаль, цим планам не судилося збутися.
Тарас гостював у Симиренків-Яхненків три доби. В останній день, надвечір, попросив дати йому коней, мовляв, треба поїхати в Керелівку та у Корсунь до Варфоломія Шевченка. Коней подали, дали теплий бурнус, бо ніч, хоч і літо, обіцяла бути холодна.
Про перебування Кобзаря у Млієві написано чимало. Кілька років тому у пресі обговорювалася ініціатива творчої інтелігенції Городищенського району про створення у Млієві історико-культурного заповідника «Родина Симиренків». Про гідне вшанування пам’яті своїх предків дбала й дочка розстріляного енкаведистами професора Володимира Симиренка Тетяна Симиренко, котра жила в Канаді. На жаль, наше Міністерство культури не підтримало ідею про заповідник. Майже зовсім не підтримується державою й маєток уславлених помологів, дендрологічний садибний парк зі ставком та островом. Потребує капітального ремонту саме приміщення музею Симиренків, дім Яхненків.
Можливо, під час підготовки до 200-літнього ювілею Тараса Шевченка державні мужі звернуть свої погляди і на Мліїв, тісно пов’язаний з іменем поета-пророка. На Мліїв, яким захоплювався Кобзар і який виколисав плеяду національних промисловців, науковців, видатних добродійників.
Володимир ЧОС, Лідія ТИТАРЕНКО.
Черкаська область.
Фото з архіву Володимира ЧОСА.
Наталя Круподеря розповідає про життя славетних земляків.
Картина О. Берендея «Тарас Шевченко читає свої твори в колі родини Платона Симиренка».
