Життя, віддане служінню народу

Володимир Ілліч Ленін зазначав, що історичні заслуги політичних діячів треба оцінювати виходячи з того, що вони запропонували нового й чого добилися. З усією впевненістю можна сказати, що Станіслав Іванович Гуренко не тільки сміливо, з творчим підходом розв’язував складні поточні проблеми, а й заглядав далеко вперед. Саме це властиво йому як діячеві державного масштабу. Він належав до тієї когорти керівників, про яких говорять сталінськими словами — «Кадри вирішують все!»

Після закінчення Київського політехнічного інституту він працював на Донецькому машинобудівному заводі імені Ленінського комсомолу України, де починав рядовим інженером і на якому став талановитим директором і перспективним організатором виробництва, захистив дисертацію на звання кандидата економічних наук. Колектив під його керівництвом випускав надпотужні гірничі машини для полегшення праці шахтарів, неодноразово виходив переможцем у всесоюзних і республіканських соціалістичних змаганнях.

Відтоді минуло понад 40 років, але працівники підприємства досі згадують постійну турботу свого директора не тільки про виконання планових завдань і прийнятих зобов’язань, а й про поліпшення умов і якості їх життя. Він умів працювати з людьми, умів слухати й чути кожного. З його ініціативи було зведено житлові будинки, школу, дитячі садки, поліклініку й лікарню, Палац культури, базу відпочинку, стадіон, численні спортивні споруди й інші соціальні об’єкти.

1976 року сорокалітнього Станіслава Івановича Гуренка обирають секретарем обкому Донецької обласної партійної організації — бойової і найчисленнішої за своїм складом не тільки в Україні, а й у всьому Радянському Союзі. Йому доручають курирувати складні питання розвитку в регіоні важкої промисловості, яка становила основний кістяк народного господарства країни.

У цей період відбулося наше знайомство. Особливо запам’яталася перша зустріч на обласній нараді партійно-господарського активу Донбасу. Практично не користуючись паперами, секретар обкому партії Гуренко у своїй доповіді дохідливо й по-діловому виклав досягнуті результати, розкрив наявні недоліки, відзначив передовиків і справедливо критикував тих, хто відставав. Я дуже вдячний долі за те, що вона звела мене тоді з цією надзвичайно мудрою й енергійною людиною. Відтоді добрі дружні стосунки між нами зберігалися все життя.

В 1980 році Станіслав Іванович Гуренко стає заступником Голови Ради Міністрів УРСР. Сфера його діяльності — ключові питання розвитку важкої промисловості, науково-технічного прогресу, підвищення якості продукції в масштабах усієї республіки. У цей час економіка України посідала провідні місця в народному господарстві СРСР, а УРСР входила до десяти найбільш розвинених європейських країн.

Олександр Павлович Ляшко, який тоді був Головою Ради Міністрів УРСР, у своїх спогадах «На щаблях влади» пише: «В особі Станіслава Івановича Гуренка я одержав високоерудованого в науково-технічному плані фахівця і вдумливого організатора. З ним ми обговорили стан справ у кожній галузі. Уже через кілька місяців, попрацювавши з інститутами Академії наук, з галузевими науковими й проектно-технічними установами, з колегами по Раді Міністрів, міністерствами, він подав низку глибоко обґрунтованих програм зі стимулювання науково-технічного прогресу... Почалася планомірна робота з їх втілення в життя».

Важким в історії нашої країни був 1986 рік: 26 квітня сталася страшна катастрофа — аварія на 4-му блоці Чорнобильської атомної електростанції. З перших же днів Станіслава Івановича призначено змінним заступником голови Державної урядової комісії в Чорнобилі. Головними завданнями його півторамісячної вахти були локалізація джерела радіоактивного забруднення, організація в найкоротші строки будівництва навколо зруйнованого реакторного блоку небаченого досі у світовій практиці саркофага, на спорудження якого працювали три бетонні заводи.

У тих екстремальних умовах йому доводилося працювати щодня по 18-20 годин, а фактично — цілодобово. Ситуація була непередбаченою й, як він згадував, чимось нагадувала пожежу в диму під час повені. Смертельна небезпека змушувала швидко розв’язувати виниклі проблеми, у тому числі й абсолютно нові, адже у світовій практиці нічого схожого не було.

І першими, як і на фронті, були комуністи й комсомольці. Напевно,  тоді востаннє пролунав у країні полум’яний заклик партії «Комуністи, вперед!», і на ці мобілізуючі слова рішуче відгукувалися всі. Завдяки цим чудовим радянським людям, їх творчій думці, високій майстерності й мужності було здобуто тоді нелегку, проте дуже важливу перемогу з подолання наслідків аварії. Чорнобильська трагедія назавжди ввійшла в життя Станіслава Івановича й, очевидно, мала стосунок до його смертельної хвороби.

Збагатившись політичним і життєвим досвідом, Станіслав Іванович Гуренко з 1987-го знову на партійній роботі — секретар, а через два роки — другий секретар ЦК КПУ. ХХVІІІ з’їзд Компартії України в червні 1990-го обирає його Першим секретарем ЦК КПУ. Він входить до складу ЦК КПРС і його Політбюро. Його обирають депутатом Верховної Ради України декількох скликань і народним депутатом СРСР.

Продовжуючи справу свого видатного вчителя й попередника Володимира Васильовича Щербицького, Станіслав Іванович усі сили й організаторські здібності віддавав економічному зміцненню України й неухильному підвищенню добробуту трудового народу. Можна сказати, це була вершина його партійно-державної діяльності.

Затіяна Генеральним секретарем ЦК КПРС М. С. Горбачовим і його оточенням так звана перебудова, яка розгорталася на таких привабливих принципах, як «гласність», «нове мислення», «загальнолюдські цінності», «демократизація політичного життя», перетворення КПРС на нібито сучасну політичну партію — усе це в кінцевому підсумку призвело до активізації антисоціалістичних сил, за своїми цілями нескінченно далеких від споконвічних інтересів трудового народу.

Під час перебудови були допущені великі помилки при проведенні політичних і соціально-економічних реформ, упала дисципліна й відповідальність, різко погіршилося життя абсолютної більшості людей, були розмиті ідейні й моральні підвалини суспільства... Виникла реальна загроза цілісності радянської федерації, посилилися тенденції до сепаратизму, єдності лав КПРС. Країна підійшла до краю глибокої прірви.

Слід зазначити, що Станіслав Іванович Гуренко став Першим секретарем республіканського ЦК, Компартія України була складовою частиною КПРС, а Україна як союзна республіка входила до СРСР. При цьому політичну лінію й практичний курс визначали в Москві, де концентрувалася реальна влада. А республіканське керівництво виступало своєрідною передавальною ланкою вказівок центру місцевим органам.

Лідер комуністів України Станіслав Іванович Гуренко завжди чітко висловлював свою думку, ніколи не згладжував гострі кути, не боявся викликати вогонь на себе, він принципово й різко критикував Горбачова, Яковлєва й інших так званих архітекторів і виконробів, а насправді, як потім виявилося, гробарів перебудови й прихованих ворогів соціалізму.

Так, у своєму пристрасному виступі на Пленумі ЦК КПРС 24 квітня 1991 року Станіслав Іванович заявив: «Із країною зробили те, чого не змогли зробити вороги... Хоч як гірко це усвідомлювати, але нинішня ситуація створює враження, що Генеральний секретар ЦК ігнорує думку й настрій партійних мас, а як Президент країни не вживає дієвих заходів із захисту своєї партії від шаленого антикомунізму... Дедалі голосніше лунають заклики до радикальних змін у керівництві партії, вимоги про скликання позачергового з’їзду зі звітом Генерального секретаря». Таким само бойовим і стривоженим був його виступ і на останньому, липневому, Пленумі ЦК КПРС (25—26 липня 1991 року).

Згадую, як розвивалися події в моєму рідному Донбасі, де я тоді працював другим секретарем обкому партії. У своєму виступі перед шахтарями в Донецьку Горбачов сказав: «Вогонь по штабах! Ви починайте знизу, а ми допоможемо!» Він вважав, що необхідно дати низам право контролю над верхами, і це сприятиме усуненню бюрократичних перепон. Однак шахтарські страйки поставили керівництво країни в безвихідь: робітники вимагали кардинального поліпшення постачання товарів, але влада могла тільки підвищити заробітну плату, що провокувало інфляцію й загострювало проблему дефіциту.

Контрреволюційний, антидержавний переворот 19-21 серпня 1991 року в Москві призвів до проголошення незалежності України й незаконної заборони Компартії України Президією Верховної Ради, у якій більшість становили вчорашні комуністи, очолювані до останнього дня основним ідеологом партії другим секретарем ЦК КПУ Кравчуком. Далі мали місце драматичні події в грудні 1991-го в Біловезькій Пущі, де всупереч волі народу, вираженій на всесоюзному референдумі в березні того само року, було прийнято злочинне рішення про припинення існування СРСР.

На жаль, у лавах партії й у суспільстві не було належного розуміння цих важливих подій. Більшість чесних комуністів через партійну дисципліну довіряло керівництву партії, яке раптом зрадило ідеї соціалізму, тому люди розгубилися й виявили безсилля, без опору спостерігаючи за перебігом подій.

Націонал-демократи й новоявлені вітчизняні буржуа, які прийшли до влади в 1991 році, виявилися неспроможними й безпомічними у вирішенні практичних питань. У країні відбуваються складні економічні перетворення — приватизація загальнонародного багатства, лібералізація цін, жорстка кредитна політика, згортання соціальних програм, масштабне розшарування суспільства, панують безробіття й бідність, розгул корупції й організованої злочинності, люди масово хворіють...

У цих небезпечних умовах антикомуністичного психозу, що поширився в Україні, і жорстокого середньовічного «полювання на відьом» Станіславу Івановичу довелося захищатися від багатьох наклепів і звинувачень із закликами «Комуняку — на гілляку!», у тому числі й від сфабрикованої проти нього кримінальної справи «за зраду Батьківщини».

Він залишався Першим секретарем ЦК Компартії України, створеної в 1918 році й незаконно забороненої в серпні 1991-го, і разом зі своїми однодумцями активно боровся за відновлення її чесного імені, за легалізацію комуністичної ідеології, за утвердження історичної справедливості, захищав інтереси й гідність членів партії та їх родин, виступав за дружбу народів колишніх радянських республік, брав безпосередню участь у діяльності створюваної юридично нової Компартії України.

З’їзд КПУ відбувся 19 червня 1993 року в Донецьку на рідному заводі Станіслава Івановича. На ньому було відновлено легальну діяльність новоствореної Компартії України, тож цього року відзначатимемо 20-ліття цієї винятково важливої історичної події. Делегати з’їзду взяли до відома заяву Гуренка про те, що він залишається Першим секретарем ЦК незаконно забороненої Компартії України до зняття заборони з її діяльності, і за його пропозицією обрали мене на високу посаду лідера новоствореної КПУ. Уже з перших хвилин я відчував його щиру увагу й готовність мені допомогти, завжди прислухався до мудрих порад і конкретних пропозицій нашого головного радника й наставника.

У результаті багаторічної наполегливої, послідовної й цілеспрямованої боротьби Комуністичної партії України, яку офіційно представляли її уповноважені П. М. Симоненко, С. І. Гуренко й Г. К. Крючков, Конституційний Суд України після скрупульозного розгляду 27 грудня 2001 року визнав неконституційною і скасував заборону на Компартію України, що діяла до серпня 1991-го. Об’єднавчий з’їзд нової й відновленої Комуністичних партій у травні 2002 року забезпечив єдність комуністичного руху в Україні, проголосив протидію антинародному курсу реставраторів капіталізму й боротьбу за повернення влади в країні трудовому народу.

В 1998-му і 2002 роках члена Президії ЦК Компартії України Станіслава Івановича Гуренка обирали народним депутатом Верховної Ради третього й четвертого скликань, він очолював парламентський комітет з питань економічної політики, управління народним господарством, власності й інвестицій. За його пропозицією було прийнято багато важливих і невідкладних законів економічного плану, спрямованих на соціальний захист трудящих.

Займаючи чітку, принципову класову позицію, він активно виступав проти злочинної приватизації й присвоєння нуворишами величезних багатств, набутих кількома поколіннями нашого народу, проти жорсткої експлуатації трудящих, яка набагато перевершує рівень експлуатації в європейських капіталістичних країнах.

Фракція комуністів у Верховній Раді у відкритому листі до Президента України в 2002 році висунула кандидатуру Станіслава Івановича Гуренка на посаду прем’єр-міністра. Однак можновладців не влаштовував комуніст, який був професійно на голову вищий за ставлеників кримінально-олігархічного режиму, котрі довели економіку країни до остаточного краху, а народ — до межі бідності.

Довіра до Станіслава Івановича зміцнювалася його творчим підходом до аналізу оперативних ситуацій, умінням розпізнавати й розуміти внутрішні процеси, що відбуваються в суспільстві. У його складній і багатогранній діяльності особливо яскраво виявилися такі харизматичні риси, як сильний, вольовий характер, тверезий реалізм, твердий прагматизм, дивовижна працездатність, управлінські й організаторські якості, глибока компетентність, всебічна продуманість і послідовність кожного рішення, кожного конкретного кроку.

Авторитетний і впливовий політичний важковаговик, мудрий і досвідчений наставник, наш вірний бойовий соратник і відданий друг Станіслав Іванович Гуренко приділяв постійну увагу й надавав допомогу товаришам по партії, молодим комуністам, новообраним депутатам, виборцям, опікувався ветеранами і пенсіонерами, дбав про молоде покоління. Широку підтримку здобули його аргументовані виступи з парламентської трибуни, зустрічі в трудових колективах, аналітичні статті в засобах масової інформації.

Зрозуміло, ніщо людське йому не було далеке. Він ніколи не йшов проти своїх переконань і совісті, з великою вимогливістю ставився до себе, був дуже скромний у побуті. Робочими кабінетами в нього в різний час були директорський на заводі, обкомівський і кабінет ЦК, у Раді Міністрів і у Верховній Раді України. Але його тягло до людей, до живої справи. При розв’язанні будь-якого питання державного, політичного й громадського життя в нього на першому плані завжди залишалася особистість, турбота про підвищення добробуту народу. Станіслав Іванович Гуренко завжди був гранично чесним і справедливим, обов’язковим у справах, стриманим в оцінках, з гарним почуттям гумору. За це його любили й поважали трудящі.

Яскраве й бурхливе життя Станіслава Івановича Гуренка — це чудовий приклад вірного служіння ленінській партії, у лавах якої він перебував 52 роки, рідній країні й трудовому люду. За видатні заслуги перед Комуністичною партією й народом України він отримав орден Жовтневої Революції, три ордени Трудового Червоного Прапора, багато інших високих нагород.

Ми, його друзі й соратники, бережемо пам’ять про Станіслава Івановича Гуренка, який із честю й гідністю виконав свій життєвий і політичний обов’язок. Світла й вічна пам’ять про цього переконаного й непохитного комуніста завжди буде в наших серцях, у серцях вдячного українського народу.