У 70-ті роки, задовго до появи інтернет-блогів, Володимир Степанкевич (на знімку) вів щоденник життя міста Костянтинівка Донецької області. Фотокор з 50-літнім стажем майже 20 років раз на два тижні заповнював міський стенд «Новини дня». Уміння схопити «живий» кадр журналіст вигострював на Чорноморському флоті, де фотографував секретні об’єкти й перших осіб СРСР — й це за того, що сам вийшов з родини «ворога народу».
Народився Володимир Іванович у містечку Бар Вінницької області. В 1937-му, коли хлопчикові було 2 роки, батька репресували. Той поскаржився на низьку оплату праці, а незабаром за ним приїхав «воронок».
Мати поїхала до Вінниці провідати батька й зашила йому в пальто червоні радянські гроші, а до них приклала записку. У в’язниці їй сказали, що Івана Степанкевича направили в табори й жодних відомостей про нього немає.
А в 1941-му прийшли німці й почали розкопки в парку Вінниці, щоб показати, скільки людей більшовики розстріляли. Знайшли багато трупів, убитих впізнавали за особистими речами. Тут знайшли й те саме пальто із грошима. Мати плакала, казала, що ніколи не забуде цього пальта.
«Коли німці наступали, ми ще пацанами були. Машини німецькі рухалися, а ми чіплялися ззаду й викидали зброю. Бувало, що німець помітить, полосне з автомата, і три або чотири людини залишаються лежати», — малює моторошні картини Степанкевич.
Якось під обстріл потрапили вагітна мати й старша сестра Володимира. Він розповідає: «Наш будинок був на схилі пагорба. Коли румуни відступали, снайпери почали прицільно бити по матері з сестрою. Там бруківка була, сестра згадувала, як кулі висікали з неї вогонь». На щастя, жінки залишилися живі.
Після війни, щоб прогодуватися, Вова пас корів. А коли йому виповнилося 13, мати завербувалася на шахту, і вони переїхали на Донбас. Тут хлопчик, який виріс без батька, знайшов наставника: «Мені пощастило: з ущільнення ми жили в одній квартирі з військовим кореспондентом Євгеном Мельничуком. Я свою спеціальність отримав у нього», — посміхається журналіст.
У 1954 році Степанкевича призивають в армію, у Севастополь. Через стару травму ноги хотіли комісувати. Але він залишився у флотському екіпажі завдяки фотографії: «Мати передала мені мою апаратуру. Я одразу зробив «Будні частини» — серію чорно-білих світлин». Незабаром він став інструктором-фотографом у севастопольському штабі ЧФ.
«Була хрущовська відлига, я отримав право на роботу із секретними документами. Крім зйомок навчань, приїздів уряду, моїм завданням було ніде не маячити, нічого не розповідати. Відбирав фотографії представник політуправління, а що й куди відправляли — невідомо», — розповідає Володимир Іванович. Якось він чотири дні фотографував маршала Жукова!
У флоті Степанкевич друкувався у військовому виданні «Флаг Родины», після демобілізації його взяли позаштатним кореспондентом у газету «Комсомолец Донбасса». Перше завдання: супроводжував делегацію ЦК комсомолу Грузії в поїздках по області. Потім став фотографом на підприємствах Костянтинівки. А ще знімав вручення ордена Червоного Прапора заводу «Автоскло». Дирекції сподобалися знімки, попросили надрукувати все за 3 тисячі рублів гонорару!
Згодом доручили фотографувати для стенда «Новини дня» в центрі міста. Об’їздив увесь СРСР, бував на російсько-китайському кордоні у Примор’ї: на прикордонній заставі імені В. Котельникова служили хлопці з Костянтинівки. «Щодня школярі підходили до стенду, шукали старших братів серед прикордонників», — згадує Володимир Іванович.
Нині він уже відійшов від фотографії, бере участь у підготовці книжок про журналістів Донбасу: «Солдати слова», «Слово, що творить добро». Про працьовитість і цілеспрямованість енергійного ветерана журналістики вже складають легенди. Одна за одною виходять у світ книжки про різні етапи розвитку Костянтинівки, її талановитих людей, фронтовиків. Усидіти на місці Володимирові Степанкевичу, як і раніше, важко: «Мій девіз: «Старость меня дома не застанет, я в дороге, я в пути», — це наша комсомольська пісня, я пам’ятаю її, співаю її й тепер».
Донецька область.
Фото Ліни КУЩ.
