На Вінниччину прибули ще 32 вимушені переселенці. Це — учні ліцеїв з міст Щастя та Золоте Луганської області.

Вони не приховують: приїхали, щоб сховатися від війни. Допомогли їм перебратися вінницькі волонтери — Андрій Нечипорук, Костянтин Чернюк та Віктор Катішевський. На початку грудня вони возили допомогу бійцям «Айдару» у місто Щастя та сусіднє село Трьохізбенка. Випадково зустрілися з головою Луганської ОДА Геннадієм Москалем.

— Під час розмови Геннадій Геннадійович попросив забрати дітей, бо ж Щастя й Трьохізбенку обстрілюють безперестанно, — розповів кореспонденту «Голосу України» Андрій Нечипорук. — Після повернення додому одразу пішли у департамент освіти, потім — до заступника голови Вінницької ОДА. Там з розумінням поставилися до такого прохання. Тепер діти у безпеці. І це найважливіше.

Учнів поранило по дорозі в ліцей

Майже 20 учнів професійного ліцею автомобільного транспорту з міста Щастя продовжать навчання у Гніванському професійному ліцеї, що недалеко від Вінниці. У цьому закладі є такі само спеціальності, що їх переселенці здобували у себе на Луганщині. «Ми з друзями прийняли рішення виїхати зі Щастя після трагічного випадку, — каже один з новоприбулих Микола. — Якось по дорозі в ліцей поранило двох наших учнів. Осколки снаряда пошкодили ноги. Хлопці залишилися живі. Їм надали першу допомогу, а потім відправили на лікування до Харкова».

— Мене вразило, що у Вінниці на вулицях багато людей і вони нічого не бояться, — розповідає учень Олексій. — Ми вже відвикли від такої картини. У нас люди сидять по будинках чи квартирах. Групами стараються не збиратися. Пересуваються поодинці, та ще й часто перебіжками.

Директор Гніванського професійного ліцею Ольга Цимбалюк, яка разом з викладачами зустрічала луганських учнів у Вінниці на залізничному вокзалі, каже, що по дорозі від розповідей дітей про жахіття війни їй стало зле і довелося приймати пігулки. За словами пані Ольги, крім забезпечення належних умов проживання і навчання, цим дітям треба лікувати душі. Вони у них зранені, зболені. «У цьому я особисто пересвідчилася, — каже Ольга Цимбалюк. — Потрібно, щоб фахівці освітянського департаменту разом з науковцями Інституту післядипломної освіти розробили програму реабілітації дітей, які зазнали жахіть війни. За великим рахунком, таку програму мав би зробити Київ».

Від вибуху панельні перекриття піднялися і мало не впали на голови

Ще один учень на ім’я Євген улітку опинився у Луганську. Зі слів хлопця, дивом залишився живий. «Стріляли там часто, — згадує співрозмовник. — Люди вже звикли. Хоча всі бояться, бо не знають, на чий дім або на чию голову впаде смерть». Якось Євген разом зі своїм другом-однолітком стояв у черзі, щоб набрати води. Її доставляли водовозкою. Людей багато, а привозили однією машиною. Хто не набрав, чекав, поки водій знову поїде наповнити цистерну. Хлопцеві вдалося набрати тільки за третім рейсом.

— І тут раптом над головами засвистіло, — згадує Євген. — Усі кинулися у сховище. — Зчинилося стовпотворіння. Крики, вереск! Але ще страшніше чекало попереду. Коли ми вже сховалися, пролунав такий сильний вибух, що панельні перекриття над головами піднялися. Тоді я подумав, що зараз нас усіх ними притисне. На щастя, вони не обвалилися, а «сіли» на своє місце. Тільки штукатурка й пилюка посипалися.

Євген запропонував другові їхати до них у Щастя. Але той не міг залишити свою стареньку бабусю одну. Вона проживала у приватному будинку. Пішли до неї, забрали. А чим їхати? Транспорт переповнений. Таксист заломив ціну — тисяча гривень. Це за проїзд на відстань трохи більше двадцяти кілометрів. Приблизно стільки від Луганська до Щастя.

— Ми заплатили не тисячу, а півтори, — каже Євген. — Поки роздумували, ціна підскочила. А треба було рятуватися, бо обстріли не припинялися в той день.

Не чекай на мене, Щастя

— Перш ніж поділитися враженням від нового місця, спочатку скажу, чим мене вразили ті, з ким приїхала, — усміхається дівчина Аміла. —Несподівано для мене вони дружно перейшли на українську мову. Я дуже здивована, бо ніколи не чула, як вони розмовляють по-українськи.

Аміла єдина з ліцеїстів, хто не знає української. Мати в неї росіянка, батько — сирієць. Дівчина за кордоном народилася і проживала. Залишити країну змушені були, коли у Сирії почалася війна. У 2012-му перебралися до бабусі у Луганськ. Тепер тут війна. Мама тулиться десь у знайомих за межами міста. Амілу відпустила до Вінниці.

На прощання заспокоюю своїх співрозмовників. Кажу, що вони повернуться у своє Щастя, коли настане спокій.

— Я не впевнений, що захочу повертатися, — каже ліцеїст Микола. — Тут такі щирі люди. Директор з викладачами нам стільки уваги приділяють! Якби робили це про людське око, ми б одразу відчули. А вони все по-справжньому, по-батьківськи. А природа яка гарна! Навкруги ліси, уявляю, як тут чудово літом. Можливо, з часом доведеться сказати: «Не чекай на мене, Щастя!» Ніколи раніше не був у цій області, мені тут дуже сподобалося.

На знімках: учні професійного ліцею автомобільного транспорту міста Щастя продовжать навчання у Гніванському професійному ліцеї на Вінниччині, де тишу порушують не вибухи бомб, а хіба що стукіт дятла у сусідньому лісі.

Фото автора.

Коментар

Заступник голови Вінницької ОДА Ігор Івасюк (на знімку):

— Усі 32 дітей, які прибули з Луганщини, забезпечені безплатним житлом у гуртожитках, харчуванням і медичним обслуговуванням. Крім того, кожен отримає матеріальну допомогу у сумі 500 гривень. У разі необхідності забезпечимо теплим одягом, засобами гігієни тощо. Ліцеїстам з Луганщини надали можливість продовжити навчання за спеціальностями, які вони обрали для себе при вступі вдома. Розподілили прибулих у декількох ліцеях області. Причому, за бажанням, вони самостійно визначаються, з ким об’єднатися, бо ж частина з них уже приїхали здружені. 

До їхніх послуг — матеріально-технічна, спортивна, культурно-освітня база навчальних закладів, де вони здобуватимуть спеціальність. Будуть екскурсії по Вінниці і визначних місцях нашого краю. У зв’язку з приїздом переселенців зростає навантаження на адміністрації, педагогічні колективи низки ліцеїв. Віримо, що вони не розтратять ту увагу, з якою зустріли підлітків з Луганщини. Не тільки даватимуть знання, а й виявлятимуть максимум батьківської турботи до тих, хто бачив війну.