«Солодка» галузь України продовжує здавати позиції. Про те, що за роки незалежності вона розгубила колишню міць і до кризових ситуацій виявилася зовсім неготовою, можна зробити висновок, ознайомившись з інформацією профільної асоціації. Якщо на початку 1991 року вітчизняний бурякоцукровий комплекс мав у своєму активі 192 цукрові заводи, то торік до переробки стали лише 64. Функціонувало 135 насінницьких господарств, 4 насіннєві заводи, а понад вісім тисяч колективних підприємств вирощували буряки. У бурякоцукровому комплексі було задіяно понад півтора мільйона працівників. Україна посідала провідне місце у світі за площами цукрових буряків (1,6 мільйона гектарів), та за виробництвом солодкого піску з цих коренів (понад 5 млн. тонн, що становило 10 відсотків світового виробництва бурякового цукру та 60 відсотків виробництва у колишньому СРСР). Україна входила до числа перших світових експортерів солодкого піску. Галузь підтримувала життєвий рівень села, давала надходження до бюджетів усіх рівнів, цукрові заводи були осередками, навколо яких формувалася соціальна сфера сільських і міських населених пунктів (школи, дитсадки, лікарні, їдальні, магазини, будинки побуту, житло, зокрема й гуртожитки).
Ті, хто працював у радянські часи «на буряках», переконують у прибутковості цього виду діяльності для людей й, водночас, для бюджету. Вони з ностальгією пригадують, що частину зарплати видавали цукром за собівартістю — по 38—39 копійок за кіло. Тоді як на полицях магазинів солодкий пісок стояв по 78 копійок. Тобто на кожному кілограмі цукру держава, умовно, мала значний дохід. Таким чином, понад мільярд карбованців щороку давала до бюджету цукрова галузь.
У кризи є автори
Після розпаду Союзу галузь почала занепадати. Відбулося значне скорочення виробництва цукру — з 6 мільйонів 791 тисячі тонн (адже ще сирець переробляли) у 1990-му до 2 мільйонів 34 тисяч у 1997-му. Один за одним зупинялися заводи. Багато з них нові господарі повирізали на металобрухт. Якісь змушені були просто припинити виробництво, або стати частиною великих індустріальних холдингів. У цьому контексті можна пригадати безліч історій, коли бізнес-структури постачали заводам матеріально-технічні ресурси і у підсумку виходило: завод винен більше, ніж коштувало саме підприємство.
Треба сказати, що за часів незалежності були роки, коли, здавалося, галузь виборсається з кризової ями. Та завезення значних обсягів тростинного цукру-сирцю підкосило ціни на солодкий пісок з буряків. Після щедрого врожаю 2006-го (тоді зібрали 22,4 млн. т буряків і зварили майже 2,6 млн. т цукру) галузь знову повернула до прірви. Низькі закупівельні ціни на буряк змусили аграріїв відмовитися від вирощування коренів чи принаймні скоротити площі посівів. Протягом наступних трьох років виробництво цукрових буряків впало вдвічі — до 10 млн. т у 2009-му.
У 2010-му на «солодкі» посіви запровадили бюджетну дотацію, площі зросли на 55%, однак через несприятливі погодні умови врожайність знизилася до 279 ц/га й у підсумку зібрали 13,7 мільйона тонн буряків та зварили 1,5 млн. т цукру. Ціни пішли угору. У 2011-му внутрішнє виробництво цукру вже становило 2,34 мільйона тонн, тобто майже у півтора разу більше, ніж у 2010-му.
Білі кристали дорожчають, хоча й склади тріщать
Тим часом минулий рік у кількісному плані також видався не найгіршим. Промовисті цифри статистики свідчать, що солодкого піску у країні накопичилося чимало, тож істотне його подорожчання у роздробу, за всіма ринковими законами, м’яко кажучи, не виправдане.
Отже:
— цукрові буряки викопані на площі 449 тис. га;
— середня урожайність по Україні становила 407 центнерів з гектара;
— валовий збір цукрових буряків — 18,3 млн. тонн;
— виробництво бурякового цукру — 2,23 млн. тонн;
— потреба внутрішнього ринку — 1,83 млн. тонн.
Логічно, що ресурси цукру в Україні на період поточного маркетингового року (з 1 вересня 2012-го до 1 вересня 2013-го) з урахуванням перехідних запасів (648 тис. тонн), у повному обсязі забезпечують потребу внутрішнього ринку і створюють експортний потенціал щонайменше в обсязі 500 тисяч тонн.
Але інший бік медалі: через перенасичення внутрішнього ринку заводам доводиться реалізувати солодкий пісок собі на збиток. Середні оптово-відпускні ціни на цукор донедавна коливалися в межах 4900 гривень за тонну -при витратах на його виробництво 6500—7200 грн., нарікають цукровики. Тож переробка буряків минулого врожаю призвела до збитків у понад мільярд гривень.
Із ями та в болото
У підсумку ринок цукру нагадує гойдалку. В дефіцитні роки високий попит на солодкий пісок стимулює сільгосппідприємства збільшувати площі посіву буряків. Виникає перевиробництво, ціни падають — і аграрії скорочують посіви. В результаті утворюється дефіцит, який Україна намагається покрити переважно за рахунок імпорту цукру-сирцю. Дорожнеча на внутрішньому ринку солодкого піску стимулює господарства знову нарощувати площі під буряками. В результаті пропозиція цукру знову перевищує попит, і ринок знову обвалюється. Цикл повторюється. За всім цим відсутня чітка державна політика, адже за виваженого підходу амплітуду коливання цін можна було б помітно зменшити. У цьому контексті варто наголосити, що Закон «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» прийнято ще у 1999 році. Але він виявився малодієвим.
Сусіди «підсолоджують» нам життя замінниками
Цікаво, що обсяг споживання цукру всередині країни змінюється. Відбувається це у зв’язку з міграцією і скороченням чисельності населення, а також показниками роботи кондитерських та інших підприємств харчової промисловості. Споживання всередині країни залишається на колишньому рівні — 38—39 кг, але чисельність населення скорочується. Крім того, збільшується використання цукрозамінників, які «утилізувалися» з об’єднаної Європи, де їх застосування обмежене, тож осідають на нашому ринку.
Україна досі не відреагувала на ситуацію і не виписала, як це зробили в ЄС, правила, скільки і які цукрозамінники можуть міститися в тому чи іншому виробі. У минулому маркетинговому році до України було імпортовано цукрозамінників в обсязі, що заміщає 250—300 тисяч тонн (!) цукру, і ця тенденція наростає. Адже їх використання і продукцію здешевлює, і технологічно простіше.
 
За межами країни для експорту існують межі
Україна за вересень 2012-го — квітень 2013-го, тобто за вісім місяців нинішнього маркетингового року, поставила на зовнішні ринки лише 76 тисяч тонн цукру. Принаймні такі дані наведено в балансах Міжвідомчої робочої групи при Міністерстві економічного розвитку і торгівлі. Ще 64 тисячі тонн солодких кристалів, відповідно до прогнозів міністерства, мають шанс покинути територію нашої країни до кінця серпня. При цьому перехідні залишки цукру на 1 травня становили 1 мільйон 557 тисяч тонн, знизившись за квітень на 175 тисяч тонн. На початок вересня, очікується, в Україні цукровий запас сягатиме 884 тисячі тонн, чого достатньо буде ще на п’ять місяців споживання, тобто про дефіцит цукру не йдеться.
Минулий маркетинговий рік був більш оптимістичним для галузі у плані відновлення експортних поставок. З вересня 2011-го по серпень 2012-го цукру білого відвантажено на експорт 150 тисяч тонн — майже у двадцять країн. Серед основних імпортерів — Казахстан, Грузія, Ліван, Киргизія, Туркменістан, Узбекистан, Угорщина, Хорватія, Сирія.
 
Факт
 
Досить возити, бо й свого вистачає!
З вересня по травень Україна імпортувала тисячу тонн цукру, а до кінця 2012/2013 маркетингового року, за прогнозами Мінекономрозвитку, надійде ще чотири тисячі тонн цього продукту. Такі низькі обсяги імпорту пояснюються невисокими цінами на цукор, що донедавна трималися на внутрішньому ринку — завозити невигідно.
 
ДО РЕЧІ
 
Загалом, цукор виробляють понад сто країн. Проте лише близько 20% обсягів — цукор із буряків. Вплив України на світовий ринок цукру є незначним. Її частка у загальносвітовому виробництві ледь перевищує 1%.
 
З ситуацією на ринку цукру знайомився Валерій ДРУЖЕНКО.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.