Україна понад двадцять років не може вийти із глибокої економічної кризи. З 1991-го по 1999 рік валовий внутрішній продукт (ВВП) і виробництво товарів народного споживання скоротилися приблизно в 2,5 разу, знецінилися банківські внески й заощадження. Темпи інфляції в 1993 році досягли 10000 відсотків — такого знецінення грошових знаків до цього не знала жодна країна світу — все населення України практично опинилося за межею бідності, настала пора виживання. За короткий термін чисельність населення скоротилася на 20 відсотків, а промисловий потенціал зменшився наполовину.
Можна зростати й зубожіти одночасно
Так трагічно й довго в історії не відновлювалася жодна економіка. Наприклад, рівня дореволюційної Росії 1913 року було досягнуто через 15 років — в 1928-му, а рівня довоєнного 1940-го в СРСР — в 1949—1950 роках. Докризового рівня 1929 року в США досягнули в 1943—1944 роках. Німеччина і Японія, економіки яких «зів’яли» після їхньої поразки у війні, відновилися за 10 років. Розрахунки свідчать, що з нинішніми темпами зростання економіки й структурою експорту України чекати повернення на вихідний рубіж 1990 року доведеться багато років.
У ринковому господарстві збільшення платоспроможного попиту створює умови для економічного зростання. Платоспроможний попит може бути внутрішнім і зовнішнім, що покривається експортом товарів і послуг. Внутрішній попит для нашої країни є основним і він сьогодні забезпечується за рахунок збільшення й вітчизняного виробництва, й імпорту. Тому підтримка певного співвідношення внутрішнього виробництва та імпорту здається досить важливою. Сьогоднішнього споживчого вибору досягнуто, всупереч очікуванням, не за рахунок розмаїтості внутрішнього виробництва, а винятково за рахунок імпорту.
Ідеться не лише про зростання об’ємних показників економіки, а й про реальне зростання споживання в країні. Це означає, що обсяги споживчого вибору не гарантовані, ненадійні, оскільки залежать від нашого недиверсифікованого експорту.
Наша структура споживання різко відрізняється від тієї, що була в 1990 році, вона відновлюється за нової структури доходів. Різниця між душовими доходами багатих і бідних верств населення України вже перевищує 40 разів. У цивілізованих країнах цей розрив не перевищує 6—8 разів. За оцінками фахівців, масштаби бідності в нашій країні коливаються в межах 80—85 відсотків.
У всіх країнах, що нормально розвиваються, від убогості рятує наявність роботи. В Україні, навіть працюючи, можна перебувати в бідності. Проблема з кожним роком посилюється. Гроші головним чином концентруються у верхніх дохідних групах населення. Нова структура доходів породила іншу структуру споживання. Структуру, що відповідає цим доходам. Саме тому нинішні результати економічного зростання погано сприймаються суспільством.
Дисбаланси економічного прогресу
В Україні близько 35 відсотків усього валового внутрішнього продукту перерозподіляється державою. ВВП не перевищує 70 відсотків від рівня 1990 року. Країна перебуває на півдорозі «до витоків» від точки максимального падіння (у 1999-му ВВП — 40,8 відсотка від рівня 1990 року). На хвилі економічного зростання в 2000-х роках удалося вийти (в 2008-му) на оцінку 74,2 відсотка, але жорстока криза, що настала потім, за оцінкою західних фахівців, «складні закони й правила, слабке керівництво, слабке здійснення договірного права судами країни й особливо корупція» знову відкинули Україну назад.
За даними неурядової організації Tax Justіce Network, починаючи з 1990 року з української економіки в офшори виведено 167 мільярдів доларів. За даними українських експертів, тільки за останні два роки з України було виведено майже третину цієї суми — українські банки переказали в офшорні зони й на Кіпр 53 мільярди 397 мільйонів доларів.
Для нас, на жаль, характерна абсолютизація макроекономічних показників. Так було ще за радянської влади, де головним показником було зростання ВВП. У 2009 році Україна посідала 134-те місце у світі за розміром ВВП на душу населення. Звісно, цей статистичний показник цілком застосовний для виміру макроекономічних процесів, але як цільовий орієнтир його треба використовувати досить обережно. На мою думку, водночас із зростанням ВВП має відбуватися зміна його структури й структури споживання. Одна річ, коли цей продукт виникає внаслідок реального зростання виробництва, а інша — коли це відбувається за істотного зростання посередницької діяльності, а ми не отримуємо бажаної структури споживання.
Чи може наша галузева структура забезпечити двозначне зростання числа щорічних приростів ВВП? Насправді потенціал нашої обробної промисловості, з точки зору класичної теорії, на мою думку, дає змогу розвиватися вдвічі швидше, ніж ми розвиваємося сьогодні. Підстави для цього є, хоча такий ривок має бути підготовлений. Для того щоб оцінити ймовірність такого масштабного зростання виробництва, варто підвищити ступінь наукової обґрунтованості оцінки ресурсного потенціалу й ухвалених урядом рішень у сфері управління національними ресурсами.
Привласнювати ресурси легше, ніж ними управляти
Вивчаючи проблему із цього боку, можна дійти висновку, що нині розвиток економіки України певною мірою спростовує класичні теорії економічного зростання. Що, відповідно до цих теорій, необхідно для розвитку? Необхідні відповідні механізми державного управління ресурсами: природними, матеріальними, людськими і грошовими. За наявними даними, в Україні немає ресурсних обмежень стосовно транспорту, металу, робочої сили й навіть стосовно енергії. Фактично є обмеження щодо одного ресурсу — капіталу. Тоді чому ми не розвиваємося як Китай, який зумів залучити велику кількість іноземного капіталу?
Аналіз ситуативних проблем економічного зростання за останніх двадцять років дає можливість зробити висновок: влада хворіє на небезпечну хронічну хворобу, що виникла не від недоліку грошей або енергоресурсів, а від невміння управляти державою, і насамперед національними грошима й ресурсами. Управляти, як писав свого часу піонер науки управління французький учений А. Файоль, — означає передбачати, планувати, організовувати, розпоряджатися й мотивувати, координувати й контролювати. Передбачати — означає враховувати прийдешнє й виробляти програму дій на найближче й віддалене майбутнє і на цій основі планувати дії й підбирати методи. Організовувати — будувати намічений заздалегідь матеріальний і соціальний організм. Розпоряджатися — примушувати й спонукати персонал працювати належним чином. Координувати — погоджувати, поєднувати й гармонізувати дії учасників єдиного виробничого процесу. Контролювати — піклуватися про те, щоб усе відбувалося відповідно до встановлених правил.
Невміння управляти національними ресурсами — це взагалі одна з найсерйозніших проблем державного управління. Потрібно усвідомити, що управління бідним суспільством — це істотно простіша річ, ніж управління багатим суспільством. Наприклад, автори сучасних економічних реформ намагаються нас переконати в тім, що зростання цін можна зупинити тільки єдиним способом — шляхом зменшення пропозиції грошей в економіці. При цьому під інфляцією розуміється не зростання цін взагалі, а зростання споживчих цін, отже, щоб уникнути зростання інфляції, треба зменшувати доходи основної частини споживачів. Якщо ж їх збільшити, то це автоматично призведе до зростання цін. Дозволю собі не погодитися з таким судженням з тієї причини, що насправді ціни залежать не лише від величини попиту, що формується в грошовому вигляді, а ще й від величини пропозиції товарів і послуг. Отже, для бідного суспільства боротьба з інфляцією за допомогою монетарних методів є природною тому, що в такому суспільстві немає жодної можливості збільшити товарну пропозицію, оскільки обсяг ресурсів обмежений, а ефективність їхнього використання незмінна. Тому головний і часом єдиний спосіб боротьби зі зростанням споживчих цін — обмеження грошової пропозиції.
Але для багатого суспільства такий підхід зовсім неправильний. Звичайно, регулювати грошову пропозицію технологічно набагато простіше, ніж стимулювати товарну пропозицію. Але якщо ми в благополучному суспільстві, що має у своєму розпорядженні ресурси і яке може збільшити ефективність їхнього використання, займаємося боротьбою з інфляцією винятково грошовими методами, то ми консервуємо низьку економічну ефективність. Претензія до влади в цьому разі полягає не в тому, що вона бореться зі зростанням споживчих цін, а в тім, що вона з цим бореться зовсім негідними методами. Замість того, щоб іти вперед важким і складним шляхом стимулювання зростання товарної пропозиції, що визначається обсягом залучених в оборот ресурсів та ефективністю їхнього використання, влада використовує найпростіший спосіб шляхом зниження грошової пропозиції. Невже влада прагне того, щоб усі були бідні? Тоді навіщо треба було приймати програму економічних реформ, в якій декларується основне її завдання — побудова заможного суспільства.
Грошей не вистачає, тому що вони не працюють
Виникає дуже правильне бажання — використовувати бюджетні кошти (в тому числі профіцит бюджету, стабілізаційний фонд) на підвищення заробітної плати вчителям, лікарям і навіть ученим. Але із цього не можна починати, тому що спочатку зростання економіки має випередити темпи приросту доходів, має піти реальний розвиток виробництва, а потім уже все решта.
Насамперед кошти слід використовувати на ефективний розвиток виробництв, які гарантовано працюють на економічне зростання. Наприклад, капітальні вкладення на великі інфраструктурні проекти (в дороги, порти, мережі енергозабезпечення), які є способом підтримки відкритого (світлого) бізнесу. Коли є дороги й енергозабезпечення, тоді з’являється й сприятливий інвестиційний клімат. І лише в меншому ступені має значення обставина, що в нас заведено висувати на передній план: інвестиційний клімат постійно «теплішає», коли немає загрози переділу власності. Насправді якість інвестиційного клімату визначається тим, приносять інвестиції доходи чи ні.
По-друге, підтримка низькооплачуваних верств населення — це теж внесок в економічне зростання, тому що це створює додатковий попит на продукцію саме вітчизняного виробництва, бо небагаті люди воліють купувати дешевшу продукцію вітчизняного виробництва. Крім того, це шлях поступової зміни структури доходів.
Чому ж описані мною цілком природні й нескладні ідеї влада не використовує? Гадаю, основна причина «глухоти» влади в тім, що для того, щоб вкладати в інвестиційні проекти, повинна бути впевненість — вони справді принесуть прибуток. Але готові проекти не виникають із повітря, вони вимагають ретельного науково-технічного опрацювання, відповідальності за їхню результативність. Уряд, як бачимо, не бажає брати на себе відповідальність.
Гроші повинні, звичайно, зберігатися в ліквідній формі, тобто у формі, яка дає змогу досить швидко витягти їх на необхідні потреби. Але в процесі зберігання гроші повинні також працювати й на економіку. Звичайно, під час прийняття інвестиційних рішень є проблема ризиків. Але під час прийняття рішень повинні використовуватися змістовні, а не умоглядні аргументи. Не треба плутати дві речі: інвестування державних грошей і державні капітальні вкладення. Адже в нас існує навіщось банківська система? Ця банківська система сьогодні відчуває дефіцит грошей. Таке враження, що ми перевіряємо: може жити банківська система без грошей чи не може? Оскільки в нас основні доходи пов’язані з видобутком і реалізацією сировини, то гроші концентруються або в «сировинників», які тримають їх за кордоном чи реінвестують у сферу видобутку й переробки сировини, або в держави. Всі решта не мають грошей і банківська система теж. Чому ж бюджетні гроші не можуть бути розумними способами спрямовані в економіку через банківську систему, котра для цього призначена? І реальна економіка задихається від браку грошей, а ми чекаємо, поки щось звідкись прийде.
Водночас озвучується ще одна цікава версія з приводу того, що якщо ми інвестуємо в економіку за рахунок власних коштів, то створюємо інфляцію. А якщо іноземний капітал приходить, то він чомусь інфляцію не створює. Іншими словами, всі перераховані вище ідеї, що мотивують відмову від бюджетних інвестицій, — не більше, ніж відмовки. Реальна проблема — це активне небажання відповідати за економічні рішення. Тому такі рішення й не приймаються.
Але тут є й інша реальна проблема: як домогтися того, щоб прийняті владою інвестиційні рішення були ефективні? Чи можна стверджувати, що, вибираючи за допомогою експертної процедури відповідні напрями інвестицій, ми гарантовані від помилок і провалів? Ні, не гарантовані, і ризики, безперечно, почасти зберігаються. Але якщо ми підемо на: а) публічність вибору проектів, що інвестуються, і суспільний контроль; б) впровадження зовнішнього державного й банківського контролю над державними інвестиціями; в) впровадження технологій інвестування, що зводять до мінімуму ризик нецільових видатків, то проблема значною мірою буде усунута. Безперечно, це дуже складна, важка й психологічно напружена управлінська робота, але тільки вона може привести до результату.
Про непопулярні заходи
Водночас залишається й друга частина проблеми — специфіка нашого життя? За фактом ми гуляємо від католицького Різдва до православного Нового Року тощо. З огляду на те, що ми хочемо мати в країні економічне благополуччя, отже, необхідно більше працювати. Але два вихідні на тиждень — це, взагалі, результат благополуччя, а не його умова. У нас робочий тиждень по сорок годин мінус година в п’ятницю, передсвяткові дні й дика кількість свят, у нас місячні відпустки. На мою думку, нам абсолютно необхідний перехід нашої країни на 48-годинний робочий тиждень (природно, за відповідного підвищення оплати праці). Це, звісно, непопулярний захід. Але південнокорейське диво було створено на великій протяжності робочого тижня. Тому наша спроба вийти із кризи за наявних продуктивності й інтенсивності праці навряд чи матиме успіх.
Що принципово дає перехід на 48-годинний робочий тиждень із можливістю понаднормових робіт за відповідного зростання оплати праці? З одного боку, це приведе до підвищення ефективності використання ресурсів. З другого — забезпечить реальне підвищення трудових доходів, що створить основу для зростання якості й конкурентоспроможності продукції. Крім того, збільшиться обсяг внутрішнього попиту в українській економіці, що теж є найважливішим елементом загального економічного зростання.
Мало того, сьогодні стверджується, що низька оплата праці є конкурентною перевагою української економіки. Але я хочу запитати, а яку продукцію ми продаємо на зовнішньому ринку внаслідок того, що вона конкурентоспроможна завдяки низькій оплаті праці? Сільськогосподарську продукцію, метали? Хто готовий якісно й ефективно працювати в Україні за низьку оплату праці? Отримувати невелику зарплату згодні багато хто, але працювати за ці гроші якісно й інтенсивно ніхто не хоче. Варто врахувати, що тільки-но виробник підвищує оплату праці, він може висувати зовсім інші вимоги до працівника та його кваліфікаційного рівня.
А поки що внаслідок багаторічної недоплати працівникам ми маємо істотний дефіцит кваліфікованої робочої сили, і він не може бути подоланий миттєво. Кваліфікованого фрезерувальника, зварника, розмітника знайти майже неможливо навіть на дуже пристойні гроші. Тому що кваліфіковані робітники, на жаль, переважно старші 55, а іноді й 65 років, і заміни їм немає. Це сьогодні зупиняє розвиток нашої обробної промисловості. До того ж у період загальних реформ ми чудово перетворили ПТУ на виші — в результаті не маємо ні якісних фахівців з вищою освітою, ні якісних робітників. Проблеми в сфері заробітної плати мають принциповий характер і можуть бути розв’язані тільки на умовах компромісної угоди між роботодавцями, профспілками і владою.
І на закінчення ще одна проблема — це проблема вибору економічної політики. Нині досить активно обговорюється, яка політика нам потрібна — патерналістська, політика соціальної справедливості чи політика лібералізму. Я б сформулював свою позицію так: наша політика повинна бути консервативною, до того ж це має бути поєднання і ліберального, і соціального консерватизму з розумінням того, що ніщо не може відбутися завтра і що будь-який рух буде поступовим, еволюційним. Саме спокійний консервативний розвиток забезпечить високі темпи економічного зростання в Україні.
Однак і сама конструкція держави має потребу в удосконалюванні, тому що в українському державному устрої кульгає на обидві ноги принципова умова ефективності держави — наявність реальних механізмів відповідальності державних службовців перед суспільством (а не тільки перед вищим начальством). Відповідальна держава — от чого нині не вистачає Україні.
Павло ПЕТРЕНКО, почесний академік Міжнародної кадрової академії.
