Найактуальніше на сьогодні питання — підписання Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом. Про шляхи досягнення зазначеної мети розмірковують й відомі українські політики. Сьогодні пропонуємо увазі читачів «Голосу України» думки з цього приводу Президента України (2005—2010 роки) Віктора ЮЩЕНКА.

— Обіймаючи найвищу посаду в державі, ви здійснювали цілеспрямовану політику щодо наближення України до європейських структур. Нині ця політика залишається незмінною. Наскільки великий обсяг уже зробленого у сфері євроінтеграції?

— У цьому сенсі я є великий оптиміст, бо стверджую: ніколи ми так близько не підходили до європейської перспективи, як за ці останні роки. Я маю на увазі з 2008-го по день сьогоднішній. Є відчуття: якщо складуться так обставини і внутрішнього, і зовнішнього характеру, ми справді можемо отримати в листопаді статус асоційованого членства в Європейському Союзі. А в наступні півтора-два роки отримати всі національні рішення парламентів країн ЄС щодо формального акцепту цього статусу.

— Днями представник України при ЄС Костянтин Єлісєєв повідомив, що Україна досягла різного рівня прогресу щодо восьми з одинадцяти визначених позицій у переговорному процесі з ЄС. Серед проблемних питань — так зване вибіркове правосуддя. Та чи справедливо ставити стратегічний вибір політикуму і переважної більшості народу України в залежність від долі однієї людини? Тим паче що й на Заході нерідко не лише розслідують незаконні діяння відомих політиків, включно з міністрами та екс-президентами, а й засуджують їх.

— На мій погляд, якщо ми говоримо загально про європейську (так би мовити континентальну) політику, то вона складається, з одного боку, власне з європейської (брюссельської) демократичної політики і, з другого — східної російської політики. Повторюся, в Європі змагаються дві політики: одна — демократична, інша — недемократична.

А де Україна? Чи український зовнішньополітичний курс посилює європейський потенціал, чи він посилює азіатський потенціал? Гадаю, що це одне з геополітичних питань не тільки України, а й Європи. Багатьом провідним політикам, європейським політикам доводжу, що в найближчі 5—10 років для об’єднаної Європи немає важливішого зовнішньополітичного питання, ніж питання українське.

Ніщо так не може посилити європейську політику і розширити її географію, як визначеність в українському питанні. Мені здається це очевидним і аксіомним.

Тут важливо зауважити й інше. У зовнішньополітичному курсі Росії 300 років тому, 100 років тому, чи сьогодні, чи завтра на першому місці завжди стоятиме питання українське. Без України не є завершеним чи досконалим будь-який зовнішньополітичний проект Росії. По суті, перед Україною є дві дорожні карти — європейська чи азіатська, західна чи східна. У нас, безумовно, повинна бути адекватна політика реалізації українського інтересу як на Захід, так і на Схід чи в інші сторони. Але тут я говорю про геополітичне визначення української політики.

Вважаю, що нині найвідповідальніший історичний момент у формуванні відповіді на запитання: «А де Україна?» чи «Куди вийде Україна?!».

Останні декілька років змінили досить суттєво україно-російські стосунки; є очевидним, що Росія реалізує власну дорожню карту стосовно українського питання.

Спочатку була підписана Московська неринкова газова угода, збитки від якої за десятирічну її дію становлять майже дворічний бюджет.

Потім підписується Харківська угода, яка коригує ціну на газ взамін на відмову, по суті, від європейського — особливо пан’європейського курсу. Крім того, на 25 років продовжує свою дислокацію Чорноморський флот РФ — на порушення Конституції та й здорового глузду з так званого «позаблокового» статусу.

Затим підписується угода про зону вільної торгівлі між Україною та Росією, Білоруссю і Казахстаном (ЄврАзЕС). Це вже само по собі є Переяславська угода №2. А попереду ще чекає угода про Митний союз, про ЄврАзЕС...

Але коли говоримо про європейську спрямованість, то майже три роки ми маємо так звану «політичну паузу».

Я вважаю, що ця пауза є однією з найбільших помилок з боку наших європейських колег. Упевнено наголошую: де буде Україна — це не тільки питання до українців. Це питання до португальців, до французів, до німців. Бо що ширше поле, на якому процвітають вартості європейські, то вигідніше португальцю, італійцю, німцю і, безумовно, українцю...

Іншими словами, за європейський простір, за європейську присутність і цінності треба боротися. Політика останніх двох років для мене не видається такою боротьбою. Це до певної міри хаотичний процес із багатьма емоціями. До того ж вони як правило зачіпають персоніфіковані процеси. І мені від цього болить.

На мій погляд, і в цьому я переконував своїх європейських друзів і колег, насамперед між Україною і Європою мала з’явитися дорожня карта з ясними позиціями, але і з не менш ясною перспективою асоційованого членства України в ЄС. Ми говоримо про те, що ця дорога з’явилася декілька місяців тому. Формально це 11 пунктів. На мою думку, є прорив, завершення тієї паузи, яка в нас два роки тривала.

Тепер щодо конкретних мотивів. З європейськими колегами я багато розмовляв про справу Луценка. Вона перебуває дещо в іншій площині. І вона легше демонтується як проблема. Бо достатньо було правових інструментів, щоб розв’язати це питання. Коли ми говоримо про справу Тимошенко, правових інструментів якраз замало. Тут потрібні політико-правові інструменти. Безумовно, це конфлікт, безумовно, це чинник дестабілізації, і, безумовно, цю проблему треба розв’язувати.

Але це питання не має стояти як передумова. Інакше в європейському процесі ми зайдемо в глухий кут. Ми будемо як нація втрачати час. І тому тема Тимошенко може звучати лише в контексті україно-європейських висхідних відносин.

Для того, щоб розв’язати проблему кримінальної справи Тимошенко, двох українських сторін, маю на увазі опозицію і владу, замало.

Я переконаний, що нам потрібна висока третя сторона. Вона може з’явитися тільки тоді, коли ми зреалізуємо оті сподівання на осінь 2013 року. Тоді з’явиться третя гарантоспроможна сторона, яка працюватиме з однією і з другою сторонами конфлікту. Далі я не буду «розкривати папку», я можу лише стверджувати, що там є дуже багато інструментів, які дають змогу в разі порозуміння та євродіалогу демонтувати цю проблему. Але і європейська, і українська сторони, і українська опозиція повинні розуміти, що в поточній ситуації ми маємо чітко сформулювати пріоритети. Як ото витягували ріпку, коли кожен крок є першим кроком для наступного, вагомішого і результативнішого. На мій погляд, тут має з’явитися ефективний діалог з Європою, в рамках діалогу визначиться і зреалізується українська перспектива. У рамках цієї перспективи запрацює та карта дорожня, де вже дві сторони-партнери як члени євроспільноти, хай і на асоційованому рівні, зможуть ширше використовувати той інструментарій, і дипломатичний, і правовий, який потрібен для врегулювання цього конфлікту.

— Серед «старих» членів ЄС є декілька держав, які скептично ставляться до наших євроінтеграційних прагнень. Ідеться насамперед про Німеччину та її канцлера. Чи готові ви, авторитетний в Європі політик, особисто долучитися до того, щоб «поламати» цей скептицизм ще до вільнюського саміту?

— За останніх 7—8 місяців змінився погляд в європейській сім’ї, в тому числі і в Європарламенті, на українську перспективу. Я знаю, які друзі у нас з’явилися, на які заяви вони готові. Я працюю над тим, щоб цих заяв до листопада з’явилося ще більше. Ви абсолютно праві, що тут виокремлено ціле німецьке питання стосовно української перспективи. Німеччина, на мій погляд, була більш заангажована останні два роки на внутрішніх процесах України і сьогодні їй, можливо, найважче виходити із цього ангажування. Гадаю, Україна повинна дати мотиви і шанс німецькій стороні змінити на краще свою офіційну позицію.

Я не скажу, що тут ситуація залишається незмінною. Принаймні я знаю про сигнали-посили, які я можу тлумачити як надію на те, що німецька сторона працює над удосконаленням своєї позиції стосовно українського питання. Мені так здається з того, що я отримую.

Наприкінці цього місяця я буду в Німеччині і я зустрічатимуся зі стороною, яка може бути дуже конструктивна у формуванні німецького ставлення до української перспективи. Я переконаний, що німецька відповідь буде конструктивна.

Мені здається, що сьогодні є декілька речей, які заважають цьому конструктивізму. Передусім у нас дуже слабкий діалог. У нас діалог іде через журналістів, як правило. Я не помітив, що є активні дипломатичні спроби сторін донести свою позицію — чому вона така. Або представити невеликий план, як цю позицію можна вдосконалити. Маємо взаємно зауважувати один одного і робити кроки назустріч, один одному давати шанс політичний, розуміючи, що і там, і там — політика, і там і там — складні політичні процеси. Ніхто так легко не змінює ситуацію, свої погляди, свої рішення... Болить від того, що в нас бракує тісного політичного і дипломатичного діалогу.

Друге. Мені здається, що гальмом є складна внутрішньополітична ситуація в Україні. Сьогодні ключове стратегічне питання — асоційоване членство України в Євросоюзі. Мені здається, що після Дня Незалежності, здобутої 22 роки тому, найважливішим може бути день, коли ми набудемо статус члена ЄС, хай спочатку асоційованого. Це зовсім інший вимір нашого буття, нашої політики. Усвідомлюють це українські люди чи не усвідомлюють? Це зовсім інша перспектива. І здавалося б, серед політичних кіл є розуміння того, що це той Юріїв день, який дає відповідь на найскладніші питання української державності. Сьогодні ми поряд з незалежністю отримуємо такий європейський статус, який, по суті, нам забезпечує національну вічність, державну вічність.

Інакше кажучи, якби у нас було високе спільне розуміння цього суперпріоритету, яким є політика асоційованого членства, ми б мали значно консолідованіші національні сили, значно консолідованіші дії влади та опозиції. Це приблизно те, що у 1989 році було серед поляків, коли ліві і праві сили організували національний діалог і сформували національний план. Де, незалежно від того, лівий ти чи правий, є єдині національні пріоритети і панатлантична інтеграція, і європейська інтеграція. Зона вільної торгівлі, режими митні тощо — план, спільний для всіх. Бо всі перш за все були поляками.

От мені здається, що у нас бракує такої великої національної солідарності. І на це дивиться весь світ. І там розуміють, що оцей внутрішній ресурс, оця синергія не просто не використані, на жаль, вони не створені.

Хоча, безумовно, є і позитивне в цьому процесі.

Можливо, вперше за 22 роки української незалежності влада і опозиція в питанні європейської інтеграції мають спільний знаменник. Це — цікава річ, відверто скажу. Загубити навіть оцей політичний акцепт, який є очевидним на сьогодні, було б, безумовно, великою політичною помилкою. Я переконаний, що до саміту у Вільнюсі ми б могли підійти зі значно сильнішими резолюціями українськими, значно сильнішими діями уряду, постановами різних міністерств і відомств з імплементації положень зони вільної торгівлі та політичної асоціації.

Іншими словами, ми б могли на дві третини за такої політичної консолідації, коли і влада, і опозиція мають проєвропейський вимір, мати більше проєвропейського продукту, ніж насправді у нас сьогодні є.

І коли ми нині ведемо дискусію, чи вдалося нам вирішити стільки пунктів формальних — чи шість, чи сім, — повірте, наш рахунок мав би йти на десятки... І я відверто скажу: ці послання передавав і Президенту, і Прем’єр-міністру. Всім, від кого, я вважав, залежить це рішення.

Я переконаний, що в більшій частині наше європейське питання вирішується вдома, всередині нас самих. Ми повинні продемонструвати таку відданість цій політиці, таку незворотність, що те, що написано на європейських скрижалях, уже тижнів сім-вісім у нас повинно було б бути імплементовано в рішенні уряду, відповідних державних комітетів і різних відомств. Цим ми просто показуємо, що в нас іншої політики немає. У нас колись запрацює парламент, ми сядемо за політичний стіл, ми започаткуємо національний діалог, ми є українці, ми розуміємо, що ми брати і сестри, що вирішити українські суперечності можна тільки в Україні.

Оцієї демонстрації не було. І тому на нас дивляться трошки як на малопрогнозовану державність, яка може багато приносити сюрпризів, які важко коментувати на міжнародному рівні.

Від цього трохи сумно.

— Посол ЄС в Україні Ян Томбінський нещодавно зазначив, що український уряд справді виконує великий обсяг роботи щодо розробки законопроектів, необхідних для підписання Угоди з ЄС. Верховна Рада, зі свого боку, вже ухвалила низку документів. На вашу думку, які ще кроки має здійснити українських парламент?

— Насамперед, скажу відверто, я не відчуваю до кінця, що серед політиків та й у суспільстві склалося усвідомлення політичної значимості асоційованого членства України в ЄС. У нас явно не вистачає поки що внутрішньої інтеграції і соборності з цього питання. Ми залишаємося дещо різними. Тому нам потрібні національний діалог і порозуміння.

У нас є багато речей, які нас можуть об’єднати, генетично нагадати, що ми одна політична нація, що через парламент, владу, опозицію, громадські ініціативи ми можемо створити позитивний порядок для України, де асоційоване членство України в ЄС — для всіх, підкреслюю — для всіх, є національний пріоритет.

І тоді, восени 2013 року у нас в політичному контексті з’явиться ще одна дата національного становлення.

— А чи не здається вам, що саме чинник євроінтеграції, який нині об’єднує різні політичні сили, може стати першим кроком до того діалогу, про який ви щойно сказали, зокрема в парламенті.

— Безумовно

— Низка авторитетних експертів вважають, що останнім часом у позиції Брюсселя щодо підписання Угоди про асоціацію спостерігається певне пом’якшення. Мовляв, формула проста: є зауваги і є майбутні відносини між ЄС та Україною. Євросоюз прагматично обрав майбутнє. Ваша думка з цього приводу?

— Я для себе роблю висновок, що наші відносини змінилися. На мій погляд, якщо вимірювати їх у градусах, — не на 180, але на добрих 100—120 градусів. Це так. З одного боку, змінюється позиція в Європарламенті, де я знаю ситуацію в кожній політичній партії ЄП, як вона трансформується. Ця позиція змінюється в кабінеті міністрів ЄС, вона стає конструктивною, вона стає такою, власне, як нам пророкували багато років.

І найголовніше, що ми вийшли на формальний режим відносин. З’явилися документи, які супроводжують наші відносини, які можуть ілюструвати, як нам дійти до тих маяків, які ми поставили за мету.

Інше питання, що є нюанси з їх виконання, де треба через політичний діалог рухати цей процес. Але, скажу відверто, я цілком задоволений тими відносинами, які склалися за останніх місяців чотири-п’ять. Це — інші відносини, це — кращі відносини. В них проглядається очевидна конструктивність і розуміння того, що Україна потрібна для європейського процесу. Не тільки ставлення до України як до потенційного члена, який стоїть у сінях, який чекає своєї черги, щоб бути запрошеним. Ні. А розуміння того, що ми живемо в європейському просторі, що в нас дорога із двостороннім рухом, що Україна потрібна Європі, а Європа потрібна Україні. Це — моє відчуття за останні місяці.

Інтерв’ю провів Ігор ІЦЕНКО.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.