Позавчора у Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності відбулися слухання на тему «Підготовка до відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка: стан, проблеми та пропозиції».
Відкриваючи засідання, голова комітету В’ячеслав Кириленко зауважив, що, по суті, це — громадські слухання й саме громадськістю вони ініційовані. Неформальну групу творчої інтелігенції, науковців, шевченкознавців очолив Ігор Ліховий, колишній директор Шевченківського національного заповідника в Каневі. На слуханнях виступили близько двох десятків осіб. Що їх непокоїло? Передусім — загроза формалізації ювілейних заходів. На найвищому державному рівні вже ухвалено немало документів, що рясніють зворотами на зразок «опрацювати питання щодо проведення», «опрацювання питання щодо надання підтримки» тощо. Чутливе вухо інтелектуала не може не вловити в цьому загрозу суто канцелярського підходу до справи за живучим радянським зразком.
Письменник Євген Сверстюк: «Я дуже боюся ювілеїв і боюся «ювілейного ювілею». Боюся надмірних адміністративних зусиль. Невідомо, що гірше — заборона чи надмірне вшанування. Нам загрожує зайве славослів’я. Всі думають про те, як нам, мовляв, змінити Шевченка, щоб він став для нас ближчим. А не треба його змінювати — треба самим змінитися. Нам треба, за великим рахунком, вшановувати не Шевченка, а себе самих, і тоді справді щось зміниться і відкриється його ім’я».
У плані ювілейних заходів, затвердженому 2 березня 2011 року розпорядженням №167-р Кабінету Міністрів України, — майже сорок позицій, багато з них важко назвати аж надто креативними (фестивалі, вечори вшанування, карбування монет, випуск поштових марок, створення логотипів, спорудження нових пам’ятників Кобзареві). А тим часом залишаються невирішеними принаймні дві-три важливі проблеми, що їх навряд чи вдасться залагодити протягом тих кількох місяців, що залишаються до ювілею.
Чи не найбільша проблема — присутність (точніше, неприсутність) Шевченка в інформаційному просторі країни. Академік Микола Жулинський: «Дуже важливо передусім, щоб Шевченко дійшов до людей. Народ його не знає і не читає. Ті часи, коли «Кобзар» був у кожній хаті поруч з іконою, — давно минули». Справді, поруч з іконою тепер стоїть телевізор. Він замінив людям книжку. Він формує уявлення про світ і про нас у цьому світі. Але чи знайдете ви в тому телевізорі Шевченка? Як сказав у своєму виступі народний депутат Олександр Бригинець, «щоб ім’я Шевченка стало частиною свідомості, потрібні телесеріали — не менш як 50 чи сто серій. Ми це вміємо робити. Але не робимо».
Ще одна проблема — збереження рукописів, і не тільки Шевченкових, а й інших наших класиків. Ця проблема висить у повітрі ще з 1994 року. Йдеться про побудову Міжнародного культурно-інформаційного центру «Шевченківський дім» із спеціально облаштованими приміщеннями для зберігання рукописів. Літературознавець Володимир Панченко: «Там, де рукописи Шевченка зберігаються зараз, узимку температура сягає 8—11 градусів нижче нуля, це важко витримати і людям, і рукописам».
Ігор Ліховий: «Кажуть, вийшли сім томів повного академічного зібрання творів Шевченка. Але до них немає доступу. Я заплачу будь-які гроші — дайте мені хоч один том! Ні, це неможливо. Мовляв, це некомерційне видання, через те його немає у відкритому продажу. Та й що таке сім тисяч примірників для майже сорока мільйонів українців?».
До речі, Микола Жулинський поінформував, як справи з цим 12-томним виданням: власне, літературну спадину вже видано у згаданих перших семи томах, залишається мистецька спадщина. Отже, до липня цього року 8—11 томи будуть передані до видавництва, а 12-й передадуть видавцям у вересні. Чи встигне видавництво, банально кажучи, «освоїти кошти» за такий короткий термін?
Про кошти говорив не один виступаючий. Підкреслювали, що справа не в грошах, а у відповідальному ставленні до справи. Коли до ювілею — кілька місяців, навіть мільярди не здатні змінити ситуацію. Зрештою, є речі, що не вимагають фінансових затрат, а лише душевних — але залишаються незробленими. З огляду на це був цікавий виступ Тамари Лебединської, відомої дослідниці творчості Шевченка (Санкт-Петербург, Росія). Пані Тамара зауважила: в Петербурзі Шевченко прожив більшу частину свого вільного життя і там залишилось багато місць, пов’язаних з його іменем. Зокрема, збереглася та кімната, на сходах якої він помер. Ця кімната доступна відвідувачам. Але рідко хто із земляків туди приходить, хоч у Петербурзі часто бувають сучасні українські бізнесмени і політики, навіть ті, що на кожному кроці присягаються на «Кобзарі». Як сказав хтось із виступаючих, нам не варто лукавити з Шевченком — собі ж гірше буде.
