Там, де хазяйнує радіація

На чолі з командиром цього підрозділу Сергієм Сергійчуком їдемо спершу в Малі Кліщі. Тут залишилися тільки три бабусі, живуть по сусідству. Усім давно за 80. До села веде звичайний путівець, ще не розчищений після важкої зими. Навколо — водойми, що розлилися цієї весни. За кілометр від села погляд заворожує ніжна зелень молодих ялин уздовж дороги. І раптом — густа хаща, за нею не одразу видно якісь будівлі.

— Ну ось ми й на місці, — каже наш гід. — Ліворуч, якщо зумієте розгледіти, — сільська хатинка, праворуч — те, що залишилося від клубу і колгоспу.

На нас дивилися порожніми очима вікон вцілілі споруди, які дивом пощадив час від повного руйнування. Біля дороги — зупинка, прикрита зломленим деревом. Тут уже давно ніхто не чекає автобуса. Хочеться зазирнути в один з будинків, де колись хтось жив. Але підступитися до вхідних дверей не так просто: тільки впораєшся з хльосткими гілками заростей, як тут же провалюєшся по коліно у кучугуру снігу, який ще не розтанув у день нашого приїзду. Вхідні двері не замкнені. Від кого і що тут приховувати?

Всередині — темно, сиро й холодно. Усюди — безлад, мабуть, залишений господарями при екстреній евакуації: долі — запилені речі, домашнє начиння, на стінах — плакати минулої доби. У кімнаті — стара піч, давно охолола і відсиріла, біля темного вікна — буфет з акуратно розставленим іще господарями посудом. Поряд на лаві валяються вищерблені горщики. У кутку на столі — перекинута пачка соди.

Друга кімната світліша. Тут аж троє вікон. Під стелею в обрамленні вишитих гладдю рушників ховається святий образ Господній. Перед ним давно не горить лампадка.

На лаві під вікном — альбом. Мабуть, із фотознімками! Сподіваючись побачити тих, хто тут жив, відкриваємо одну сторінку, другу, восьму... Альбом порожній.

Сергій Сергійович тим часом показує нам раритетні речі домашнього вжитку — рубель (спеціальне дерев’яне приладдя для прасування) і частини ткацького верстата.

— У таких будинках трапляються старовинні речі, — пояснює Сергій Сергійчук. — За ними часто полюють колекціонери й охочі заробити. Наше завдання — не допустити мародерства. І навіть не тому, що ці речі — чужі (навряд чи хтось повернеться за ними). Всі предмети небезпечні: як свідчить дозиметр, рівень радіації тут утричі перевищує норму.

Вирушаємо далі. На другому кінці села здавна сусідять три тутешні мешканки. Всіх ми застали у господарських турботах. Біля своїх хатин бабусі клопоталися з картоплею, яку дістали з льохів і готували для посадки.

А на одному з будинків побачили людей, які лагодили дах, що провалився взимку.

— Це мої бійці, — пояснив Сергій Сергійович. — Тут поряд контрольно-пропускний пункт, куди на 15 діб заступають чергувати міліціонери роти. Як правило, вони — перша допомога для тутешніх жителів. Ось зараз бабі Ніні дах лагодять. А заодно несуть наряд з обмеження доступу в зону відчуження.

Вона починається за шлагбаумом. Щоб пройти далі, потрібен спеціальний дозвіл. Інакше — штраф згідно із законодавством. Не боїться тільки 86-літня Галина Олександрівна Повар, дім якої саме за шлагбаумом. Зігнута у три погибелі старенька пересувається, спираючись на дві сохи. Запрошує нас до свого обійстя.

Дві просторі кімнати, прибрані на старий лад, з піччю і лежаком на ній. Галина Олександрівна каже, що час від часу її забирає син до себе у Запоріжжя. Але переїжджати назовсім вона не хоче: тут пройшло все життя, тут поховала чоловіка, тут і залишиться. Отримує нечасті листи від рідних, перечитує їх щодня, милується фотографіями онуків і правнуків.

Радіації не боялася і не боїться: жива — і слава Богу! А що нездужає, то це від старості. Хліб і необхідні продукти сюди доставляє автолавка. Багато по господарству зробити старенька не може, але під боком у неї «солдати» (міліціонери окремої роти), які ніколи не відмовлять у допомозі.

— Он зараз Нінці дах полагодять, а потім візьмуться за мої, бо частково провалилися і на хаті, і на сараї. Зима видалася лютою і сніжною, — каже Галина Олександрівна. — Хлопці допоможуть зорати шматочок землі, посаджу картоплю, цибулю... А влітку — в ліс по ягоди і гриби. А ви знаєте, скільки тут грибів?

На це питання Сергій Сергійчук лише загадково усміхається. Опісля розповідає, що ягідно-грибний сезон — найгарячіша пора для бійців окремої роти. Ліси й справді наповнені цими дарами, але виносити їх, тим паче вивозити на продаж, категорично заборонено. Дозиметри — зашкалюють. Найважче переконати в цьому людей, особливо мешканців сусідніх населених пунктів, для яких дари лісу — чи не основний вид заробітку.

Галина Олександрівна, як і багато років тому, заготовляє і гриби, і ягоди.

З Малих їдемо у Великі Кліщі. Тут віднедавна — жодного жителя. Але є унікальна церква. Двері святині відчинені. В храм може увійти кожен, помолитися, вклонитися образам, залишити грамотки за здоров’я і за упокій, а також пожертвування. — Службу в церкві правлять тричі на рік, — розповідає Сергій Сергійчук. — Спеціально приїжджає батюшка з сусіднього села.

При вході — акуратно розвішені хустки та спідниці для жінок, бо негоже в храм Божий заходити в неналежному вбранні. Високі склепіння і стіни рясніють барвистими біблійними сюжетами. З аналоїв дивляться суворі лики  святих.

— Цьому храму близько двохсот літ, — продовжує наш гід. — В різний час село Великі Кліщі тричі горіло. Але всі три рази вогонь якимось незрозумілим чином обходив церкву.

Свічники порожні. А все одно в храмі пахне воском і умиротворінням...

Наостанок Сергій Сергійчук везе нас до ще одного контрольно-пропускного пункту —»Колісники». Це приблизно за десять кілометрів від кордону з Білоруссю. Прикордонна зона перекрита зоною радіоактивною. За шлагбаумом — повністю виселені села.

Дорогою з обох сторін такий же сумний краєвид — напіврозвалені будинки. Дозиметр у машині пищить, попереджаючи про підвищення рівня радіоактивного фону.

Біля КПП — два бійці роти міліції з охорони зони радіоактивного забруднення. Вони в наряді. Командирові доповіли обстановку — без пригод.

— А які пригоди можуть трапитися в мертвій зоні? — цікавлюся.

— Різні, — усміхаються міліціонери. — То хтось лісом забреде в ці краї і опиниться на забороненій території. Буває, пробираються сюди не випадково, а з метою мародерства.

Повертаємося додому. Здається, із заростей услід нам дивляться порожніми вікнами мертві будинки, з німим докором проводжаючи непроханих гостей...

Під опікою окремої роти міліції з охорони зони радіоактивного забруднення при УМВС України в Житомирській області — 35 населених пунктів Овруцького і Народицького районів. Це півтисячі квадратних кілометрів, де живе близько 500 душ, переважно похилого віку. Є кілька сіл, де живуть по 2—3 осіб. У Звіздалі — тільки літня сімейна пара. У Великих Кліщах недавно померла остання мешканка. А є села, куди люди повернулися. Як-от Лозниця, де живе 28 чоловік, навіть молодь.

 

Житомирська область.