Найстаріший на Вінниччині ветеран війни — 98-річний Іван Рижій (на знімку) — пропонує встановити відзнаку «За допомогу фронтовикам».
— Колись була нагорода «За допомогу фронту», а тепер варто було б запровадити «За допомогу фронтовикам», — каже ветеран. — Таким, як я, нині важче, ніж було на фронті. Роки не ті... В молодості ми могли здолати й холод, й інші біди фронтового життя, а старість є старість, вона відбирає все. Якби не дружина Людмила Степанівна, не знаю, чи дожив би до своїх літ. За те, що так дбає про мене, готовий віддати їй всі свої ордени й медалі. Однак дорожчою для неї була б відзнака держави «За допомогу фронтовикам». Переконаний, що мою пропозицію підтримає кожен із тих, хто колись боровся з ворогом, а сьогодні веде боротьбу за виживання із самотністю.
...21 червня 1941-го Іван Рижій склав останній іспит у школі молодших офіцерів і почав готуватися до демобілізації, позаду залишилися роки строкової служби. Мріяв закінчити навчання у педінституті. Але наступного ранку за дві години до команди «Підйом!» прозвучала команда «Тривога!». На Кавказі, де служив вінничанин, він дізнався про початок війни. Іван Рижій воював у 9-й пластунській дивізії. Її створили на Північному Кавказі для боїв у горах. «Нас називали козаками без коней, — згадує фронтовик. — Навіть обмундирування було не таке, як в інших, це видно на фотографії. Потім перевели в артилерію. Був навідником гармати, командиром, парторгом дивізіону. З «богами війни», як звали цей вид військ, пройшов до Карпат, а далі — Польща, Чехія, Німеччина, знову Чехія, де й зустрів день Перемоги. У фронтовика — п’ять бойових орденів.
Після війни закінчив у Москві Військово-політичну академію, служив в армії, був викладачем військового училища. Працював у Вінницькому медуніверситеті, був лектором-міжнародником в обкомі партії. Років десять тому колишній фронтовик здійснив «рейд» у Японію. Гостював у сина. Віктор Рижій — відомий вчений-фізик, член-кореспондент Російської академії наук, живе і працює у Японії.
В армію просився у Ворошилова
Перед війною Іван Рижій був учителем у селі Печора, нині це Тульчинський район Вінниччини. Родом він із села Стрільчинці сусіднього Немирівського району. «Сільських вчителів в армію не брали, довелося проситися у наркома Ворошилова, — каже Іван Федорович. — Але ми всі хотіли на службу, бо тоді на тих, хто не служив, у селі дивилися, вибачайте, як на неповноцінних. Перед дівчатами було соромно».
— Вчителька, яка замінила Івана Федоровича в школі в Печорі, потім працювала у Вінниці, — розповідає дружина фронтовика Людмила Степанівна. — Я теж вчителювала. Ми були знайомі. Одного разу під час застілля вона не стрималася і виказала їхню з Іваном таємницю. Він теж був при тій розмові. Від почутого почервонів до самих вух.
— Пам’ятаєш, Іване, як ми солодко цілувалися, коли ти йшов в армію? — сказала вчителька. — Мені ще хотілося, але тобі, мабуть, не так було добре. Тому в мене свій чоловік, а в тебе інша, а не я.
На час тієї розмови Івану Федоровичу було вже за 60. Посміялися, та й розійшлися. Що було в молодості, все пам’ятається. Спитайте в нього ім’я дівчини з Чехії, він досі береже її фото. Багато чого забув. А молоденьку чешку знає, як звати... Вночі розбуди — скаже.
«На славний приїзд братів руських»
— Звали її Єрмила Станькова, — розповідає Іван Федорович. — А ось назву містечка, в якому тоді зупинялися, не пригадаю. Було це в Чехії.
В альбомі фронтовик дотепер зберігає фото чарівної дівчини, подароване йому на згадку у день Перемоги — 9 травня 1945 року.
— Чехи зустрічали нас з великою радістю, — продовжує ветеран. — Виходили на вулиці гарно вбрані. Дівчата з квітами, а на головах багатьох віночки. Хлопці грали на музичних інструментах. Всі нас частували. Ми трохи побоювалися, щоб, бува, чого злого хтось не задумав. Тому казали, що за нашою традицією, хто пригощає, спершу має сам показати, як це робиться. Чехи охоче пригублювали чарку.
У цьому населеному пункті в нас мав бути обід. Ми з товаришем роздивлялися, де є криниця, щоб умитися. Тут підійшла мила дівчина з віночком на голові. Показала рукою на дім і запросила в гості. Біля воріт чекали її батьки. Там ми вмилися і пообідали. Красуня Єрмила просила залишити на згадку фотографію. У мене був знімок у формі бійця пластунської дивізії. Він їй дуже сподобався. Це було видно. Дівчина спитала батьків, чи може вона дати нам своє фото. На звороті гарним почерком чешка написала: «На славний приїзд братів руських до Чехії. Єрмилка Станькова».
— Жінки на війні — то окрема і довга тема розмови, — зазначає фронтовик. — Особливо як дівчина красива, то це біда для неї. Такою була у нас в штабі Аня-телефоністка, не могла відбитися від залицяльників. Найбільшу активність проявляли старші офіцерські чини. Однак дівчина залишалася недоступною. Тоді її відправили на передову. І тільки випадок врятував Аню. Командир дізнався про це і наказав негайно повернути назад. Одружилася Аня у день Перемоги. Її судженим став... простий солдатський листоноша. Розписали їх прямо у штабі, і молода сім’я поїхала додому.
— Смішний випадок стався з нашим заступником командира полку в Польщі, — розповідає фронтовик. — Ми ночували в сільському будинку. Підполковнику виділили ліжко, а нас двоє вмостилися у кутку на підлозі. Світла в будинку не було. Підполковник не відходив від дівчини і старшої жінки. Він був ще той ловелас! Погрозами змусив дівчину лягти з ним у ліжко. Тій нікуди було діватися. Але через хвилину вона попросилася вийти. Згодом тихцем повернулася. Опівночі ми прокинулися від крику свого командира. Він дістав сірники, щоб запалити цигарку. У відблиску вогню побачив не те обличчя. Виявляється, внучка попросила бабусю замість неї провести ніч з офіцером.
Командир дивізії навіть видав наказ про розстріл ґвалтівників. Наш підполковник на це не зважав, за що й поплатився. Від трибуналу його врятувало тільки тяжке поранення. Розжалували і звільнили зі служби.
Майбутню дружину зустрів на фронті
З майбутньою дружиною Іван Рижій познайомився на фронті. Через три роки після війни Поліна, так звали її, народила йому сина.
— Я був кращий вчитель фізики у районі, а син пішов набагато далі, — каже ветеран. — Так само в галузі фізики. Уже давно живе і працює в Японії.
Перша дружина фронтовика померла. І другої нема на світі. «До моїх років не всі доживають, — зазначає ветеран. — Останніх 38 літ ми разом з Людмилою Степанівною. З її сином літали в Японію до мого Віктора. Він уже більше японець, ніж українець. Такий нині світ, що поробиш, всі кудись їдуть. І мені ще доля дала можливість побачити японців у Японії.
В родині Рижія не було довгожителів. Мати померла, коли йому було три роки. Та й самому на війні довелося пережити такі хвилини, що не додають здоров’я. «Інколи опинявся у такому пеклі, що просив у Бога допомоги, — каже ветеран. — Досі дивуюся, як вдалося залишитися живим при одному артобстрілі, коли опинився поза траншеєю на відкритому полі. Снаряди, осколки падали зліва, справа, попереду, позаду, а мене не зачепили. Як таке могло статися? Ще один жахливий епізод довелося пережити за день до закінчення війни, 8 травня. Тоді ми з одним бійцем також потрапили під обстріл. Буквально за десяток секунд залишили місце, де розірвався снаряд». Навіть після пережитого лихоліття тримається фронтовик!..
Вінниця
Чарівна чешка Єрмила Станькова, яка подарувала солдату своє фото в день Перемоги.
Фото з альбому ветерана.
ДОВІДКА
Нагороди «пластуна» й артилериста Івана Рижія: ордени Великої Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, Бойового Червоного Прапора, Червоної Зірки, Богдана Хмельницького. До речі, орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня ветерану вручили аж 2002 року.
