Кожного разу, звертаючись до тексту положень Преамбули і статті 1 Конституції України 1996 року, ми помічаємо дуже важливий запис, який аксіоматично проголошує для суспільства і кожного громадянина, що «Україна є... демократична, соціальна, правова держава». Для внутрішнього і міжнародного життя така характеристика (визначення найсуттєвіших ознак держави) означає завершеність і нерозривний зв’язок змісту і форми країни, яка прийняла Декларацію про державний суверенітет і отримала право називатися республікою (стаття 5 Конституції).

Соціальні права і суспільні відносини

Моральний обов’язок кожного громадянина — поважати свою державу і сприймати таке доленосне конституційне її визначення. Але соціологія права (оцінка населенням відповідності ознак держави реальному життю) і численні дослідження вчених свідчать про іншу ситуацію, вказуючи на доволі спірний предмет. Не рятують становище з конституційним постулатом у Преамбулі та статті 1 непоодинокі і дуже схожі теоретичні стереотипи у поясненнях правознавців щодо характеру (сутності) держави, яку Конституція визначила як демократичну, соціальну, правову.

Слід визнати, що таке визначення не є логічним, риторичним, але належить до категорії ідеологічних спрямувань, які вказують на майбутнє, а не досягнуте в державі і суспільстві.

Під час розробки і прийняття Конституції 1996 року відобразити у тексті реальний стан суспільних відносин, з позицій демократії і права, мабуть, ніхто не намагався.

Конституція України не втрачає своїх інших переваг та якостей і має вигляд «вищого правового закону», коли його норми створюються розробниками — професійними фахівцями — разом з представниками парламенту, а тому раціонально було б розглядати у такому розумінні оціночні ідеї, виявляти істинний зміст конституційних норм з позицій практичної аргументації та соціальної дійсності.

Поглиблений науковий аналіз того факту, що Українська держава набула статусу демократичної, правової та соціальної, і це знайшло відображення у Конституції, виявив суперечливі моменти, наявність методологічних протиріч. Отже, об’єктивні причини проведення конституційної модернізації вказують, що настав саме той час, коли суспільні інтереси викликають самостійну вимогу переглянути (уточнити, конкретизувати) деякі абстрактні конституційні положення з позиції реальної істини. Це означає вірогідність того, що учасники такої форми взаємодії, як Конституційна Асамблея, сприймуть очікування один одного, як і пропозиції активних громадян, з розумінням важливості постановки конституційних проблем.

Такий логічний крок не гарантує вимоги досягти рівня істини і бездоганності природно-правових ідей, які були закладені в тексті Конституції України сімнадцять років тому. Проте слід зазначити, що норми Основного Закону, закріплюючи конституційні принципи, мають властивість бути регуляторами суспільних відносин. 

Відображення реального життя в свою чергу диктує новий зміст конституційних норм, і цей взаємозв’язок є незворотним. 

Що важливішою для людини є Конституція, то більше вона необхідна для життя, то більша ціна, значення смислу кожного конституційного положення, особливо коли це стосується інтересів суспільства, побудови його засад на принципах народного суверенітету, державного ладу та устрою.

Практика — критерій істини

До такої постановки проблеми, як розуміння і конституційне визначення (закріплення), що Україна є, тобто відбулася як демократична, соціальна, правова держава, важливо підходити з позицій договірної доктрини у прийнятті парламентом Конституції України. Це означає, що практика для громадян є критерієм істини, оскільки у сучасному суспільному сприйнятті вказаного положення Конституції ключову роль відіграє такий важливий інститут, як народовладдя. Принцип реалізації влади народом не може бути абстрактним. Проте характеристика держави, оскільки вона визначена як демократична, тобто має реальне народовладдя, створює ілюзію життя і тому виштовхує на поверхню цю проблему, і вона є логічною, оскільки потрібен баланс інтересів між народом і державою, яку уособлює влада. Не можна відкидати і не помічати, що 

суспільство постійно і наполегливо вимагає від влади природної справедливості щодо демократичного правління, рівності всіх перед законом, соціальних гарантій. Тут ідеться, насамперед, про подолання антагонізму та усунення причин, які його породжують, передусім про соціальну нерівність. 

Який варіант виходу із такої ситуації напрошується сьогодні, коли деякі положення Конституції розходяться з реаліями соціального буття? На наш погляд, насамперед слід уточнити конституційну концепцію держави, яка продекларована демократичною, соціальною, правовою.

Якщо критерієм концепції держави ми обрали соціальну практику, то вона свідчить про необхідність введення головних підстав визначати Україну за її досягнутим змістом державного правління, верховенством головної цінності — прав і свобод людини — конституційною державою. 

Іншими словами, наша мета — обґрунтувати, звичайно, в основних ідеях доктрини, загальну формулу «конституційної держави». В цьому сенсі варто наголосити, що сутність держави не може випереджати її існування. За наявним визначенням тріади, яка характеризує Україну як державу, не можна обійти той факт, що інститут народовладдя залишається нерозкритим у нормах Конституції, що залежить від того, як ми розуміємо сутність нашої держави. 

«Конституційна держава» за своєю моделлю відповідає європейському сприйняттю досягнутого змісту гарантій демократичного, соціального і правового спрямування.

Характерно, що таке визначення України як держави було спірним на момент прийняття Основного Закону 1996 року, зважаючи на Концепцію розробки Конституції, яка була схвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 року.

Ситуація сьогодні нагадує ту, в якій перебуває сучасна Україна, котра проходить непростий шлях у виборі напрямків свого розвитку. Обираючи в сучасний період власні пріоритети і долаючи складні перепони, наша країна намагається бути учасницею міжнародного співтовариства. Ми припускаємо, що закріплена модель української держави орієнтується на європейські стандарти державного будівництва. Саме це пов’язано з введенням конституційного припису «держава є демократичною, соціальною і правовою», але чи викликає таке аксіоматичне твердження у конституційному тексті довіру кожної людини? В це важко повірити, навіть з абстрактних міркувань.

Як спосіб мислення...

Стратегія держави, її політичний курс, закладені саме в Конституції, перетворюються з абстракцій на реальність, коли вони органічно відповідають покращенню добробуту та удосконаленню соціального життя за допомогою механізмів демократії, права і соціальних засобів задоволення інтересів людини і суспільства в цілому. Якщо такі процеси тільки формуються, реальна практика не збігається з конституційними принципами, а соціальні цінності є абстрактними поняттями без практичного втілення, об’єктивно виникає потреба внести кореляцію в норми Конституції. Наразі конституційне право як спосіб мислення несе в собі багато корисного як інструмент конституційної модернізації. За допомогою правових механізмів можна знайти рішення соціально адекватні, охороноздатні для суспільних і державних інтересів, максимально точно формулюючи їх учасникам суспільних відносин. Така мета конституційної модернізації реалізується тільки за об’єктивних життєвих умов і потреб народу, кожного громадянина, яким необхідна кожна норма Конституції як безпосередньо діюче право, для котрої обираються зрозумілі правові формули і критерії активної діяльності держави.

За такою постановкою проблеми є прямий зв’язок «влади народу» з «владою держави», і тому визначення держави конституційною означає приведення смислового тексту визначення держави у Конституції у відповідність із історично-правовою реальністю. 

На мій погляд, у центрі концепції «конституційної держави» перебуває саме Конституція України як «ідеологія реальності» для людини. 

Основний Закон є актом установчої влади народу, і це підтверджується закріпленням у ньому Верховною Радою України конституційного ладу, наявністю ефективного механізму реалізації та правової охорони Конституції, відсутністю серйозних ризиків посягання на конституційні принципи і цінності, виділення пріоритету — прав і свобод людини як вищої цінності, успішним просуванням у країні практики конституціоналізму.

Наявність аргументованих тверджень щодо введення, як ми пропонуємо поняття «конституційної держави», означає перехід від абстрактних ознак демократичної, правової і соціальної сутності держави до реально досягнутої конституціоналізації державного і суспільного життя в країні. Це означає, що саме народ встановлює конституційний лад, який є устроєм конституційної держави, а Конституція стає найважливішим засобом взаємодії народу і держави. В сучасних умовах постає запитання, 

чи справді тільки через Основний Закон можна встановити реальне народовладдя, а будь-яка форма народовладдя, як зазначають вчені, не захищена Конституцією, не може існувати ефективно, тобто бути «владоспроможною». 

За такої умови демократична складова характеристики держави у конституційному тексті відповідатиме не абстрактному, а реальному принципу її функціонування і, насамперед, відображаючи зміст державного правління. 

Отже, в загальному вигляді пропонуємо вважати, що «конституційна держава набуває за своєю сутністю ознаки демократичної, правової і соціальної», коли загальносуспільні інтереси стають цементуючими у діяльності і держави, і приватних осіб. 

Якщо Українську державу Конституція іменує «республікою» (стаття 5), таке формальне визначення означає більш історично-символічну функцію, і потрібне поєднання форми і змісту правління. Це досягається встановленням у Конституції принципу: народне джерело влади — носій абсолютного (необмеженого) суверенітету. Отже, можна говорити про появу нової доктрини — «конституційної держави», яка дає можливість зблизити правову реальність і конституційний ідеал, закладений у тріаді ознак, — демократична, правова, соціальна держава.

Спосіб розподілу влади

Водночас вказана доктрина є політичною платформою народовладдя як основи конституційного ладу, що дає зрозуміти спосіб розподілу влади і конкретно уявляти кожному громадянину політичну діяльність. Яку практичну спрямованість передбачає введення такого визначення держави? В ньому закладено ключ не тільки для пояснень фактів політичного життя і суспільних відносин, а й нового змісту ідеології реальності. Сучасна конституційна держава характеризується верховенством Основного Закону як актом установчої влади народу стосовно законів та інших правових актів. Саме у вищому правовому законі стійка більшість громадян (парламент) закріпила суспільні і приватні інтереси від імені Українського народу, а для охорони і захисту Конституції передбачено спеціальний механізм, який усуває серйозні посягання на неї і не допускає обмеження прав і свобод громадян. При цьому в суспільстві розвиваються процеси конституціоналізації правової системи, застосовується принцип розподілу влад і реалізується конституціоналізм.

В очах юристів «конституційна держава» і «держава демократична, соціальна, правова» — це два якісно різні визначення, оскільки перше — це форма і зміст, а друге — соціально-правовий ідеал, 

що надзвичайно важливо для пізнання реального характеру політичного правління і державної влади. Наука вказує, що до поняття «конституційна держава» близьким є «держава демократична», проте вони не тотожні. Демократія набуває реального змісту у разі включення у соціальну практику відповідних конституційно-правових засобів, серед яких найефективнішим і найнадійнішим для народу є Конституція. Вона має силу встановлювати взаємодію між народом та владою і об’єктивує конституційний лад. У конституційній державі воля народу обумовлює зміст правління, а народний суверенітет відповідно — державний суверенітет. 

Мабуть, буде цілком прийнятним у процесі розробки концепції конституційної модернізації звернути увагу на характеристику держави, яка сьогодні існує: коли воля народу ще не стала вирішальною для встановлення змісту державного правління, впливу на стан справ, і тому держава має розвиватися у напрямку реального конституціоналізму, визнаючи новий концепт, що влада народу — це завжди політична влада, яка повинна реалізуватися у широких формах прямого волевиявлення людей, а також у конституційно визначених формах «народної владоспроможності» через органи держави та місцевого самоврядування. Таким чином, концептуальна новелізація передбачає введення поняття «конституційної держави», оскільки дає змогу розглядати народ як суб’єкт суверенної волі, який сьогодні не сприймає становище «володарює, але не править». Достатньо поглянути, для прикладу, як вирішувалась доля результатів всеукраїнського референдуму 2000 року, коли парламент ухилився від втілення їх у державно-правову систему. Це здатна подолати «конституційна держава», в якій висновки референдумів для народу і територіальних громад означають безпосередньо вищу юридичну силу і не підлягають затвердженню жодним органом публічної влади, одразу набуваючи чинності.

Уроки минулого і виклики сучасного життя в нашій країні висунули численні проблеми, вирішення яких буквально пов’язане з новим конституційним праворозумінням держави та права, і лише глибоко продумана конституційна модернізація здатна знімати соціальні, економічні і політичні неузгодженості, базуючись на наукових засадах осмислення конституційних ідеалів і реальності суспільного буття. Справді символічним є проголошення постулату авторитетним державознавцем початку ХХ століття професором В. Гессеном: 

«...Тільки конституційна держава може бути державою правовою». 

Які б не були теоретичні заперечення юристів і соціологів проти такого підходу, безсумнівно, з ідеєю «конституційної держави» пов’язані такі могутні і глибокі настрої народних мас у багатьох питаннях ідеології реальності.

АВТОРИТЕТНА ДУМКА

Цілком справедливо зазначає найавторитетніший вчений-юрист академік НАН України В. Тацій в останньому науково-практичному коментарі Конституції України, що, зокрема, конституційна невизначеність у статті 1 змісту соціальної держави виявляється при посиланні на цей принцип як норму, що має пряму дію, але у судовій практиці використовується надзвичайно рідко (Розділ І, С.11).

АВТОРИТЕТНА ДУМКА

У такому розумінні переконливою є думка видатного вченого-юриста початку ХХ століття Л. Петражицького: «Вироблена юриспруденцією шляхом авторитетно-наукової, неупереджено-об’єктивної роботи, яка не оглядається на обличчя та їх грошові політичні інтереси і пристрасті, система правоположень скорочує до мінімуму простір індивідуальних вражень і конфліктів, тенденційних тлумачень свавілля, приниження інтересів слабих...»

Анатолій СелІванов, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України.