Як ми вже повідомляли у вчорашньому номері газети, в середу відбулися парламентські слухання на тему: «Проблеми розвитку українського книговидання, книгорозповсюдження та перспективи підтримки книгочитання в Україні».
Відкриваючи слухання, Голова Верховної Ради Володимир Рибак назвав видавничу галузь одним із головних векторів гуманітарної політики держави. Ці правильні слова, за іронією долі, до деякої міри провисали в повітрі, бо в урядовій ложі не було ані віце-прем’єра з гуманітарних питань, ані міністра освіти, ані міністра культури. В залі зібрались переважно видавці, бібліотекарі та книгорозповсюджувачі, а не ті, хто мав би їх «слухати». Це навіювало загальний песимістичний тон. Як сказав у своєму виступі Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів: «Я втретє за 18 років свого президентства виходжу на цю трибуну, щоб сказати слово «халва». Ви відчули її смак? Ви відчули смак покращення? Ми знову говоримо у своєму колі про своє, самі себе слухаємо, самі себе хвалимо й жаліємо».
Тим часом означені в назві слухань три кити проблеми (книговидання, книгорозповсюдження та книгочитання) перебувають у невтішному стані. Торік в Україні видано 1,36 книги на душу населення. При тому система книгорозповсюдження практично зруйнована, а те, що залишилось, належить переважно російському бізнесу. Вважається, що середньостатистичний українець витрачає три євро на книжки щороку (німець — понад сто), але це середня цифра, бо поза межами великих міст купити книгу нема де і нема за що. За деякими даними, 80 відсотків українців не читають взагалі.
Це невтішні цифри, і вони ще гірші, ніж здається на перший погляд. Як сказав згаданий вище Афонін, у нас основа статистики — друк, а в Європі — попит на книжки, і в Україні попит падає (при тому, що тиражі потроху зростають). За даними Української бібліотечної асоціації, лише одна книга на десять читацьких душ потрапляє щороку до бібліотек — за того, що бібліотеки, бодай теоретично — останній форпост читання. На нашому книжковому ринку панує російський імпорт (80, а за деякими даними — 90 відсотків). Але навіть у тому сегменті, що залишається, існують дивні диспропорції. За даними Держкомтелерадіомовлення, картина випуску літератури мовою народів світу в Україні має такий вигляд: загальний тираж — 9 мільйонів 348 тисяч примірників; із них українською мовою — 2 мільйони 289 тисяч, російською — 6 мільйонів 871 тисяча, кримськотатарською — 5,7 тисячі, румунською — 1 тисяча, угорською — 2 тисячі, болгарською — 0 (дані 2012 року). На програму державної підтримки української книги цього року виділено 37,5 мільйона гривень, притому жодної вітчизняної книги не перекладено іноземними мовами державним коштом (Ганна Герман у своєму виступі зауважила, що половину зі згаданих 37 мільйонів варто спрямувати саме на переклади).
У доповідях (зокрема, голови Держкомтелерадіо О. Курдіновича) однією з головних причин нечитання названо Інтернет, який, мовляв, створює конкуренцію для друкованої книги. Але в Польщі, не менш інтернетизованій, припадає все-таки чотири книжки на душу населення, а ми ще тільки плануємо підняти цю цифру до двох.
Зрештою, зрозуміло, чому немало виступів були песимістичні. Марія Матіос сказала, що розмова про книжки у нас — «як розмова про покійника». Вона нагадала: на Херсонщині орендувати гектар озера коштує неспівмірно дешевше, ніж оренда книжкового магазину. Як може втриматися на плаву книга в такій ситуації, яку Матіос назвала «ситуацією духовного погрому».
Ці слухання показали, що між «людьми книги» і державою досі існують точки розходження. Навіть при тому, що законодавці час од часу пропонують дуже радикальні заходи порятунку вітчизняної книги. Ось і тепер, приміром, свободівці зареєстрували кілька законопроектів про запровадження ввізного мита на імпортні книги. Письменник і видавець Віталій Капранов сказав, що жорстке квотування не придатне на ринку інтелектуальної продукції. Якщо вводити квотування — то поступово: маємо сьогодні 90 відсотків імпортних книг, давайте зробимо, щоб наступного року було 80, і так далі.
Як і в попередні 20 років, видавці — проти дріб’язкової і неефективної державної опіки. Мар’яна Савка, письменниця, директор «Видавництва Старого Лева»: «Видавці — не каста людей з особливими потребами, але їх треба вивести з ситуації «поза грою» на вітчизняному ринку. Коли ви їдете по поганій дорозі, це неповага до вас з боку влади, яка відповідає за ці дороги. А безкнижжя — така сама неповага, як бездоріжжя. Це насправді 128-й пріоритет для держави, незважаючи на всі декларації».
Народний депутат Олесь Доній: «У мене нема ілюзій, що ця влада нас послухає».
У заключному слові голова Держкомтелерадіо О. Курдінович зауважив, що загалом позиції держави та книжкової спільноти сходяться. Можливо, це прозвучало як трохи сумнівний комплімент.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
Народний депутат України Марія Матіос, перший заступник голови Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення Анатолій Мураховський, президент громадської організації «Форум видавців» Олександра Коваль.
