В Україні і у світі склалася думка про винятково багаті чорноземні ґрунти, що розповсюджені в країні, невичерпну їхню родючість. Тому сприяли блискучі статті публіцистів, письменників і поетів, але дуже бажано було б спиратися не на поетичні висловлювання, хоч би які талановиті вони були, а на доведені факти. На жаль, ситуація із ґрунтами в Україні щонайменше тривожна й заслуговує на об’єктивний аналіз та адекватні заходи. Мета цієї статті — привернути увагу до проблем із ґрунтами, що останніми роками загострюються і потребують розв’язання. Без цього, впевнені, неможливий поступальний рух держави, її сталий розвиток, досягнення омріяного благополуччя.
В Україні протягом останніх років домінувала незбалансована дефіцитна система землеробства. Як наслідок, ґрунти втратили значну частину гумусу, найродючіші у світі чорноземи перетворилися на ґрунти із середнім рівнем родючості і продовжують погіршуватися. Невеликі дози внесення гною і туків не забезпечують відтворення родючості ґрунтів. Врожаї останніх років — здебільшого результат вичерпування винятково природної родючості, збіднення потенційної її частини. Зберігати й надалі такий підхід до родючості неприпустимо, бо це призведе до подальшого загострення проблеми.
Причинами незбалансованого розвитку в землекористуванні в Україні є:
— надзвичайно високий економічно та екологічно необґрунтований рівень господарського (передусім сільськогосподарського) освоєння території, внаслідок чого розораність земель в окремих регіонах (особливо в деяких областях Лісо-степу і Степу) досягла надмірних розмірів. Розширення площі ріллі, в тому числі на схилових, малопродуктивних, деградованих і заплавних землях, допущене минулими роками, призвело до порушення екологічно збалансованого співвідношення сільськогосподарських угідь, лісів та водойм, що негативно позначилося на стійкості агроландшафтів і зумовило несприятливі наслідки техногенного навантаження на ґрунтовий покрив;
— інтенсивний розвиток ґрунтово-деградаційних процесів — водної та вітрової ерозії, втрат гумусу, знеструктурення та переущільнення, підкислення, засолення, осолонцювання та інших. Проблеми деградації ґрунтів — це не тільки наслідок нераціональних технологій, а й результат недосконалої організації взаємовідносин в аграрному комплексі. Закони про охорону земель існують, але не виконуються, раціональні технології розроблено, але не впроваджено, зразкові господарства є майже в кожній області, але їхня кількість не збільшується, підходи до господарювання за посухи, пере-
зволоження, на кислих ґрунтах відомі, а меліоративні системи занедбано і захаращено;
— недостатній сучасний рівень агротехнологій (сівозмін, добрив, обробітку, систем захисту рослин тощо), що не забезпечує екологобезпечні та економічно ефективні результати сільськогосподарської діяльності;
— відсутність державних, регіональних і місцевих програм комплекcного вирішення питань щодо використання та охорони земель. В Україні ніхто не поніс відповідальності за те, що через відсутність програм родючість знижується, а деградація зростає: ні уряд, який зупинив дію програм підвищення родючості, ні новий власник, який під час одержання землі не взяв на себе відповідальність за родючість. До того ж ніхто й не зобов’язав останнього турбуватися про родючість, що призвело до розриву між законом (Конституцією, де держава зобов’язалась турбуватися про землю) і реальним станом справ;
— недостатнє нормативно-правове забезпечення, що регулює використання та охорону земель. Також недосконалі бонітування і грошова оцінка земель, які не враховують їхній сучасний стан (забезпеченість елементами живлення, забруднення, численні види деградації) і не використовуються з метою охорони родючості ґрунтів;
— недостатній розвиток екологічної інфра-
структури і моніторингу ґрунтового покриву, відсутність гармонізації з європейським досвідом. Входження України до загальноєвропейської системи моніторингу ґрунтового покриву вимагає модернізації програмного, математичного, інструментального і картографічного забезпечення;
— недостатнє наукове забезпечення новітніх напрямів з екологобезпечного використання земельних ресурсів (підтримувального, консервативного, нульового, точного, органічного землеробства), з подолання деградаційних процесів, застосування геоінформаційних, дистанційних та інших сучасних технологій, математичного і натурного моделювання, прогнозування;
— закон про плату за землю не виконується, зібраний податок не спрямовується на виконання програм підвищення родючості. До того ж податок недосконалий, бо фактично має тільки однобічну дію (збирання платежів) і не передбачає механізмів контролю і підтримання родючості ґрунтів;
— аграрний комплекс протягом останніх десятиліть страждає від нестачі ресурсів для ведення високотехнологічного господарювання. Водночас усі суміжні галузі промисловості, що обслуговують сільське господарство, вибудовують своє благополуччя за рахунок селян. Держава повинна запровадити відповідні механізми, що убезпечать агросферу від відвертої, інколи прихованої, і несправедливої експлуатації. У сільському господарстві безліч негараздів, аграрна сфера поступово руйнується і потребує вжиття термінових заходів.
Найбільш істотним чинником зниження продуктивності ґрунтів і зростання деградації агроландшафтів є водна ерозія ґрунтів. Щороку від останньої втрачаються мільйони тонн ґрунту, в тому числі рухомих форм азоту, фосфору і калію. Втрати продукції землеробства від ерозії перевищують 9—12 мільйонів тонн зернових одиниць щороку.
Загальна площа сільськогосподарських угідь, які зазнали згубного впливу водної ерозії, становить 13,3 мільйона гектарів (32 відсотки), в тому числі 10,6 мільйона гектарів орних земель. У складі еродованих земель налічується 4,5 мільйона гектарів із середньо та сильно змитими ґрунтами, у тому числі 68 тисяч гектарів повністю втратили гумусовий горизонт.
Досить інтенсивно розвиваються процеси лінійного розмиву та яроутворення. Площа ярів становить 140,3 тисячі гектарів, а їх кількість перевищує 500 тисяч. Вітровій ерозії систематично піддається понад 6 мільйонів гектарів земель, а в роки з пиловими бурями — до 20 мільйонів гектарів.
На якісному стані земельних ресурсів позначаються також й інші негативні чинники (засоленість, солонцюватість, перезволоженість, надмірна аридність, дуже подібна до спустелення тощо).
Зокрема, середньо- і сильносолонцюваті ґрунти займають 0,5 мільйона гектарів сільськогосподарських угідь, а засолені — 1,7 мільйона (4,1 відсотка). Крім того, 1,9 мільйона гектарів сільськогосподарських угідь займають перезволожені, 1,8 мільйона — заболочені і 0,6 мільйона гектарів — кам’янисті ґрунти. Ґрунти з підвищеною кислотністю становлять 9,6 мільйона гектарів сільськогосподарських угідь, з яких на середньо- і сильнокислі припадає 4,4 мільйона гектарів.
Інтенсивне сільськогосподарське використання земель призводить до зниження родючості ґрунтів через їх пере-
ущільнення (особливо чорноземів), втрати грудкувато-зернистої структури, водопроникності та аераційної здатності з усіма екологічними наслідками, що звідси випливають.
У зв’язку з інтенсивним використанням ґрунтовий покрив України швидко змінюється, дедалі більшої актуальності набувають процеси деградації. Тому контроль змін і на його базі формування відповідних програм із зупинення деградації і відтворення родючості ґрунтів — найактуальніше завдання. У рамках цього завдання для України особливе значення мають проблеми зупинення втрат гумусу у ґрунтах, подолання їх збіднення, з організації протиерозійних робіт, відновлення хімічної і гідротехнічної меліорації, впровадження заходів з попередження техногенного забруднення.
Зупинення падіння гумусу і досягнення його бездефіцитного балансу. Головними напрямами, які дають змогу зупинити дегуміфікацію ґрунтів є: реконструкція сівозмін у напрямі збільшення частки культур суцільної сівби та багаторічних трав; використання як органічних добрив післяжнивних решток і соломи зернових культур; застосування торфу, сапропелю, сидератів, ставкового мулу та інших вуглецевмісних матеріалів.
Збагачення ґрунтів поживними речовинами. Серед заходів, які спрямовано на збагачення ґрунтів поживними речовинами, головним є відновлення щорічного обсягу застосування мінеральних добрив до рівня 150—160 кг/га діючої речовини. З метою підвищення окупності мінеральних добрив потрібно змінити технології їх застосування, а саме використовувати їх або в рядки під час сівби, або локально під час допосівної культивації і, крім того, в підживлення в період вегетації рослин. При цьому окупність внесених добрив приростами врожаїв збільшиться вдвічі-втричі. Важливим заходом також є обов’язкове внесення у ґрунти мікроелементів. Необхідно водночас реалізувати можливості Волино-Подільських, Харківських, Донецьких, Вінницьких і Одеських родовищ фосфоритів для зменшення дефіциту виробництва фосфорних добрив.
Захист ґрунтів від ерозії. Першочерговим є скорочення частки ріллі до 40—50 відсотків. За умови виведення з обробітку близько 8,6 мільйона гектарів малопродуктивних і деградованих земель співвідношення ріллі та екологостабільних угідь оптимізується й інтенсивність ерозійних процесів різко зменшиться. Не менш важливим є розширення мінімальних і особливо нульових способів обробітку ґрунту. В Україні їх можна впровадити на мільйонах гектарів. Поряд із цими вирішальними протидеградаційними заходами необхідно використовувати і традиційні протиерозійні агротехнічні заходи, такі як щілювання, смугове розміщення культур і докорінне поліпшення кормових угідь.
Меліорація кислих і солонцевих ґрунтів. У сучасних економічних умовах відновити традиційну технологію суцільної хімічної меліорації недоцільно через її високу витратність і збитковість. Нині потрібні принципово нові підходи до розв’язання проблем меліорації кислих і солонцевих ґрунтів з обов’язковим переходом на ресурсозбережувальні технології. На перших етапах відродження хімічної меліорації в Україні найдоцільніше проводити «підтримувальне» вапнування, яке спрямовано на гальмування процесів підкислення ґрунтів. За цією технологією на кожен гектар вносять не 5—6 тонн вапна, а лише 1—1,5 тонни. Окремим і дуже важливим ланцюгом ресурсозбережувальних технологій на кислих ґрунтах є фітомеліорація. Вона передбачає добір і розміщення в сівозмінах сільськогосподарських культур, толерантних до кислої реакції ґрунтового середовища. У масштабах країни використання запропонованих ресурсозбережувальних технологій дасть змогу заощадити енергетичні і матеріальні ресурси на 50—60 відсотків і підвищити продуктивність кислих і солонцевих земель на 35—40 відсотків. Обов’язково треба відновити глибоку плантажну оранку, ефективність і тривалість післядії якої дуже значні.
Реконструкція зрошувальних і осушувальних систем. Для подолання кризової ситуації на масивах меліорованих земель необхідно вивести з використання землі з негативним еколого-меліоративним станом, здійснити комплексну реконструкцію систем, впровадити прогресивні системи землеробства.
Впровадження заходів із попередження техногенної деградації ґрунтів. З метою запобігання розвитку деградаційних процесів на ґрунтах, які забруднені важкими металами, необхідно впроваджувати технологічні заходи з детоксикації ґрунтів. Серед них найдоступніші землекористувачам — локальне внесення мінеральних добрив, використання залізовмісних меліорантів, внесення вапна, проведення фітомеліорації. Застосування цих заходів на забруднених ґрунтах дасть змогу попередити розвиток техногенної деградації і гарантуватиме одержання рослинницької продукції, яка відповідає санітарно-гігієнічним вимогам.
Дуже важливо звернути увагу на те, що в Україні не виконуються закони, постанови і регламенти щодо найважливіших заходів, пов’язаних з охороною і раціональним використанням ґрунтового покриву, зокрема:
— про ґрунтове обстеження (перший тур проведено у 1957—1961 роках, треба було повторити через 15—20 років, не проведено досі);
— про моніторинг ґрунтового покриву (постанови прийнято у 1993 році і в 1998-му, спостережні мережі не створено);
— про бонітування земель (треба проводити згідно із законом про оцінку земель раз на
7 років, перший тур проведено у 1993 році за недосконалої методики, другий — не проведено досі);
— низку нормативних документів, передбачених Земельним кодексом, якому вже понад 20 років і який досі повноцінно діяти не може, бо не супроводжується підзаконними актами і нормативами. Це стосується моніторингу, цінних, деградованих і малопродуктивних земель, від яких залежить екологобезпечне землекористування. Такі нормативи не розроблено і не планується їхнє опрацювання ближчим часом. Тому ми продовжуємо використовувати як ріллю заплавні землі, землі на схилах (тільки на схилах понад 5 градусів їх аж 1,254 мільйона гектарів), виорані землі. Це саме стосується й інших законів, що діють обмежено або зовсім не діють через брак необхідних додаткових нормативів;
— не впроваджуються сучасні методи обстеження і картографування ґрунтів, дистанційного зондування, автоматизованого проектування, експертних систем, моделювання тощо. У країні відсутня державна база даних про ґрунти, їхній стан, що унеможливлює опрацювання об’єктивних оцінок і прогнозів, впровадження запобіжних заходів, проектування ґрунтоохоронних заходів і їхнього інвестування;
— уже час внести зміни до закону про плату за землю, відновити його дію й надалі не вдаватися до заходів із його зупинення.
Дуже бажано прискорити прийняття Національної програми з охорони земель та охорони родючості ґрунтів, підготовленої відповідно до Закону України «Про охорону земель», передбачити її фінансування у бюджеті 2014-го і наступних років.
Настав час переглянути чинну методику обрахування вартості земель і ввести нову, в якій відповідна вартість встановлюється на базі сучасного стану ґрунтів. Такий підхід дає змогу одержати більш об’єктивну вартість ґрунтів, що важливо напередодні зняття мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення, для визначення земельного податку і формування фонду фінансування інновацій, розмірів застави в іпотечному кредитуванні, для активного залучення земель у ринкові відносини.
Дуже бажано створити за рахунок відрахувань з плати за землю та інших джерел центральний та обласні фонди коштів для реалізації інноваційних проектів з охорони родючості ґрунтів. Забезпечити прозорий і об’єктивний механізм відбирання проектів і контроль їхньої реалізації.
До перерахованого варто додати таке.
Моніторинг, який повинен стати обов’язковим елементом політики держави, основою його діяльності в галузі охорони ґрунтів. Особливо актуальне це питання для України, що має ґрунтовий покрив з унікальними характеристиками і водночас ґрунтовий покрив, підданий найрізноманітнішим явищам деградації. Для України, рівень розораності ґрунтового покриву в якій практично не має аналогів у світі, без моніторингу раціональне землекористування неможливе. Тільки інформація про стан ґрунтового покриву, що постійно поновлюється, виявлення всіх проблемних територій дасть необхідні відомості для планування й об’єктивного інвестування ґрунтоохоронних заходів.
В Україні сьогодні охорона земельних ресурсів не є об’єктом у жодному з відомств, у тому числі й Мінагрополітики й Держагентстві із земельних ресурсів. У першому з них пріоритетом є одержання сільськогосподарської продукції, у другому — земельна реформа, інвентаризація земель, їхній кадастр, а в майбутньому — ринок земель.
Думаємо, що проблеми охорони земель повинні одержати більш високий статус, ніж вони мають сьогодні. Хотілося б сподіватися, що пропоновані новації, сформульовані на підставі аналізу вітчизняного й закордонного досвіду, знайдуть відображення в законі про ґрунти та їхню родючість, прийняття якого Верховною Радою стає дедалі нагальнішою справою, в новій постанові уряду про розвиток моніторингу земельних ресурсів, нарешті, в Національній програмі з охорони земель, яка повинна стати пріоритетною.
Василь ПЕТРИЧЕНКО, академік НААН;
Святослав БАЛЮК, академік НААН;
Віталій МЕДВЕДЄВ, академік НААН.
