Немає сумніву, що напередодні Дня Святого Миколая та Новорічно-різдвяних свят у будинках-інтернатах буде багато гостей, які принесуть солодощі, фрукти, одяг, книги та інші речі. Але чи лише ці, здебільшого одноразові, акції потрібні їхнім вихованцям? Найцінніше, найбажаніше для них — сім’я.

Андрій Назаренко, керівник обласного благодійного фонду «Майбутнє сиріт», що діє у Тернополі, знає це не з чужих слів. Він сам виховувався в інтернаті.

— Там було непогано, — визнає він. — Усі доглянуті, нагодовані. Але виходиш з інтернату — і залишаєшся наодинці з проблемами: де знайти житло, працевлаштуватися, як виготовити документи, до кого звернутися по підтримку тощо. Період життя з 16 до 22 років є найважчим, щоб знайти і забезпечити себе. В інтернаті кажуть: «Ти вже не наш». У соціальних службах вислухають, поспівчувають, виправдуються: «Знаєш, яка ситуація в Україні? На жаль, нічим допомогти не можемо». Розумію, що йде війна, армія потребує підтримки, але діти чекати не можуть. Щороку напередодні канікул «Братерство сиріт» проводить акцію «Візьми дитину у родину», завдяки якій немало з них знайшли піклувальників, а декого навіть взяли у сім’ю. Але потрібні радикальніші заходи.

Фонд «Братерство сиріт» став у Тернополі партнером проекту «Відкриваємо двері дітям», яку здійснює Міжнародна благодійна організація «Надія і житло для дітей» в Україні. Його мета — зміцнити сім’ю, відмовитись від інтернатних закладів.

— Понад вісім тисяч дітей щороку в Україні поповнюють інтернати, — розповіла під час презентації проекту у Тернопільському прес-клубі менеджер Катерина Чельцова. — Лише 20 відсотків з них є сиротами. У решти — є хтось з батьків, вони позбавлені батьківських прав або віддали дітей на утримання держави через бідність чи неспроможність їх виховувати. На жаль, соціалізуватися у суспільстві може лише кожен десятий випускник інтернату. 90 відсотків перебувають у групі ризику. Майже у 40 відсотків із них батьки також виховувалися в інтернатах. Виходить замкнене коло. Суспільство досі не має цілісної картини наслідків виховання дітей в інтернатах.

Тож їх мають намір поступово ліквідувати. І не лише у нас, а загалом у 12 країнах Центральної і Східної Європи, де реалізується проект «Відриваємо двері дітям».

Начальник служби у справах дітей облдержадміністрації Степан Герасимів вважає, що для вирішення проблеми громадськість і влада повинні об’єднати зусилля. В області для цього зроблено немало. Якщо дитина набуває статусу сироти, її передусім намагаються передати під опіку родичів. Набули популярності прийомні сім’ї, будинки сімейного типу, більше 230 дітей усиновлено, причому пріоритет надають національному усиновленню. Нині вихованці інтернатів — це в основному діти з особливими потребами, але і їх все частіше беруть у сім’ї.

— Ми першими в Україні закрили будинок-інтернат у Коропці і створили на його базі військово-спортивний ліцей для сиріт, — каже Степан Герасимів. — Підрахували: кошти на утримання 92 дітей у прийомних сім’ях і будинках сімейного типу були утричі меншими від суми, витраченої на утримання 139 вихованців Коропецького інтернату. З кожним роком збільшується кількість дітей, влаштованих до сімейних форм виховання.

Щоправда, на Тернопільщині гостро постала інша проблема — так званих соціальних сиріт. Цей термін першими запровадили саме тут, позначивши ним дітей, батьки яких перебувають на заробітках за кордоном. А таких ні мало ні багато — майже три тисячі. Механізму правового регулювання захисту прав таких дітей немає, не визначено поняття тимчасової опіки. Виникають проблеми і з дітьми переселенців. Законодавці мають попрацювати над ними. Між тим, кількість працівників соціальних служб для дітей скорочують. У Тернополі залишилося всього 10 з 43. У кожного з них були налагоджені зв’язки із сім’ями, педіатрами, правоохоронцями тощо. Тепер усе це руйнується.

Без сумніву, виховання у сім’ї, де дитина оточена любов’ю та турботою батьків, не порівняти з життям в інтернаті. Та й з фінансової точки зору утримання інтернатних закладів затратне для держави. Щороку на фінансування інтернатів різного типу в Україні витрачається 5,7 мільярда гривень. І лише 10—15 відсотків цих коштів йде безпосередньо на дитину, решта — на комунальні послуги, зарплату персоналу тощо. Звісно, влаштувавши дітей до сімей, держава не лише подбає про їхнє майбутнє, а й позбудеться великого фінансового тягаря. Водночас треба добре подумати перед тим, як залишати дітей у неблагополучних сім’ях. Недавно одна пані із соціальних служб гордилася тим, що вдалося повернути дитину рідній матері, яка шість (!) разів перебувала у тюрмі за розповсюдження і вживання наркотиків. Чи справді розкаялася? Не одна така наркоманка чи п’яничка калічить своїх дітей і ніхто не знає, що робиться за зачиненими дверима. Хіба мало було випадків на Тернопільщині, коли діти помирали від голоду чи зазнавали травм від рідних батьків? Про це громадськість дізнавалася тоді, коли ставалося непоправне...

У Тернопільському обласному комунальному спеціалізованому будинку дитини сиріт як таких немає. У кожного є тато чи мама або й обоє разом. Тоді чому ці дітки тут? Причини різні: батьки алкоголіки, наркомани, мають проблеми із здоров’ям... Батьківських прав їх не позбавили, дають шанс одуматися.

— Деякі дуже добре пристосувалися, — каже виконувач обов’язків головного лікаря дитячого закладу Майя Члек. — Знає така мама, що раз у півроку має відвідати дитину. Приїжджає за день-два до закінчення цього терміну, побачиться з рідним дитям протягом 10-15 хвилин — і знову гайнула на півроку. Трапляється, батьки приходять п’яні, то діти самі їх не хочуть бачити. Інколи запитують, де мама, то ми чого тільки не видумуємо: поїхала на заробітки, дороги замело, не можна добратися... Ось нещодавно троє діток привезли. Бабуся збирала гроші собі на операцію. Донька їх вкрала і відбула у невідомому напрямку, бабусю таки прооперували, а онуків відправили до нас. І таких випадків, повірте, багато. Люди у селах без роботи, багато хто шукає забуття у горілці, наркотиках, діти без догляду. То де їм краще: біля матері, яка по кілька днів не просихає, чи коли вони у теплі, нагодовані, доглянуті?

На думку старшої виховательки Галини Борщук, за плечима якої — великий педагогічний стаж, наше суспільство ще не готове до повної ліквідації дитячих будинків.

— Це не колективізація, — розмірковує Галина Зіновіївна. — Передусім треба думати про долю дитини. Прийомні сім’ї, будинки сімейного типу, опікунство можна тільки вітати. Але й вони усіх проблем не вирішують. Наприклад, із житлом. Мине вісімнадцять — і той же будинок сімейного типу, як і державний дитячий заклад, треба покидати. Якби держава подумала хоча би про гуртожиток для таких дітей. Є у мене похресник з наших вихованців, йому 23 роки, житла немає. Що цікаво, сімей, які усиновлюють дітей, не так багато. Вони беруть на себе їх повне забезпечення. В усіх інших випадках утримувати їх допомагає держава. У суспільстві формується думка, що дитячі будинки це — дуже погано. Маєте змогу переконатися, що це не так.

Екскурсію мені зробила п’ятирічна Оксанка. Дівчинка показала ігрові кімнати, своє ліжечко, шафу з одягом, назвала всі букви алфавіту. Звичайно, не всі дітки такі розвинуті. Є й з особливими потребами, але бавляться разом з усіма, про них піклуються. Які б не були прекрасні умови, та рідної мами ніхто не замінить. Але якої мами? Тієї, що зникає на півроку чи тихцем спивається? Розумію, що державі нині нелегко, доводиться урізати соціальні гарантії, пільги. Не наламати би дров у погоні за економією...

Тернопільська область

 

На фото: вихованці будинку дитини співають Гімн України.

Фото автора.