Хто куди, а ми — до Росії

Перша хвиля трудової міграції з Луганщини припала на середину 90-х років. Приблизно чверть населення депресивних регіонів, що утворювалися після закриття чотирьох десятків вугільних підприємств, були змушені виїхати на заробітки. Хто куди. Основний відплив населення походив із шахтарських регіонів, таких як Брянка, Стаханов, Краснодон, де був найвищий рівень безробіття. Кількість трудових мігрантів у Луганській області оцінювалася в 15 відсотків працездатного населення. Тоді більшість шахтарів, машинобудівників, металургів, робочих переважно їхали до Росії, менше — у країни Східної, Західної Європи й були готові до будь-якої роботи, тільки б прогодувати родину. Друга хвиля збіглася з початком 2000-х. Тоді луганчани цілими групами виїжджали до Києва. Столиця активно розбудовувалася й потребувала додаткової робочої сили. Чого не можна було сказати про Луганськ. Заводи не працювали, вугільну галузь лихоманило, а що стосується будівельної індустрії, то вона зберегла тільки свою назву. Отож в певному сенсі трудова міграція виявилася корисною не тільки для сотень родин, а й для економіки країни. Оскільки поїздки на заробітки за кордон дали змогу багатьом луганчанам, які з тих чи інших причин не змогли знайти роботу вдома, заробити собі на життя й за рахунок високої, порівняно з Україною, оплати праці за рубежем, навіть накопичити деякий капітал. До речі, за даними НБУ, в 2011 році приватні перекази із-за кордону становили в Україні близько 7 мільярдів доларів, або 4,3 відсотка ВВП. Щоправда, не всі з цих грошей є власне перекази заробітчан, але їхня частка в цих коштах теж вагома.

Говорячи про міграцію населення Луганської області, ми недаремно розпочали з тих, хто покинув насиджені місця в пошуках роботи. За великим рахунком, заробітчани відіграли не останню роль у тому, що багато луганських родин поміняли громадянство. Близькість російського кордону і родинні зв’язки сприяють тому, що найбільша кількість громадян їде до Росії — понад 90 відсотків. Також мають популярність такі країни, як Білорусь, Ізраїль, Німеччина, Америка. До Італії, Іспанії, Польщі їдуть одиниці. Якщо мати на увазі міграцію по Україні, то торік луганчани найчастіше їхали на постійне місце проживання до Києва (693 людини) чи Харківської області (638 осіб). При цьому кількість людей, котрі виїхали з Луганської області, як і раніше, перевищує число прибулих.

Чому Росія? Фахівці кажуть, що неможливо виділити будь-яку іншу територіальну сукупність, де рівень орієнтації на Росію був би таким великим, як на Луганщині. Основними чинниками, що визначають інтенсивність зовнішніх трудових міграцій у регіонах, називають близькість до державного кордону й особливості менталітету населення. Але є й інша думка: підвищена міграційна активність населення Луганщини може бути наслідком не тільки географічного розташування області, а і її стабільно низького рівня людського розвитку (?). Питання, звичайно, спірне.

Перший заступник начальника управління державної міграційної служби Луганської області Дмитро Горбунов порадував:

— Останнім часом з’явилася тенденція до зменшення кількості громадян, які звертаються в наш підрозділ для одержання дозволу на виїзд на постійне місце проживання за кордон. Якщо брати конкретні цифри, то в 2006 році, наприклад, дозвіл на виїзд з України отримали 3 550 осіб, в 2007 році їх було майже 4 тисячі, а вже в 2011-му кількість таких громадян становила лише 800 людей. Здебільшого нашу країну залишають громадяни працездатного віку, але великий відсоток займають також пенсіонери й діти.

У 2006 році з нашої країни офіційно мігрували 538 пенсіонерів і 590 дітей, а вже в 2011 році пенсіонерів було ледве більше 200 і 140 дітей. Кількість людей, які повертаються до Луганська, поки що невелика. У 2006 році додому повернулося 480 луганчан, а в 2011 році — 350 осіб.

Загалом населення Луганської області через міграцію зменшилося на 1789 людей, і позитивне сальдо в 2012 році було тільки в Сєверодонецьку (+151 людина), Первомайську (+58), у Кремінському (+11), Лутугинському (+3), Слов’яносербському (+209) і Станично-Луганському (+354 людини) районах. Втім, для трьох останніх районів, що безпосередньо межують з Луганськом, позитивне сальдо міграції спостерігається вже багато років, адже багато літніх чи заможних луганчан переселяються в розташовані недалеко від Луганська селища й села цих районів.

Варто зазначити, що керівництво області сьогодні ставить завдання припинити відплив робочої сили зі своєї території. Регіон нині сам потребує додаткових рук, досвідчених фахівців. Наприклад, великий дефіцит гірників є на шахтах області. Керівники приватних вугільних підприємств сьогодні скаржаться на відсутність хороших кадрів. Молодь вуглевидобутком займатися не хоче, а шахтарі-пенсіонери вже відпрацювали свій віковий і фізичний ресурс. Сьогодні власники приватних компаній вирішили об’єднати свої зусилля в створенні навчальної бази для підготовки гірників та інших професій вугільного виробництва. Потрібні фахівці й флагману українського тепловозобудування — «Луганськтепловозу». За перший квартал поточного року прийнято на роботу 450 людей. Причому середня зарплата заводчан у березні становила 4700 гривень, а робітників-відрядників — близько 8500 гривень. Ситуація на заводі складається так, що в перспективі триватиме нарощування обсягів виробництва, отже, будуть потрібні додаткові трудові резерви. Отож гроші тепер можна заробити й вдома.

Коментуючи міграційні процеси, що відбуваються в області й загалом у країні, директор Державної установи науково-дослідного інституту соціально-трудових відносин, заслужений економіст України Сергій Мельник передусім звертає увагу на законодавчу частину цього питання.

— У Російській Федерації питання регулювання міждержавної трудової міграції регламентується законом РФ «Про правове становище іноземних громадян у Російській Федерації», а також багатьма нормативними документами й державними програмами. При цьому проблеми, які належать до регулювання питань міждержавної трудової міграції в прикордонних регіонах, як РФ, так і України, у цих документах не розглядаються. Немає законодавчо-нормативних актів, що регулюють прикордонну трудову міграцію й соціальний захист заробітчан і на міждержавному рівні в рамках СНД. Насамперед це пояснюється тим, що раніше практично на всій прикордонній території України й РФ були відсутні вертикальні й горизонтальні зв’язки між органами влади і їх управлінськими структурами різного рівня. Регулювання прикордонної трудової міграції на практиці вирішувалося спонтанно й стихійно, причому безпосередньо самим населенням. Це й призвело до тінізації цього явища. Проведені свого часу дослідження нашого інституту показали, що тільки з територій шахтарських міст Свердловська, Краснодона, Антрацита, а також таких районів, як Міловський і Троїцький в 2002—2004 рр. у прикордонні регіони Російської Федерації емігрувало майже 68 тисяч людей. З одного боку, можна було б порадіти, що люди знайшли роботу, а, отже, мали засоби до існування. Але не треба забувати й про те, що ці люди в найпродуктивніший період свого життя не беруть участі в створенні національного доходу. Трудова міграція, як масове явище, не сприяє наповненню пенсійного й соціального фондів. А відплив молоді на роботу за кордон має негативні демографічні наслідки, руйнує сімейні відносини. І головною проблемою є те, що в Україні поки що немає таких важелів регулювання, як створення привабливого ринку праці й умов для гідної зайнятості. Незважаючи на те, що останніми роками в країні підвищилася зарплата, вона все-таки залишається набагато нижчою, ніж в інших країнах, куди емігрують наші люди. І як свідчать наші дослідження, заробітчани повернуться додому тільки в тому разі, якщо їхня зарплата тут хоча б наполовину буде такою, яку вони отримують у країнах еміграції.