Дарницький вокзал: типова привокзальна метушня, народ поспішає у своїх справах. І насилу віриться, що 8 квітня 1944 року, коли Київ уже було визволено, тут розігралася кривава трагедія — у результаті раптового фашистського бомбування на цьому місці загинуло понад три тисячі людей. Про це тепер мало хто знає. Та й у колишні часи про трагедію замовчували...
А я про неї якось прочитала в одній із місцевих газет. Розповідав очевидець тих подій, ветеран Великої Вітчизняної війни, льотчик-випробувач, нині покійний Федір Іванович Браславець:
— У армію пішов добровольцем у 1943 році, після визволення рідних Кобеляк. Було мені на ту пору сімнадцять, але я дуже хотів захищати Батьківщину. І от, нарешті — на фронт! У нашому полку були солдати різного віку — і молоді призовники, і ті, хто вже побував у боях, а після госпіталів рвався в бій. Дісталися геть зруйнованої станції Дарниця. До Києва — рукою подати. Все ущерть забите військовими ешелонами, які стояли без руху вже не один день. Праворуч, на платформах — польські артилеристи з гарматами й зенітними установками. Ліворуч — танковий полк із Росії (він встигне проскочити до бомбування). Позаду — до лісу — два ешелони з дівчатами-добровольцями, медсестрами та зенітницями. На першій колії — поїзд-госпіталь із пораненими.
Величезна кількість ешелонів з боєприпасами, пально-мастильними матеріалами і продовольством. Це скупчення людей і техніки чекало відправлення на фронт. Сонячним ранком 4 квітня високо в небі з’явилася німецька «рама» — літак-розвідник. Серед колишніх солдатів пішли розмови, що від неї нічого доброго чекати не варто. Так і сталося: 8 квітня, десь близько другої години ночі, прилетів німецький літак і скинув освітлювальну бомбу. Я не спав і бачив, як за кілька хвилин до його появи злетіли сигнальні ракети — ворожа агентура не дрімала і наводила на ціль. А ще через кілька хвилин почувся страшний гул: наближалася хмара бомбардувальників, а за мить посипалися бомби.
На Дарницю німці скинули дві бомби вагою в одну тонну, решта були півтонні — фугасні та з кислотним детонатором. Одну з таких, що не розірвалися, знайшли під час проведення земляних робіт на станції через десятки років, навесні 1988 року. Перші бомби впали на ешелони, в яких перебували смоленські дівчата. Солдати вистрибували з вагонів, вибухові хвилі підкидали їх у повітря. Загорівся ешелон з паливом, потім полум’я перекинулося на ешелон з боєприпасами. Стояв неймовірний гуркіт.
Наліт тривав хвилин двадцять. На якийсь час настало затишшя, а потім накотила друга хвиля бомбардувальників. Цього разу вони діяли точніше, вели прицільний вогонь і передусім знищили польський ешелон із зенітками. Станція горіла. Я та ще кілька солдатів, рятуючись від бомб, поповзли через дорогу на Бориспіль (тепер Харківське шосе) до Дарницького цвинтаря...
Нарешті бомбування припинилося. Станція палахкотіла, вибухи тривали до ранку. А коли розвидніло, ми побачили жахливу картину: розтрощені, спотворені вагони, дим, вогонь, лементи, стогони поранених. Навколо — мертві й смертельно поранені бійці. Їхні обгорілі безрукі, безногі, знівечені й залиті спеченою кров’ю тіла і частини тіл лежали на землі, на шпалах, на дахах обгорілих вагонів. Ті, хто залишився в живих, ще довго виносили загиблих з місця трагедії. Цвинтар для поховання шукати не було коли: вбитих залишали біля вокзалу...
Живих залишилося зовсім небагато. Разом із залізничниками ми відразу приступили до ремонту колії. Перший поїзд по відновленій першій пройшов увечері — 9 квітня.
Загиблих ховали у величезній ямі завглибшки п’ятнадцять метрів. У ній поховано тисячі людей. Як кулеметник-піхотинець я дійшов з боями до Берліна, бачив багато смертей і страждань. Однак Дарницька трагедія залишилася для мене, як страшний сон, який ніколи не зможу забути...
Дарницю бомбили багато разів, але найстрашніший наліт був цей: німецька авіація дощенту зруйнувала залізничний вузол. Чому це трапилося 8 квітня, коли, всупереч усім наказам і інструкціям, на станційних коліях скупчилося багато поїздів? Поряд із військовими ешелонами стояли й «товарняки» з боєприпасами і пальним. Кажуть, що таке небезпечне скупчення було спричинене як погодними умовами (неготовністю до переправи через повінь), так і тим, що нині називають людським чинником — некомпетентністю командування, яке не забезпечило ефективний захист протиповітряної оборони.
І ворог скористався прорахунками. Фашисти знищили зенітні батареї і перетворили залізничний вузол на справжнє пекло, в якому загинуло близько трьох тисяч (за іншими даними — п’ять тисяч) людей, у тому числі близько трьохсот залізничників.
Федір Іванович Браславець, якого не стало 26 травня 2009 року, не раз звертався в партійні органи з приводу цієї трагедії, але щоразу йому пояснювали, що це — закрита тема. Після війни братську могилу упорядкували, а на пагорбі встановили пам’ятну стелу з відповідним написом. Та яким було здивування дарницьких залізничників, коли в 1968 році її зрівняли із землею під приводом зведення на Привокзальній площі монумента в... пам’ять про воїнів, замучених фашистами в дарницьких концтаборах! Дивно, але сам монумент чомусь установили на Привокзальній площі, хоча місце розташування концтаборів — за два кілометри від вокзалу.
Очевидці розповідають, що невдовзі відбулося й так зване перепоховання. Робилося це чомусь під покривом ночі. Спочатку зняли плиту з написом, потім підігнали екскаватор і зрили зверху горбок могили. Звідти у два невеликі дощаті ящики переклали людські кості, що були зверху. Пізніше ці ящики довго стояли на задвірках станції. Куди вони поділися потім — ніхто не знає.
...Тим часом зруйнований пагорб біля станції Дарниця заріс травою, а поруч з’явився стихійний ринок: прикмета «нового» часу. На людських кістках вирує торгівля м’ясом, молоком та іншими продуктами харчування. Єдиним натяком на те, що це не просто клумби, став символічний хрест із написом, що у квітні 1944 року тут загинуло близько п’яти тисяч людей...
Ми часто чуємо вже затертий словесний штамп: війна закінчена тоді, коли поховано останнього солдата. Його виголошують щораз за підходящої нагоди, не особливо опікуючись про зміст. Але ж це справді так! А Велика Вітчизняна дотепер нагадує про себе страшними відгомонами: знайденими бомбами, снарядами, що не вибухнули, та безіменними могилами солдатів і мирних жителів. Адже останки десятків, а часом — навіть тисяч людей у братських могилах досі не поховані по-людськи.
У 2003-му, до Дня Перемоги, на братській могилі, нарешті, знову з’явилася меморіальна плита. Але на ній — жодного слова про загиблих залізничників...
Богдана АНТОНЮК, «ЮН-ПРЕС».
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
Меморіальна плита на честь загиблих радянських воїнів.
Пам’ятний хрест на залізничній станції Дарниця.
Стихійна торгівля біля братської могили.
