З цими словами чимало тих, хто прийшов на прийом до народного депутата Олексія Кайди (ВО «Свобода»), переступали поріг його громадської приймальні. Люди зневірилися після ходінь чиновницькими кабінетами. У руках багатьох — стоси відповідей, рішення судів, конверти з найвищих інстанцій... А в результаті — пшик. Приходять як і з особистих питань, так і з громадських. Причому не лише з Тернополя, де Олексій Петрович обирався за мажоритарним округом, а й з багатьох районів області.

 Четвертий рік не може отримати заборговану зарплату колишній бухгалтер міської газети «Тернопіль вечірній» Людмила Марчак. Є рішення суду на її користь, відкрито виконавче провадження, але зароблене жінці не повертають, мотивуючи тим, що в міському бюджеті немає на це коштів. Тим часом компенсація за затримку невиплати боргу невдовзі перевершить суму самого боргу. Запитання: невже у міської ради, яка є засновником газети, стільки грошей, щоб накопичувати цей борг? Платити ж однаково доведеться.

Сергій Семенюк та Іван Шкарлупа також чотири роки намагаються повернути кошти, вкладені у кредитну спілку «Злагода», що збанкрутувала. Є рішення суду на їхню користь, виконавчий лист, але грошей пенсіонерам, які відкладали їх на «чорний день», не повертають.

Оббиває пороги різних інстанцій жителька Тернополя Ганна Шавалюк. Під її квартирою на вулиці Старий ринок, 3 відкрили бар — і відтоді немає пенсіонерці спокою. Музика до півночі, п’яні суперечки, цигарковий дим... «Влітку, коли під час чемпіонату з футболу на літньому майданчику бару збиралися вболівальники, можна було збожеволіти, — каже Ганна Іванівна. — Мало того, що бар гуде п’яними голосами, та ще й вентилятори не дають заснути, а я — гіпертонік. Від міської ради, міліції, прокуратури на мої скарги — лише відписки, у кращому разі посилають до суду. Але ж я не вимагаю нічого особливого. Якщо не можуть забрати бар, то хоч би власники подбали про звукоізоляцію, вентиляцію згідно з нормами. До речі, міська рада давала дозвіл на відкриття магазину, але відкрили бар, та на це порушення ніхто не зважає».

Чимало проблем пов’язано з медициною. Внучка Миколи Кулеби народилася мертвою, хоч вагітність проходила нормально, жодних застережень щодо стану матері і плоду у лікарів не було. Чоловік переконаний, що дитини не стало з вини медиків міської лікарні № 2. Це підтверджує і його зять, який був присутній на пологах. До речі, то вже не перша резонансна смерть у цій лікувальній установі. «На всі мої листи до відповідних органів отримую відписки, — скаржиться Микола Михайлович. — Повірте, я не вимагаю покарання, але хоча б визнали свою вину, бо безвідповідальність може призвести до нових трагедій».

Валентина Реник очолює в області об’єднання батьків, діти яких хворіють на фенілкетонурію. Їм потрібне спеціальне безбілкове харчування. Одна упаковка коштує 1,1 тисячі гривень, а їх на місяць потрібно п’ять. З міського бюджету виділили деякі кошти, але їх катастрофічно мало. Таких хворих віком до вісімнадцяти років в області 18, після вісімнадцяти — 39. Валентина Ярославівна просить виступити із законодавчою ініціативою, щоб про хворих на фенілкетонурію подбала держава.

До держави апелює і Ганна Рижак з Лановецького району. Старший її син — чорнобилець, молодший працює в ДАІ, знімає квартиру. У нього дитина — інвалід першої групи. Мати допомогла б доглянути, але жити ніде. Чому держава не дбає про молоді сім’ї?

Сім і більше років перебувають у черзі на безплатне протезування у міській стоматологічній поліклініці інваліди другої групи Ярослава Андрієнко і Катерина Рудик. Жодної інформації про те, як посувається черга, немає. Обіцяли безплатні путівки на оздоровлення — немає. Щоправда, одній з жінок путівку дали, але довелося заплатити так званий благодійний внесок.

Не менш актуальні земельні питання. Павло Мигдаль з Тернополя намагається узаконити декілька метрів присадибної ділянки. Ще в 1969 році міська рада виділила йому ділянку під забудову — 550 кв. м, але вийшло 658, оскільки сусіди поділили площу між собою порівну. В 1987 році міська рада видала новий план забудови, де земельну ділянку зазначено у розмірі 658 кв. м. Така площа й у технічному паспорті на будинок. За неї Павло Григорович справно платив земельний податок, але коли захотів приватизувати земельну ділянку, то чомусь наміряли 664 метри. Міська рада дала згоду на приватизацію 550 кв. м, а 114 — запропонувала взяти в оренду на п’ять років. Вузенький клаптик землі завширшки метр між двома садибами, де не можна не те щоб щось збудувати, а просто вільно пройти. І ось вже вісім років пенсіонер оббиває пороги міської ради, судів, прокуратури, земельних відділів, але безрезультатно. Користувався 43 роки, а тепер — зась.

Немає землі для уродженки приміського села Чистилова Дарії Іванічак. Чоловік був чорнобильцем, син часто хворіє. Живуть в однокімнатній квартирі. Надумала жінка будуватися в рідному селі, але у виділенні земельної ділянки їй відмовили.

Людмила Скоропад і Лариса Цімарна прийшли із заявою від імені мешканців двох стоквартирних будинків по вулиці Живова. Прямо під вікнами дитячого садочка (на віддалі чотирьох метрів) тут планують збудувати елітну багатоповерхівку. Порушено санітарно-технічні та пожежні норми, під’їзних шляхів немає, але на протести людей ніхто не зважає. На початок будівництва вже є дозвіл.

Голову міської «Просвіти» Дарію Чубату хвилює ситуація з новим виданням «Історії міст і сіл Тернопілля». Історики, краєзнавці, журналісти виконали колосальну роботу, та за неї їм не заплатили. В обласному бюджеті-2013 на видання томів передбачено 330 тисяч гривень, однак сам бюджет досі не прийнято. Тернопільщина залишається єдиним регіоном України, який вже четвертий місяць живе без бюджету.

Це лише окремі нотатки, зроблені під час прийому виборців народним депутатом. Олексій Кайда реагував оперативно: телефонував відповідальним особам з проханням вжити заходів, просив помічників узяти на контроль, допомагав грошима.

— З початку каденції до мене із скаргами, проханнями, пропозиціями звернулися більше півтисячі осіб, — каже Олексій Петрович. — Причому не лише з мого виборчого округу, районів Тернопільщини, а й з інших областей: Черкаської, Миколаївської, Вінницької... Люди незадоволені відповідями чиновників, роками ходять коло та навколо, тож шукають порятунку, де можуть. Багато справ вимагають вирішення в судах, але наші суди... Взагалі у правоохоронних органах вкоренилася клановість, яку пересічному громадянину непросто подолати. У суддів, прокурорів, начальників міліції — чітка координація: того не чіпати, того не ображати, той — кум, той — сват, з тим разом на полювання ходимо?

— З якими проблемами найчастіше звертаються люди?

— Просять допомогти матеріально. Не на харчі, а на лікування. Коли я був головою обласної ради, то в нас був фонд матеріальної допомоги майже 100 тисяч на рік, тому міг виділити більше. У депутатів є кошти на депутатську діяльність, з них і даю. Деякі проблеми вимагають законодавчого вирішення. Скажімо, комусь з батьків потрібно супроводжувати у санаторій хвору дитину. Дитині — путівка безплатна, дорослому треба платити не менше 200 гривень на день, а якщо мати безробітна, як у випадку з жінкою, котра прийшла на прийом? Треба подбати хоча б про часткову компенсацію. Має бути державна програма із забезпечення хворих на фенілкетонурію, адже самотужки їм не вижити. Будемо виступати із законодавчою ініціативою. На жаль, законопроекти від опозиції не завжди проходять. 

Багато хто з депутатів голосує не з точки зору доцільності, а залежно від того, хто подав законопроект: влада чи опозиція. 

«Свобода» передусім керується тим, як це може допомогти українському народу. Скажімо, і комуністи, і націоналісти спільно голосували за скасування пенсійної реформи, однак голосів забракло. Мабуть, виборці бачать нашу принциповість, тому так багато звернень.

Фото автора.

На прийомі у народного депутата Олексія Кайди (на знімку ліворуч).