Від черкаських полів до полів Єлисейських

14 травня 2013 56

Важка, але цікава і довга життєва дорога судилася Марії Сидорівні Погорілій, яка майже 70 років живе у Франції. А родом вона з села Товста Городищенського району, що на Черкащині.

У неволі зустріла кохання

У роки війни дівчину забрали фашисти на примусові роботи до Німеччини. Був тяжкий період невпевненості у майбутньому. Але доля подарувала їй світлий промінь, який зігрівав усе подальше життя. В неволі вона познайомилася з П’єром — полоненим французьким офіцером. Коли їх звільнили американські війська, молоді люди вже разом поїхали до Франції.

Маріїн коханий був із багатої родини, батько мав значні капітали. Але він без радості зустрів українську невістку. Мовляв, не знає ні нашої мови, ні культури, ні звичаїв. Вимагав, щоб син залишив Марію. Але про розлучення не могло бути й мови, адже Марія вже чекала дитину. Й батько сказав, що визнає їхню сім’ю тільки тоді, коли вони самі, без його допомоги, стануть на ноги.

Так почалося життя Марії у Франції. Вона з П’єром працювала на підшипниковому заводі. Не цуралася жодної роботи. Чоловік зробив усе можливе, аби Марія швидко оволоділа французькою мовою, не відчувала себе чужою. Багато допомагав вдома. Швидко линув час. У роботі, домашніх клопотах, у піклуванні про сина Жан-П’єра і доньку Надію-Христину. Своєю наполегливою працею облаштували власний дім, жили не гірше за інших. Через десять років їхні старання оцінив і свекор. Усе своє майно заповів не синові, а українській невістці!

Коли Марія з чоловіком стали ще заможніші, переїхали до курортного містечка Сан-Андре, що за 900 кілометрів від Парижа. Це на березі моря, поряд Піренеї, за 10 кілометрів — Іспанія. Тут чудовий клімат, тепло і гарно.

Коли Марія Сидорівна вийшла на пенсію, то мала 33 роки трудового стажу. Тепер отримує пенсію — дві тисячі євро. Її П’єр, на жаль, помер рано, у 1986 році. А Марії судилося довге життя. Зараз їй 90 літ. Хоч живе сама, та в усьому їй допомагають син і донька, онуки.

Через 70 літ ступила на рідну землю

Звичайно, родичі у селі завжди пам’ятали про Марію, хотіли дізнатися, як склалася її доля. Адже не мали жодної звістки відтоді, як її забрали у неволю. А добиватися у радянський час про зарубіжну родичку було небезпечно. Хто знає, де опинилася після війни Марія, з ким зблизилася.

Минав час. Рідна сестра, Надія Рубан, що нині живе в Росії, кілька років тому почала шукати Марію й звернулася до телепрограми «Жди меня». Там записали усі відомості, але попросили не чекати швидкого результату, адже запитів і схожих доль дуже багато.

А Марія, як згодом сама розповіла, ніколи не забувала про свою Україну, рідне село, своїх рідних. З роками, коли прийшла самотність, журба за батьківщиною стала особливо сильною. Й Марія Сидорівна попросила сина розшукати родичів. Жан-П’єр звернувся до посольства України у Франції, попрохав дати координати села Товста Городищенського району. Через деякий час йому вручили потрібний номер телефону сільради. Але як дзвонити, не знаючи мови? Жан-П’єр через Інтернет знайшов перекладачку. Вона зателефонувала в село, напитала, що у Товстій живе Федір Гаврилович Погорілий — двоюрідний брат Марії Сидорівни. Потім через перекладачку Жан-П’єр зателефонував до родича.

— Зрозуміло, що я і здивувався, і розхвилювався, і зрадів, — ділиться Федір Гаврилович. — Що не кажіть, а таки рідна кров — не водиця. Я запросив усіх наших французьких родичів до нас у Товсту. Тут їх чекає багато рідних... Спочатку, влітку, приїхав Жан-П’єр. Йому у нас дуже сподобалося! А вже у вересні приїхала і Марія. Що то була за зустріч! Її вітали хлібом-сіллю, у дворі накрили святкові столи, прийшли близькі та далекі родичі. Приїхала й Маріїна рідна сестра з Росії. Вони не бачилися 70 років! Було безкінечне родинне спілкування. Марія розповідала про своє життя, разом із нами співала пісні, які пам’ятає з дитинства та юності. Ми подарували їм сувеніри, компакт-диск із українськими народними піснями.

Французькі гості запросили своїх товстянських родичів зробити візит-відповідь. Федір Гаврилович вирішив не зволікати. Треба ж подивитися світ та як там родичі живуть.

— Прилетів я до Парижа, кілька днів погостював у Жан-П’єра і його дружини Евелін, що живуть у передмісті французької столиці, —розповідає Федір Погорілий. — З Росії прилетіла Надія Рубан. Ми гуляли Єлисейськими полями, побували на Ейфелевій вежі. Квиток на її оглядові майданчики коштує вісім євро. Париж — прекрасне місто! Школярі носять строгу, але красиву форму, гарні зачіски. Я не помітив, щоб хтось із підлітків димів цигаркою! Видно, що це культурна столиця світу! Потім Жан-П’єр своєю машиною відвіз нас до Марії. Дороги там чудові. І ніде не побачили державтоінспекції! Але через певну кількість кілометрів стоять будочки з написом SOS. Коли щось трапиться — кожен водій може викликати допомогу... Марія має добротний будинок, садок. Вона цілком задоволена життям. Особливо тепер, коли знайшлися рідні корені в Україні. Ми приготували борщ, то вона аж засяяла від щастя. Знову багато розмовляли, згадували дитинство, співали. Марія пам’ятає рідну мову. Але коли хвилюється й хоче щось швидко сказати — переходить на французьку.

Але настав час повертатися. До Ліонського вокзалу дісталися розкішним двоповерховим потягом, швидкість 250—300 кілометрів. Летіти до Києва треба було з аеропорту Орлі. Але у ті дні страйкували пілоти — протестували проти підняття межі віку виходу на пенсію. Й Федору Гавриловичу пощастило кілька зайвих годин погостювати у Франції.

Володимир ЧОС, краєзнавець.

Будинок Марії Погорілої у м. Сан-Андре.