Інтерв’ю народного депутата України Дейча Бориса Давидовича, члена фракції Партії регіонів (на знімку).

— Борисе Давидовичу, Ваш виступ із трибуни Верховної Ради викликав широкий резонанс і безліч відгуків і коментарів. Що саме спонукало Вас висловити свою точку зору, і на який результат Ви розраховували?

Спонукала насамперед та нездорова обстановка в стінах Верховної Ради, що склалася практично відразу, від самого початку роботи Верховної Ради України 7-го скликання. 

Причому слово «робота», як ви розумієте, до того, що відбувається в залі, підходить дуже мало. Блокування, бійки, закрикування, ультиматуми з будь-якого приводу з боку опозиції, привели практично до неможливості здійснювати законотворчу роботу, для якої виборці делегували депутатів до Верховної Ради. 

Я розумію, що не кожен виборець до кінця усвідомлює, наскільки важлива законотворча робота вищого законодавчого органу країни. Та депутати, представлені в його стінах, керівники фракцій і партій, у тому числі, опозиційних, прекрасно знають, що від прийняття нових законів чи змін до тих чи інших законодавчих актів залежать сотні й тисячі питань, що прямо стосуються мільйонів громадян країни, цілих галузей економіки й загалом можливості розвитку України. У цьому плані можу навести, на мій погляд, показовий приклад. 

Перейнявшись виборами в Києві й спрямовуючи всі свої зусилля на те, щоб добитися їхнього проведення в найкоротший термін, опозиція, з метою дискредитації влади, з піною на губах критикує будь-які дії керівників Київської міської адміністрації. 

На мою думку, така позиція наших опонентів показує їхнє глибоке презирство й неповагу до своїх виборців конкретно й до всіх громадян України в цілому. Але їх хвилює тільки влада в Києві.

Певна річ, ці заходи вимагають фінансового забезпечення, і Кабінет Міністрів спрямував до Верховної Ради пропозиції про внесення змін до бюджету для виділення коштів на ці цілі.

Здавалося б, якщо ви так турбуєтеся про виборців і про країну, відкладіть політичні гасла й вимоги, розблокуйте трибуну й негайно розгляньте важливі соціально-економічні питання. Чому не робиться? 

Перше, я вже казав, — це бажання якомога швидше добратися до влади в країні. 

А друге — зайняли позицію: ми почекаємо, поки країна буде буквально задихатися без необхідних дій з боку парламенту, а потім почнемо голосно кричати, як погано й неефективно працює цей уряд і нинішня київська влада в тому числі. 

Те, що від бездіяльності Верховної Ради можуть постраждати сотні тисяч, а, можливо, і мільйони, у тому числі і їх виборці, як ви розумієте, залишається на другому плані. Що на це можна сказати? Цинізм і ганьба. 

— У своєму виступі, зазначаючи незаконність і неприпустимість вимог депутатів-свободівців виступати в стінах Верховної Ради тільки українською мовою, ви наводили приклад толерантності міжнаціональних відносин у Криму. Наскільки, на Ваш погляд, ця рівновага глибока й ґрунтовна? Чи немає небезпеки в її нестійкості й можливості руйнування?

Якщо ви помітили, то, коли я наводив як приклад ситуацію з міжнаціональними відносинами в Криму, я загострив увагу також на тому, що збереження миру й спокою дається кримчанам «не так легко й просто, як це може здатися з Києва». 

Коли я говорив про те, що у жодного з депутатів будь-якого рівня міста Сімферополя не народилася ідея перейменувати хоч одну з вулиць, що носять ім’я видатних особистостей української історії та культури, у відповідь на такі дії в інших регіонах України, то це щира правда. Але, коли я сказав, що, у жодній збудженій голові навіть нашкодивших підлітків не народилася думка осквернити ті погруддя Івана Франка й Тараса Шевченка, що стоять у парку і на бульварі, які носять їх імена, так це теж правда, але не вся. 

Багато сімферопольців пам’ятають, як непросто на Радянській площі з’явився пам’ятник спочатку генералові Григоренку, а потім монумент «Постріл у спину» жертвам вояків ОУН-УПА й іншим колабораціоністам... 

І за моєї пам’яті це фактично єдиний приклад у Криму, коли, як мені здається, з ідеологічних міркувань, монумент «Постріл у спину» був облитий фарбою. 

Можна довго сперечатися про необхідність встановлення того чи іншого пам’ятника, але вандалізм над пам’ятниками — це вандалізм над пам’яттю.

Бо жертви ОУН-УПА — це тисячі й десятки тисяч переважно молодих фахівців, із центральної й східної України, українців за національністю, направлених на роботу в колгоспи, школи, лікарні, бібліотеки й ін., а також ті жителі західних регіонів, які не підтримували УПА й стали на сторону радянської влади. 

Хоч би як ми ставилися до цієї не такої вже далекої нашої історії, хоч би як не інтерпретували ті події, але я вважаю, що образа пам’яті безневинних жертв — це не хуліганство, це більше ніж злочин. Про це треба казати, тим більше, напередодні такої трагічної дати, як депортація кримськотатарського народу 18 травня.

Ми всі, незалежно від національності й віросповідання, маємо чітко розуміти, що будь-який радикалізм будь-якого національного чи політичного забарвлення повинен наражатися на найжорстокішу відсіч у наших думках, вчинках і діях. 

Занадто дорого обходяться простим людям наслідки політичних амбіцій і кар’єрних устремлінь окремих фанатиків і авантюристів.

— Правильно я розумію, що саме тому Ви звернулися до представників фракції «Свобода» зупинитися й не розігрувати мовну карту, а всім колегам по залу подякували за увагу українською, російською і кримськотатарською мовами?

— Давайте згадаємо, чим керувалися, у тому числі, і свободівці, що блокували роботу Верховної Ради, домагаючись індивідуального голосування в залі. Насамперед тим, що цього вимагає Конституція України, а вони прийшли до Верховної Ради, щоб домагатися виконання Конституції й законів України. Але ж саме ми й не заперечували, довівши це своїм голосуванням з цього питання. 

А тепер давайте глянемо на їхню категоричну вимогу виступати в залі парламенту тільки українською мовою, що супроводжується перекрикуванням виступаючих на російській.  Але ж використання не тільки української мови дозволяє частина 3 статті 10 Конституції України, що гарантує вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин. Конституція, що має пряму дію, гарантує (!!!) використання російської мови. 

Виступати російською мовою депутатам Верховної Ради дозволяє також стаття 2 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» і стаття 9 Закону України «Про основи державної мовної політики». 

Звідси видно, що позиція свободівців свідчить про те, що вони не поважають ні Конституцію України, ні її закони. 

Підхід доволі цинічний і безпардонний — де мені вигідно, я обстоюю й вимагаю дотримання Конституції й законів, а де невигідно, можу вимагати й їх недотримання.

Тому, коли я закликав депутатів від «Свободи» зупинитися, головною метою було донести думку про те, що силою не бути милою. 

Як ви розумієте, у такій ситуації в ролі потерпілого бути не хочеться нікому. 

І я намагався пояснити, що своїми агресивними протиправними діями вони не тільки не посилюють позиції української мови, а викликають протилежну реакцію. 

Для тих, хто часто заглядає в Інтернет і соціальні мережі, не таємниця, що полеміка там про використання української, російської мов на стільки градусів вища, що полеміка в нашому залі нагадує, скоріше, суперечку в інституті шляхетних дівчат. 

Коли мене нещодавно запитали, як я ставлюся до закликів у мережах у відповідь на закриття російських шкіл, газет, фільмів, відмовитися від шоколаду Порошенка й львівського пива, я, безумовно, відповів, що це маячня. Тому що, якщо така маячня знайде відгуки в якоїсь частини населення, то вона завдасть шкоди не тільки й не стільки господарям підприємств, скільки економіці країни, а, отже, і тим, хто це підтримав. 

Коли в полемічному запалі депутати закликають людей на вулиці чи в залі до «Коліївщини», вони, либонь, не завжди до кінця уявляють собі, що силовий конфлікт завжди має два боки. А, отже, у силовому протистоянні, хто б, зрештою, не переміг, завжди будуть жертви по обидва боки. 

І тому, звертаючись насамперед до розуму тих, хто виступає з такими закликами, я звернув їхню увагу на те, що сьогодні ми не маємо жодного права влаштувати ще одні «Крути» для наших дітей. 

Тільки розуміння, що всі ми різні, а країна у нас багатолика за національним складом, віросповіданням, звичаями, дасть змогу нам бачити у стосунках один до одного не ворогів і супротивників, а представників своїх виборців, у яких різні погляди на розвиток країни. 

І тільки розуміння того, що не бажання перемогти один іншого, нав’язати іншому свої погляди, а бажання шукати компроміс в ім’я наших же виборців, а, отже, всього народу України, дасть змогу нам будувати процвітаючу й щасливу Україну. 

Записала Юліана КИНЖЕН.