«Я отримав зірку Героя, бо мав найкращі показники в роботі, і не лише я. У нашому селі Слобода-Підлісівська Ямпільського району, крім мене, ще двоє стали Героями Соціалістичної Праці. Це — Катерина Захарчук і Олександр Ігнатов, — розповідає колишній ланковий механізованої ланки з вирощування цукрових буряків Дмитро Васильківський. — Найвищу на той час нагороду за труд ми отримали за досягнення на буряковому полі. Тільки в різні часи. Ще в довоєнні роки район прославився п’ятисотенницями, це ті, хто з гектара поля збирав по 500 центнерів буряків. Одного року одразу дев’ять ланок домоглися такого результату. Ланкових запросили в Москву. У Кремлі їх приймали тодішні керівники держави, вшановували, як справжніх героїв.
Після війни 500-центнерні врожаї буряків для багатьох господарств стали звичними. А в 70—80-ті роки минулого століття, коли я працював механізатором, наша комсомольсько-молодіжна ланка перевершила цей показник. Це також не залишилося поза увагою. Що не кажіть, уміли цінувати і вшановувати людей, які старанно працювали на державу. Хіба це погано? На мою думку, варто було б у незалежній державі запровадити нагороду Героя Праці. Це сприяло б підвищенню ролі й авторитету тих, хто трудиться в різних галузях виробництва. Робітничі професії стали б престижніші. А то людині, яка зайнята на виробництві, доброго слова не скажуть. Та що доброго слова — зароблених грошей не дають.
Галузь буряківництва у нашому районі занехаяли. Розібрали єдиний цукрозавод. Тепер буряки не сіють навіть у половині господарств. У моєму рідному селі землі розібрали в оренду три великі підприємства, вичавлюють з неї, як кажуть, останні соки, а дороги нема кому відремонтувати. По танкодрому простіше проїхати, ніж вулицями нашого села. Розвалюються клуб, дитячий садок. І не тільки у нас така картина. Сусіднє село Качківка славилося на всю область гарними умовами для відпочинку людей, занять художньою самодіяльністю. В гуртках і художніх колективах, музичній школі працювали фахівці з вищою освітою, були серед них навіть випускники театрального інституту, таку базу створило господарство для роботи з людьми. Нині боляче дивитися на те, як розвалюється двоповерхова будівля Будинку культури, в якому колись вирувало життя.
На мою думку, держава зобов’язана законодавчо закріпити за структурами, які орендують землю, створення інфраструктури, щоб у селах були належні дороги, умови для відпочинку, занять спортом. Поки що ці стосунки, як то кажуть, — однобокі. Збирають з поля врожай на сотні тисяч гривень, а податки за оренду сплачують копійчані, за них навіть дороги не відремонтуєш? Хоча найбільше їх розбивають саме тією потужною технікою, яку вони використовують на полях. Раніше за кошти господарства кращі трудівники відпочивали в санаторіях, організовували туристичні поїздки. На власному прикладі знаю, який це стимул для роботи! Нині про таке ніхто навіть не згадує. Одне слово, треба переписати умови оренди землі. Саме життя підказує необхідність прийняття на рівні держави документа, який зобов’язав би орендарів дбати не тільки про те, як більше урвати з отриманої земельки, а й про людей, котрі працюють на ній і які надали свої наділи в користування. Реальний шлях відродження села — за кошти, що дає наша земля.
На державу годі сподіватися. У неї грошей нема і не буде. А зароблені на землі гроші здебільшого осідають на рахунках окремих суб’єктів.
Хазяї, як з іронією називають їх люди, приїздять в село на джипах, а старенька бабця дибає, спираючись на палицю, до дороги, щоб попуткою дістатися у райцентр до лікаря. Такі контрасти нинішнього села».
Записав Віктор СКРИПНИК.
Вінницька область.
