Територія напівзабуття

Тим часом наша дорога пролягає в місто енергетиків, місто молоде, місто перспективне. Це так би вам про нього сказали ще 27 років тому. Тепер це — місто-привид. Зупиняємося на головній площі Прип’яті. Декотрі мої колеги мають дозиметр. Фонить. І досить серйозно. Причому рівень радіації у різних місцях істотно відрізняється. І хоч організатори застерігають не звертати з тротуарів — там багато радіоактивного пилу — та не заходити в будівлі, які понад чверть століття не обслуговуються і вже в аварійному стані, проте пройти повз колишню школу і не заглянути було б не по-журналістському. Там вітер гортав старі підручники, чиїсь зошити... Трохи далі міська площа, на якій завмерло колесо огляду. Кажуть, воно так і не зробило жодного оберту — відкривати парк атракціонів мали 1 травня 1986 року. Не судилося. Тепер у місті-примарі знімають усілякі фільми. Приміром, і недавню картину «Земля забуття».

Тут натрапляю й на групу ліквідаторів. Генерал-майор міліції Юрій Гричай розповідає, що за 27 років наважився приїхати сюди вперше і, як і очікував, — шокований. Тоді запам’яталося красиве, доглянуте, молоде місто, тепер це суцільна руїна. Каже, влітку 1986-го вони зовсім не усвідомлювали масштабів катастрофи і до пуття навіть не підозрювали про всі її наслідки. Працювали в червні, а це сезон вишень, черешень, могли просто з дерев ними поласувати. Пан Юрій працював у слідчо-оперативній групі, яка займалася мародерами. Проте, каже, вони тут масовістю не відзначалися. Приїздили частіше колишні прип’ятчани. Їм боліло, що залишили свої речі, певні родинні реліквії, тож оперативники намагалися їх переконувати, застерігати. Одне слово, було більше профілактики, ніж покарань. Ще один ліквідатор, який назвався Володимиром Семеновичем, займався евакуацією. Каже, з його бригади, що налічувала 25 осіб, половини вже немає на цьому світі. Загалом на центральній площі Прип’яті цього дня було людно. Це й зрозуміло — наближалася сумна дата. Приїздять ліквідатори, колишні мешканці, журналісти, офіційні делегації. 100—150 осіб їдуть з науковою метою, серед іноземців переважають японці. Активізувалися й звичайні туристи. Як зазначили нам в адміністрації зони, за рік їх побувало понад 10 тисяч. Але хай там що, а люди тут лише тимчасові гості.

Ще одне наше місце відвідування — комплекс виробництв з дезактивації, транспортування, переробки та захоронення радіоактивних відходів із територій, забруднених внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, об’єкт «Вектор». Це кілька споруд з досить серйозними заходами безпеки. Поки що на «Векторі» тривають підготовчі роботи на першій черзі об’єкта. Тут зберігатимуться середньо- та низькоактивні відходи. Найнебезпечніші мають піти в інше сховище, це друга черга об’єкта, вона поки що на стадії розроблення.

Як запевнив нас заступник директора комплексу Юрій Рейхтман, роботи із захоронення проводитимуться чітко, злагоджено, а за переміщенням контейнерів з відходами стежитимуть із космосу. Тож жодних ексцесів, переконував, бути не повинно. Нині тут триває серйозна підготовча робота. Загалом, згідно з Указом Президента, розпочати захоронення мають у листопаді. Як відбуватиметься цей процес, нам змогли продемонструвати наочно (на знімку ліворуч). У ємностях на територію підприємства спеціальними автомобілями в супроводі спеціальних людей мають звозити радіоактивні відходи. Спеціальний пристрій «зчитає», чи насправді там саме те, що заявлено в паспорті вантажу. Потім ці ємності помістять у ще одну бетонну капсулу, всі порожнини в ній засиплють піском, іншою сумішшю, герметично запаяють і лише тепер перемістять у ще один, спеціально збудований бетонний бокс. До того ж, як запевнив нас Юрій Рейхтман, звозитимуть на «Вектор» відходи лише українського походження. Технологія також розроблена українськими спеціалістами, а гарантійний термін зберігання радіоактивних відходів у таких контейнерах 300 років.

Станція докорінно змінює профіль

Згодом наш автобус прямує безпосередньо до колишньої атомної станції. Там поруч із зруйнованим реактором триває будівництво нового конфайнмента, або як звикли називати в народі, — саркофага. Особливість його спорудження в тому, що він будується на відстані 180 метрів від так званого об’єкта «Укриття», який споруджували поспіхом одразу після аварії і який за ці роки зазнав значної деформації. Для будівництва було створено спеціальний майданчик, з якого повністю зняли верхній шар ґрунту, дезактивували. Проте люди трудяться в спеціальному одязі, там досить жорстка система радіаційного контролю. Після завершення будівництва арки її мають насунути, застосовуючи спеціальні механізми, на існуючий об’єкт «Укриття». Новий саркофаг на ЧАЕС будують близько трьох тисяч робітників. Спорудження розпочалось у квітні 2012 року. Будівельники працюють вахтовим методом, аби не перевищити дозу допустимої радіації.

Загалом станція відходить від того, коли генерувала енергію. Тепер її основна діяльність — поводження з радіоактивними відходами. Це докорінно змінює профіль.

На даний момент, як розповів заступник директора ЧАЕС з безпеки Олександр Новіков, на новому укритті пройдено так званий перший підйом, другий планують до середини травня. А поки споруджується саркофаг, науковці думають, як вчинити з трубою, що височіє над реактором. За словами Олександра Новікова, є кілька гіпотез, проте єдиної думки ще не дійшли. Накрити її не вдасться, а для знесення є дуже багато засторог, найперша з яких — надвисока радіація, що фактично унеможливлює роботу людей. Тому над цим питанням ще мають попрацювати.

Уже повертаючись із зони, ми зупинилися в Чорнобилі. Там, на відміну від Прип’яті, принаймні у центрі містечка, про страшне лихо нагадували хіба що музей, обеліски та пам’ятний комплекс на честь евакуйованих сіл. Ще трохи далі виднілися покинуті будинки. А загалом відчувалося життя: площею кудись поспішали люди, дорогами рухався транспорт, навіть дерева і бордюри були побілені. І чистота — на заздрість Києву, який від зими ще досі потопає у смітті. Як вдалося дізнатися від організаторів прес-туру, окрім самоселів, яких, за даними, у Чорнобилі налічується приблизно 90 осіб, тут тимчасово також мешкає персонал, який обслуговує зону і її підприємства. Режим роботи у різних працівників різний. Переважно це вахтовий метод. Хтось працює чотири доби, а потім три — вихідний, інші два тижні на вахті, а потім роз’їзджаються по домівках. Тож тут, у Чорнобилі, створено умови для їх тимчасового проживання. А загалом, як вдалося пересвідчитися, життя триває. До речі, наші сусіди білоруси частину територій, вражених радіацією, вже повернули до життя. Проте, як розповіла у приватній розмові білоруська журналістка, попередньо там було проведено дуже серйозну підготовчу роботу. Втім, задля справедливості, білоруській стороні впоратися було набагато простіше, адже там аварія не залишила зруйнованих промислових об’єктів. У нас же поки що все зосереджено на них, а природа тим часом в очікуванні. Один із працівників розповів, що останній зубр у зоні помер 2000 року. І причиною смерті була аж ніяк не радіація. Просто тварина не мала пари і навіть родичів, тож загинула від самотності. Проте, кажуть, у місцевих лісах не рідкість коні Пржевальського. Один табун, зазначили нам, навіть перейшов до білорусів. Масово плодяться вовки, бували випадки, коли вони нападали й на людей. Тож із регулюванням місцевої фауни було б добре розпочати роботи вже зараз.

І, можливо, було б доцільно створити щось на зразок транскордонного біосферного заповідника. А на озброєння взяти досвід сусідів, де території, що не підлягали відновленню, віддали природі.