Комусь вона може подобатись, комусь — не дуже, але майже всі визнають одну просту істину: Віра — особистість. Сильна, харизматична. Ненавидіти таких людей марно, однак і любити їх непросто. Я от належу до останніх і суджу про це з особистого досвіду. Бо ж, погодьтеся, навряд чи комусь подобається чути частіше критику на свою адресу, аніж компліменти, чи, скажімо, замість напускного співчуття — голу правду. А мені це доводиться терпіти ось уже впродовж 20 років, відколи познайомилися з нею.Доля звела нас не в кращі часи в житті кожної з нас, як і країни в цілому. Сім’я лікарняного бібліотекаря і хворого чорнобильця із двійком дітей-школярів гарувала в таких нестатках, що часто-густо навіть картоплини зайвої не було в хаті. Віра хапалась за всякий заробіток, щоб хоч якось втримати родину на плаву. І за всього того треба було знаходити сили і час ще й для боротьби з бюрократією: чиновники чомусь вперто нехтували законні пільги тяжко хворого чоловіка-чорнобильця...
Та Віра Пухніченко (на знімку) не з тих людей, що опускають руки чи зупиняються на півдорозі. Вона шукала допомогу в усіх інстанціях. Пригадую: з гумором розповідала, як хотіла добитися до благодійного фонду Ахметова, а її далі будинку охоронців так і не пропустили. До Луценка теж свого часу стукалася. Також не почули...
Одне слово, її життя — це вічний неспокій, суцільна боротьба. З циніками і бюрократами, з брехнею і несправедливістю; за життя чоловіка і з проблемами дітей... Петро, оптимізму якого теж можна тільки подивуватися, її так і називає — «моя революціонерка».
Вірин багатий досвід боротьби з чинушами, наче магніт, почав притягувати до неї людей, постраждалих, як і її чоловік, від ядерного монстра. Нікому не відмовляла: строчила листи — вимоги, допомагала «вибивати» загублені або взагалі не одержані посвідчення і ще багато яких справ робила, будучи всього-на-всього дружиною чорнобильця.
Таку потужну «енергію в мирних цілях» високо оцінили ліквідатори з Теофіпольського району і запропонували Вірі очолити місцеву чорнобильську спілку. Не пожаліли: відтоді громадська організація зажила повнокровним життям, у її діяльності відкрилося «друге дихання».
Насамперед Віра «вибила» приміщення, де можна приймати людей і де чорнобильці могли б зустрічатися. Пригадую, як привела вона мене у лікарняний підвал. Сіра, безлика кімната із запахом цвілі не викликала в мене жодного ентузіазму. Віра ж тішилася, як дитина. «От побачиш, що я з неї зроблю!» — запевняла. Знаючи її стільки років, ніби й не сумнівалась, але дуже вже нерайдужними вимальовувалися перспективи.
Каюсь, помилялася. Сьогодні це — світлий, теплий і затишний, оснащений необхідною оргтехнікою кабінет, де господарює Віра Володимирівна одночасно в кількох іпостасях: керівника, бухгалтера і виконавця. Усе — в одній особі й усе — на громадських засадах. Подекуди навіть здається, що вона оцією своєю громадською діяльністю не менше одержима, ніж тією, де отримує зарплату: сьогодні вона в лікарні суміщає дві посади — бібліотекаря й інженера цивільного захисту.
Якось завітала до неї в очікуванні результату обстеження в лікаря. Провела, так би мовити, поруч півдня. І, думаєте, мали час просто потеревенити?! На мобілці гроші закінчилися, то змушена була ще зі свого телефону зробити кілька дзвінків у її справах.
Ідеї, задумки, плани... Ними живе, без перебільшення, щохвилини депутат селищної ради Віра Пухніченко. Енергії цієї жінки може вистачити на десятьох, хоч і здоров’ям особливим не вирізняється, та й вік уже, пробачте, навіть не 45, коли «баба ягодка опять».
Попри свою неймовірну зайнятість основною роботою та громадськими справами, тільки торік вона разом зі своїми активістами та представниками з інших областей разів зо п’ять побувала в Києві, де протестували проти дій уряду, який позбавив чорнобильців їхніх законних пільг, значно урізав і пенсії. У цій круговерті віднаходить «вікно» і для уваги до родини, друзів, колег.
І це ще не все! Віра не тільки багато читає сама, а вже впродовж кількох десятків років є надзвичайно активною дописувачкою до районної та обласної газет: до речі, її, єдину в районі з позаштатних кореспондентів, у 2006 році прийняли до Національної спілки журналістів України. Отже, читає газети Віра вже не як простий читач, а як людина, знайома із творчим процесом, близька до газетної кухні. А ще вона любить брати участь у різних конкурсах. І хоч подекуди — безуспішно, та Віра не здається. Бо вірші у неї народжуються, як у багатодітної мами діти — без особливих потуг, легко і невимушено. Їх вона дарує на всі ювілеї і свята своїм друзям і рідним, приятелям і співробітникам. Я теж маю їх кілька. І скажу відверто: навіть коли не дуже в риму, але присвячується тобі — це дуже приємно.
...Закінчується робочий день. Стихають лікарняні коридори. Тільки у підвалі в «чорнобильській» кипить життя. Гадаєте, в цій цілоденній суєті Віра мріє про диван і телевізор?! Ніколи! За якихось півгодини вона вестиме внучку на танці, а згодом, погодувавши сім’ю, вирушить пішки у містечко цукровиків до спорткомплексу. Там, у синяві тихого плеса басейну, вона не тільки відновлюється фізично, а й черпає душевну рівновагу і творчу наснагу на завтрашній трудовий день. У якому не буде місця для нудьги, інертності, бездіяльності, депресії. Бо її девіз — перемагати. Тож мусить бути завжди у хорошій фізичній формі. Такою, як ми її знаємо.
Людмила ДОВГАНЮК, член НСЖУ.
Теофіполь
Хмельницької області.
