Дожилися: в Херсоні не можуть створити третій на весь обласний центр сімейний дитбудинок, бо кандидати у прийомні батьки — бідніші за сиріт.

Кілька років поспіль охочих «узяти під своє крило» вихованців інтернатів не було взагалі, аж ось начебто підходяща родина із своїм просторим житлом «на обрії» з’явилася. Майбутні батьки-вихователі навіть пройшли попередні підготовчі співбесіди із психологами, працівниками соціальних служб. Та варто було міській службі у справах дітей поцікавитися матеріальним благополуччям потенціальних засновників великої родини, аж раптом «спливли» шокуючі подробиці.

З’ясувалося, що на батьках-вихователях «завис» величезний банківський кредит на суму понад сто тисяч гривень, а будинок, де мали мешкати сироти, був заставою під цю позику.

— У нас немає підстав підозрювати, що кандидати в батьки-вихователі бажали створити сімейний дитбудинок тільки заради того, щоб отримати від держави гроші і вийти за її рахунок із власної фінансової скрути. Але ми не можемо ризикувати майбутнім дітей: якщо засновники дитбудинку вчасно позики з відсотками не віддадуть, банк забере заставлений будинок і продасть його для відшкодування боргу. Тоді малеча разом із дорослими залишиться просто неба і їм терміново треба буде шукати якийсь прихисток. А де тепер узяти кошти на оренду чи купівлю великого будинку або квартири? — запитує начальник служби у справах дітей Віра Капліна.

До речі, херсонські опікуни сиріт також намагаються від банківських кредитів триматися осторонь. Їхній досвід підказує, що кредит і сімейний дитбудинок чи прийомна родина — нині поняття несумісні. Дарма що держава на допомозі таким осередкам суспільства не економить: зайвини на сплату «скажених» відсотків не знайдеш, якщо будеш думати про майбутнє синів та дочок, а не про позику.

Засновник першого в Херсоні сімейного дитбудинку Людмила Крюковська радить колегам про позики під відсотки навіть не згадувати, якщо немає на те нагальної потреби.

— У мене з чоловіком як у батьків-вихователів заробітна плата нині понад три тисячі гривень. За херсонськими мірками пристойно, та ще є допомога на сімох прийомних дітей. Але «дірок» у господарстві завжди стільки, що багато відкласти неможливо — необхідно дітям продукти й одяг та взуття купити, за комунальні послуги розрахуватися, влітку бодай на кілька днів на відпочинок з’їздити. Старшим дочкам збираю посаг, синові, котрий до університету вступив, без комп’ютера для занять не обійтися: от на що потрібні заощадження. Не на скажені ж банківські відсотки їх віддавати! — «розклала по поличках» увесь бюджет великої родини Людмила Федорівна.

Якщо вже казати про позики для майбутніх чи вже наявних в Україні сімейних дитбудинків, то вони повинні бути пільговими, переконані батьки-вихователі. І надаватися під гарантії держави, а не під заставу майна, для реалізації якихось цільових проектів — наприклад, для розширення будинку, створення сімейного бізнесу тощо. Та за нинішньої фінансової скрути на пільгові позики навряд чи варто розраховувати. А позики «комерційні» — то вже свідчення того, що батьки просто розгубилися або в них не вистачає наполегливості пошукати допомоги у влади та спонсорів, залучити до розв’язання своїх проблем засоби масової інформації. Адже просять зазвичай не для себе — для дітей, до того ж і так обділених долею.