Микола Вікторович Звєрєв народився 29 листопада 1967 року в с. Терешиха Бахмацького району Чернігівської області. Здобув вищу освіту у Чернігівському державному педагогічному інституті ім. Т. Г. Шевченка та Київському національному економічному університеті. Працював екскурсоводом, науковим консультантом, помічником народного депутата України, директором Чернігівського представництва Українського фонду підтримки реформ, науково-виробничої приватної фірми «Оберіг», генеральним директором ТОВ «Сіверщина-Інвест», ТОВ «Автометан», керівником проекту комунального підприємства «Київський міський бізнес-центр» Київської міської державної адміністрації. У лютому 2014 року обраний головою Чернігівської обласної ради.
— Миколо Вікторовичу, ви стали очільником облради у непростий час, як мовиться, з ходу, з Майдану.
— Справді. Торік 22 листопада я вперше вийшов на Майдан. Вийшов як українець, як громадянин. Дуже добре пам’ятаю 29 листопада і ніч на 30-те... Страшні дні. То був якраз мій день народження, і я святкував його на Майдані. А потім і день народження дружини, і Новий рік відзначали також на Майдані. І я, і дружина, і обоє моїх синів фактично жили Майданом, його духом, його проблемами. І так — до 22 лютого цього року, коли з 22-го на 23-тє вночі я був обраний головою Чернігівської обласної ради. На ту сесію, до речі, не дуже збирався їхати. Бо всю ніч напередодні був на Майдані. О шостій ранку ще займався питаннями підвезення дров до наметів. Але потім почуття відповідальності взяло гору. Я розумів, що мій голос для обрання нового керівника обласної ради буде потрібен. Навіть і гадки тоді не мав, що ним оберуть саме мене.
— Нещодавно ви звернулися до народних депутатів України від Чернігівщини із проханням активізувати свої зусилля з конкретних кроків у запровадженні реформи місцевого самоврядування. Що маєте на увазі?
— Що стосується реформ, то чітко знаю: альтернативи децентралізації тій вертикалі влади, яку ми зламали, нема. І треба робити чіткий та зрозумілий людям курс на реформи. Зрозуміло, що треба ліквідовувати цю виконавчу вертикаль у такій формі, як є, обласні державні адміністрації, треба делегувати повноваження радам, формувати виконавчі органи і в публічний спосіб здійснювати владу на місцях. У березні на сесії обласної ради ми заявили про реформу самоврядування і стали пілотною областю в цьому починанні. Депутатський корпус зробив таку заявку, звернувся до парламенту, до виконувача тоді обов’язків Президента і Прем’єр-міністра. Весь цей місяць ми подавали сигнали центру, наголошували, що то є вимога часу і Майдану. І першого квітня уряд ухвалив Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні. Але розуміння й підтримка уряду — то одне, проте має бути підтримка реформ на рівні сіл та селищ. І ми розгорнули в цьому плані велику роботу. Бо реформи не можна робити тільки згори. Будь-яка реформа буде успішною, якщо вона підтримана людьми, якщо вони повірять, що уряд, органи місцевого самоврядування діють у їхніх інтересах. Буде важко, як і під час проведення реформ у Польщі чи в Грузії, але люди мають знати, для чого вони затягують паски, що має бути на виході, за рік, два чи п’ять.
І ми, розуміючи це, почали готувати Чернігівщину до змін. Саме тому була створена консультативно-дорадча група при голові обласної ради з цих реформ. Вона діє. Нас першими підтримали міські та селищні голови, відбувся такий широкий публічний форум на Чернігівщині, і зі спільною заявою ми публічно в ефірі телебачення і в пресі оголосили, що готові проводити такі реформи.
Ми вже внесли цілий пакет пропозицій до урядової концепції реформ самоврядування, до законів і змін Конституції. До речі, це було результатом того, що я — єдиний із голів обласних рад в Україні, окрім хіба що пана Чернова, який очолює Українську асоціацію рад, брав участь у Національному круглому столі з децентралізації і реформи місцевого самоврядування, де були і перший Президент України, і другий — наш земляк, і очільник уряду. Тобто це свідчить про те, що Чернігівщина серйозно налаштована на глибокі місцеві реформи і перша з-поміж тих, де це має бути апробовано.
Коли ми бачили, що треба лобіювати цю тему з боку органів місцевого самоврядування в уряді, у ВР і Кабміні, я наполіг на проведенні загальних зборів та правління Асоціації обласних і районних рад України саме на Чернігівщині. До речі, після Революції Гідності це було єдине розширене засідання, де були присутні усі голови обласних рад.
Не випадково обрали й місце — гетьманська столиця Батурин. Те засідання — знакове. Саме звідти пішов сигнал: реформа самоврядування стартувала і зворотного ходу їй уже нема.
Між іншим, до підтримки й лобізму проведення реформи самоврядування долучилися міжнародні експерти. До нас приїздили поляки. Потім були експерти зі Словаччини та Латвії. І ви знаєте, всі розуміють, що Чернігівщина — це не тільки кордон з Росією та Білоруссю (199 і 227 кілометрів відповідно), це — кордон Європейського Союзу. І саме тому тут мають бути його правила і стандарти, а отже, — реальна публічна влада, яка повністю відповідала б принципам Європейської хартії місцевого самоврядування. І саме тому я звертався до країн східного партнерства, аби вони надали нам консультативну і технічну допомогу...
— Але у Києві вже лунають побоювання, чи на місцях зуміють скористатися збільшеними повноваженнями і можливостями.
— Насамперед має бути чіткий розподіл компетенцій. Якщо це питання національної безпеки, питання Міністерства оборони, державного бюджету, зовнішньої політики — це компетенція центру, Президента, голови уряду, а місцеві господарські проблеми треба лишити місцевим громадам. Мені здається, до такого розподілу і Президент, і голова уряду, і новообрана Верховна Рада сьогодні готові.
І якщо Київ запитує, чи готові ми взяти відповідальність, кажу: готові, але в рамках своєї компетенції. Але дайте нам ці повноваження. Якщо ми у Варвинському районі видобуваємо нафту, а жодної копійки з «чорного золота» до місцевого бюджету не потрапляє, то чи правильно це і чи так має бути?! Як за таких умов виживати цій території, людям? Те саме — із земельними латифундистами. Це смертельні кровопивці українського села.
Нещодавно ми провели засідання Асоціації місцевих рад Чернігівщини в Корюківці. І я був вражений тим розумінням і підтримкою необхідності зазначених реформ простими людьми. Якщо раніше дехто з них ставився до того з недовірою і трохи скептично, то тепер люди налаштовані рішуче. Ми тримаємо мир і спокій. Але я нещодавно і в Києві, у присутності пана Гройсмана, сказав: не доводьте людей до відчаю, щоб вони не зорганізувалися у третю революцію. Бо як вийдуть знову на Майдан, то я особисто буду з народом, адже бачу, на чиєму боці правда...
— Але, може, до того не дійде? Давайте самі себе налаштовувати на позитив і зважатимемо на об’єктивні причини. Треба було обрати новий парламент, потрібні конституційні зміни...
— Перепон сьогодні вже нема. Оновлена Верховна Рада має швидко ухвалювати рішення. І бажано — пакетом. Перезавантаження країни. Делегування повноважень. Формування виконкомів на місцях.
— Отже, чекали довго. Лишилося зачекати ще трохи, щоб відчути зміни і в реформах самоврядування також?
— Виходить так. Принаймні я в це з оптимізмом вірю. Ми, наприклад, вже активізували роботу апарату обласної ради. Сьогодні, навіть не маючи конституційних змін, роль обласної ради посилилась. І я тут доповідаю людям і вашим читачам, що ми завершили практику ухвалення, скажімо, кадрових рішень чи рішень по бюджету, коли все йшло від адміністрації, а обласну раду лише ставили до відома або і взагалі не ставили. Тепер усе вирішується колегіально, на сесіях і в затверджених переліках питань. І це не тому, що так Звєрєву хочеться, а тому, що в області є вищий представницький орган, є депутати, є профільні комісії. Скажу більше: відчуваючи подих реформи самоврядування, ми вже працюємо над структурою виконкому, тією оптимальною самоврядною моделлю самоврядного краю та управління територією, яка балансувала б із виконавчою гілкою влади. А це мають бути або префекти, або представники Президента. Але виконкоми перебирають на себе повноваження. Ми вже маємо можливість сформувати команду фахівців. Це фінансово-економічний блок у першу чергу. Це — блок реформ і місцевого самоврядування. Потім — енергетика, транспорт, житлово-комунальне господарство. Департамент зовнішніх зв’язків та інвестицій, а далі — освіта, медицина, культура і решта. Тобто йде робота щодо виконавчої моделі обласної ради. Єдине, що нам треба, — законодавче поле.
— Миколо Вікторовичу, ви знаєте, що найбільше лякає нині людей у наших селах? Багато хто плутає реформу управління та адміністративну реформу. Люди бояться укрупнення, ліквідації районів, сільських рад. Власне, того, що Чернігівську область перетворить на, умовно кажучи, Сіверський край чи просто Сіверщину.
— Найбільше лякає те, що адміністративні послуги можуть віддалитися від людей. Закриють, мовляв, пошту, сільську раду, їхати доведеться бозна-куди за довідкою. Я виступаю проти такої політики. Але разом з тим скажу про адміністративно-територіальну реформу. Тут дві позиції.
Перша. Цей процес і саму реформу треба проводити швидко. Але перед тим все чітко роз’яснити людям. Оптимізація й укрупнення — це не провести і кинути територію напризволяще.
Під час об’єднання ми маємо наповнити місцеві фінанси і починати розвивати інфраструктуру, економіку, створювати робочі місця, залучати інвестиції.
Це складний економічний механізм. Не має бути так, як зараз: школа на тисячу учнів, а навчаються 60. Але коли ми це оптимізуємо, то тоді будуть дорога, хороший автобус, у місцевому бюджеті — гроші, будуть адміністративні послуги, які людина якісно отримає, де, якщо нема в селі сільради, є староста, який матиме право ту довідку виписати. Тобто треба зробити реформу справді для людей.
А тепер — друга. Люди мають зрозуміти і повірити в запропоновані зміни. Зараз до нас має приїхати цікава група експертів з Латвії. Латвія пройшла цей процес і так об’єднувала території. Там є громада 10 тисяч, а є всього тисяча людей, в яку об’єднана громада. Я питаю: як ті 10 тисяч об’єдналися? Латвієць сміється і відповідає: «Купили». Як купили? З’ясовується: стимулювали. Створили доцільність. І коли об’єдналися, то пішло так, що в них швидше розвивається школа, бо об’єднали і оптимізували всі бюджети, і головне — є гроші. І ті, що об’єдналися в цю нову модель, отримали по 280 тисяч євро одразу разової допомоги від держави.
Ми повинні оце об’єднання громад супроводжувати разом із проектами. Ми чому створили консалтинговий центр «Сіверщина»? Бо треба збагнути просту річ: конкурентними село, селище стають тоді, коли громада об’єднується і визначає пріоритети розвитку. Не хтось зверху каже, як треба жити. Не латифундист прийшов і землю забрав, а село кинув. Ні. Громада ініціює і визначає пріоритети власного розвитку.
Адміністративно-територіальна реформа в широкому розумінні має зачепити всю країну. Сталінський метод розподілу областей себе вичерпав. Там нема підґрунтя ні етнічного, ні ідеологічного, ні економічного. Так рухалась Польща. Там було 49, стало 16 воєводств. Латвія так само йде. Це — об’єктивний процес. І якщо ми підписали асоційоване членство, то маємо відмовитись від «совєцьких» областей. Отже, переходимо до геополітики.
Зовнішній ворог, використовуючи контрпропаганду, каже: «Малоросія». Нам нав’язують губернії. Нас тягнуть у минувшину. Чернігівщина натомість демонструє (і в моїй особі також), якщо ми говоримо про повернення крайового устрою у самоврядній країні, то тоді Україна ділиться — і я прихильник цієї теорії — на Галичину, Волинь, Поділля, Таврійський край, Донщину, Слобожанщину, а ми — Сіверщина, Сіверський край!
І якщо хтось претендує на наш Донбас, то ми, Сіверщина, претендуємо на Стародубщину, на Клімово, на Новозибків і на Брянщину. І то може бути не фантазія, а вже близька реальність. Я переконаний: розпад сусідньої імперії — неминучий. Це моє внутрішнє переконання. І коли імперія розпадатиметься, то ми, Сіверський край, претендуватимемо на приєднання всіх споконвічних територій, споконвічних та історичних українських земель, що нам завжди етнічно належали.
Інтерв’ю вели Яків ГАЛЬЧЕНКО, Леонід ІСАЧЕНКО, Сергій ПАВЛЕНКО.
Чернігівська область.
Фото Сергія ПАВЛЕНКА.
Микола Звєрєв у Седневі під час вшанування загиблих від голодомору у 1932—1933 роках.
