Сказати правду

— Правда факту — інструмент для історика, правда Закону — для духівника. А для письменника — правда художня. Метафора, образ переконливіші за документ. Через те Ісусові притчі життєздатніші, ніж хроніки тих часів. У цьому сенсі я шукаю свою правду духу, правду народу малої окраїни великої України. Через те мої книжки, книжки-метафори, міцно заломлені в закарпатську фактографію, вписані в контекст епох, але місцева історія душ людських підкреслено вплітається оригінальною мелодією до світового оркестру. Мабуть, цей ефект і спричинився поширенню книжок по Україні і далеко за її межі. Відомий літературознавець Михайло Слабошпицький назвав це «підмиканням читача до інтелектуального поля всієї літератури, всієї історії».

— Не тільки цінніша, а й глибша, мудріша. Література покликана примирювати людину з дійсністю, рятувати її від жорстокої «правди життя», якої дедалі більше обвалюється на наші нещасні душі. Порушено баланс добра і зла. Праця письменницька повинна підтримувати в людині дух доброчесності, кликати на проблиск світла в чорноті. Я стою на цьому, як і герой роману «Вічник»: «Темна тайна — письмо, а хист писемний — то дар Святого Духа. Письмовець — як волхв, що виправдовує перед лицем Господа перебування свого народу на землі. Як на мене, треба перейти всі раї і пекла земні перед тим, як узятися за перо. Аби писемне слово було світлою тінню того Слова, що було справіку».

— Мій герой із закарпатської глибинки за сто років пройшов усі концентровані кола пекельної історії, бездомності в рідному домі, щоб дійти до істини: дім — це твоя душа. Там ти завжди вдома. Навіть на чужині, навіть із чужинцями на рідній землі, які відбирали в нього все, але не могли відібрати безсмертної душі. Заганяли в дику хащу, в монастир, виганяли з вітцівщини, кидали на поле бою, гноїли в таборах, зневажали його унікальний хист, а він відплачував їм... терпінням і любов’ю. І він переміг, а вони програли. Бо вони і їх режими не знали головного закону — закону Вічності.

Я — учень Гоголя, який здійснив переворот у російській літературі — відвернув її від безплідної ниви і спрямував на благодатне духовне поле. Цінності мого героя духовні, традиційні, віра — органічна. Вона піднесла його на висоту і утримує на висоті все життя. Він знайшов те, чого шукає людина скаламученого нашого часу. В які б тунелі його не закинуло — попереду є світло. Бо воно в серці. Він сам про це каже: «Про таких, як я, колись казали «світовий чоловік». Багато земель я сходив, на п’яти морях бував, жив у теплих і холодних краях, але милішого за Закарпаття не бачив. Недарма його назвали Срібним. Срібло — метал чистоти, здоров’я і мудрості. Тут мій скарб — сад, маленька винниця, криниця, майстерня і шафа з книгами. І тут моє серце». Ця проста наука життя не застаріє ніколи, вона представляє вічний дух мого краю, моєї України.

— Бо вони направду живі. Сотворені живим Творцем. Мої герої торкаються цієї магії стихій, піднімаються до очуднення всього сущого, без поділу на живу і мертву Природу. Тобто — до вічного. До усвідомлення того, що кожен із нас — насінина, посіяна Небом. Мій Вічник каже: «Все, що я шукав, було в мені. Його лише належало відкрити, звільнити від сміття». Людство теж до цього прийде. Йому допоможе Природа, яку неможливо знищити. Вона мудра й потужна в самовідродженні. Он у чорнобильській зоні на колишніх асфальтах шумлять ліси, в хатах живуть кабани, лосі й лисиці, в озерах — півметрові рибини, а на болотах — колонії бобрів. Та найдивовижніше: люди, котрі залишилися тут, живуть собі, а ті, яких виселили, повмирали. Це — закон Природи в дії.

— Так, бо мова теж підпорядковується закону природи. Але іншої — духовної, котра ще вищого порядку. Ось чому я оптиміст. Звичайно, в Україні точиться війна мов, передусім двох. Раніше вона була прихованою, а віднедавна певні сили оголосили її відкритою. Лише зараз, і то не враз, спалахне протидія. Бо українці — «люди солом’яного вогню», як казав Є. Маланюк. Їх треба всерйоз запалити на захист своєї хати, котра, як відомо, скраю. Тоді вони стають гайдамаками, запорожцями, помаранчевим майданом. Щодо моєї участі у цій війні, то я не в окопах, я на передовій. Бо один з головних героїв усіх моїх книжок — мова. Так кажуть читачі. А їх, дякувати Богу, який дав нам таку мову, немало.

— Письменник, коли пише, ніколи не думає про тему та ідею і про те, що хоче зобразити. Та якщо казати спрощено, то це книжка про взаємини людини з природною стихією. Але не як господаря її, а як органічної частки. Лише тоді людина незнищенна, здатна протистояти долі, залишаючись людиною. І справжні здобутки особистості вимірюються не зовнішнім успіхом, а внутрішніми перемогами над собою. Мир у душі виграє всі війни з ворожим світом. У реалістичному сюжеті вміщено багатий символічний підтекст, що й надає зображуваному смислової двоповерховості, притчевості. Книжка втягує читача в себе, створює ефект присутності, співпереживання з героєм — старим верховинцем, загубленим у карпатських хащах, відкинутим світом і долею. Бо кожен з нас у цьому світі з чимось і кимось бореться. І перемагає лише той, хто йде до кінця. Бо людина створена не для поразки, її можна знищити, але не здолати. Це я хотів передати у книжці «Горянин». Читач це прийняв — перший наклад у дві тисячі розійшовся менш як за місяць.

— Гостра, замашна і запашна приповідка мене вражала з раннього дитинства. А вже десь із сьомого класу я почав їх записувати. Роблю це донині, мої «Вечірні книги» з такими нотатками повняться з року до року. Важко переоцінити їх помічність у роботі над прозою. Цей огром забутої лексики став душею моїх книжок. Настав час повернути народові те, що взяв від нього. Готую збірник «Мудрість Карпат». Це те, що найбільше вразило і зачарувало мене з маєстату народних словесних скарбів карпатського регіону. Я перечитую їх, і вони діють як зубочистки для мозку. Ось лиш кілька: «Де все гостина — там голод у спину», «Кедь робиш махом — піде прахом», «Тихо ходи, густо міси», «Череп’я довше живе, ніж цілий горнець», «Який корч — такий прутик», «Чоловік пахне вітром, а жона димом», «На всяку гадину — своя рогачка», «Дома й солома їдома», «Від жури й кучері січуться», «У закритий писок муха не влетить», «Жіноча краса — чортів престіл»...

— Ми один народ, але чи єдина нація, — я не впевнений. Окремі регіони живуть своїми окремими правдами і неправдами. Але мої книжки українською читають донеччани, кримчани, луганчани й кажуть: у них при цьому «прокидаються якісь приспані гени». Молода російськомовна жінка з Дніпродзержинська зізналася мені, що співає своїй дитині колискові зі збірки українських пісень. «Чому?» — «Дівчинка краще засинає під них. І в моїй душі від звучання цих слів щось коїться таке...» Бізнесмен із Дрогобича, войовничий бандерівець, переслав у Харків своєму партнерові книжку «Криничар». Той зателефонував над ранок: «Я плачу, брате». — «Що сталося: не розмитнили фури?» — «Ні, я прочитав книжку. І плачу. Лише тепер я зрозумів, що коли раджуся подумки з покійним дідом, ми розмовляємо різними мовами. Хто зробив нас чужими?» Таких зізнань багато. Отже, мова — це не просто засіб спілкування.

— Щоб тебе почули, треба говорити якраз не голосно. Це як у коханні: серцебиття викликають прості, пошепки промовлені слова. Але, можливо, я скажу несподівану й крамольну річ: народу нашому зараз потрібна не так гола правда про себе, як віра та надія. У нас стільки знайдеться такого, за що можна любити Україну й ненавидіти українців, що «правдива» література мала б бути суцільним плачем Ярославни. Тому мене більше цікавить не правда історії, а правда серця, яка завжди мудра, висока, переможна.

— Я не зробив жодного поруху для отримання премій. Якщо яблуко має впасти мені в жменю, воно впаде. З преміями чи без них — я нічого не втрачаю і нічого не здобуваю. Ті, що за два останні роки дістали Шевченківську премію, цілком на неї заслуговують. Як сказала одна моя читачка з Рави-Руської: «Усе справедливо: їм премії, а вам — читачі». А щодо нової книжки, то це буде ще одна історія душі. Поки що змагаються між собою три задуми — спогади молодого русина-закарпатця, котрий брав участь у експедиції Магеллана, дивовижна історія чоловіка, який після клінічної смерті втратив пам’ять і починає нове життя, життєпис нашого легендарного князя Федора Корятовича. Ще не знаю, котрий з них переможе, тому про всяк випадок збираю матеріали для кожного. Хоча цілком можливо, що «прорветься» взагалі третя книга. Таке вже було.

— Я в Київ їду зрідка лише за нагородами. Мені дуже комфортно тут, бо тут моє серце. Столиця весь час потребує підживлення провінціями. У глобалізованому, уніфікованому світі дедалі більшої цінності набувають автентичність, «ретро», «етно» і «фолк». А ми в цьому плані на скарбах сидимо. Відкриваючи мій перший творчий вечір у Києві, Євген Сверстюк сказав: «Свіжий вітер завіяв до нас із Карпат». Я й сам почав розуміти, що написане мною, підняте з дна потоків народної етики й естетики, більше потрібне там, за Карпатами, ніж удома. Там це жива вода, яка лікує генну ностальгію за землею, природою, духом роду. І ми це радо даємо столиці. Нас помітили, нас визнали. В літературознавстві з’явилося вже навіть поняття «закарпатський літературний феномен». Не знаю, що в нас феноменального, але ми направду різнимося в потоці укрсучліту. Тим і цікаві, мабуть.

Закарпатська область.