Коли на просторах всесвітньої мережі натрапила на замітку, що в Донецьку з’явився українській розмовний клуб, — не повірила. Отже, я мала їх знайти! Тиждень шукала контакти і нарешті отримала від керівника клубу Сергія Стуканова запрошення відвідати мовні посиденьки.
Без відмінностей
Трохи нервувала, бо не знала, чого чекати. Адже українською в повсякденному житті я майже не спілкуюся, та й хвилювалася, щоб не потрапити до кола політичних фанатиків. Усі страхи щезли, щойно переступила поріг обласної бібліотеки для юнацтва, де збирається клуб. Це було перед Новорічними святами, і всім, хто прийшов, запропонували виготовити ялинкову прикрасу, навчили співати колядок і дали відчуття повернення до чогось рідного.
Уже за тиждень ми взяли участь у Різдвяній коляді, зробили імпровізований вертеп і пішли на головну площу міста. Люди дивувалися, коли бачили нас, а нам це допомогло побороти якісь внутрішні страхи бути собою в російськомовному місті. Цей день став переламним для мене. Побачивши, що нас багато, я більше не цуралася розмовляти українською.
Після Донецька український розмовний клуб з’явився в Одесі, Нікополі та Горлівці. У ньому немає поділу за політичними уподобаннями, соціальними, релігійними чи расовими факторами. Для мене це — як друга родина, яка постійно збільшується.
Уже відбулося п’ятнадцять зустрічей клубу. Чого тільки там не обговорювали! На зустріч, присвячену спілкуванню, запросили психолога. Того дня усі змогли відчути, що спілкуватися зовсім не страшно, якщо почати розмову з усмішки. Ми грали, веселилися та змінювалися одночасно. Одним із завдань було: показати 10 слів за хвилину самими натяками чи ключовими фразами. Вгадати відомих людей, явища тощо. Комусь треба було робити це, стрибаючи на одній нозі, комусь — обертаючись навколо себе. І що найцікавіше, всі змогли навчитися не тільки говорити, а й розуміти одне одного.
Іноземці приходять
Розмовний клуб — це не тільки вдосконалення володіння рідною мовою. Не знаю, з чим це пов’язано, але сюди приходять іноземні волонтери, тож удосконалити можна будь-яку мову. Є у нашому гурті італійка, кілька турків, дівчина з Польщі — і всі хочуть розмовляти українською. Ми допомагаємо гостям, вони вчать нас своїх мов. Хлопець із Туреччини колекціонував шалики футбольних вболівальників, і в Донецьку його колекція досягла сотні: йому подарували найголовніший для нього шарф — збірної України. До речі, про розмовний клуб уже знають навіть у Бразилії. У Сан-Паулу мешкає Джан-Лука, який сам вивчає українську мову і потоваришував із постійними учасниками клубу.
Тут немає нудних правил і повчань, а нові знання отримуються через гру. Щовівторка — нова тема, нові емоції, нові враження. В клубі немає жодних розподілів за віком чи професією: об’єдналися журналіст, священик, архітектор, викладач, пожежник, студент... Наймолодшому учаснику — всього три роки. Ясен’яр відвідує посиденьки з батьками і активно спілкується з усіма. Найстаршому відвідувачу — трохи більше шістдесяти.
Інколи до клубу приїжджають люди з інших українських міст. Деяких дуже дивує, що в Донецьку є такий осередок національного світосприйняття. В лютому завітав гість із Києва, який трохи боявся Донбасу і все озирався навкруги. Його привели на наше засідання, й усі стереотипи зникли.
«Соняшники» по-донецьки
Дати якесь визначення напряму діяльності клубу важко. Для когось це — гурток за інтересами, для когось — мовний майданчик, для когось — друзі. Для мене — це те місце, де мене розуміють. Кожна зустріч — нова тема. Коли обговорювали кінематограф, започаткували традицію складати список з цікавинок. Те саме відбулося і з обговоренням книжок. На такій зустрічі навіть дали імпровізоване домашнє завдання. До склянки поклали папірці з назвами видань, і кожному дісталося своє. Скоро обговорюватимемо прочитане. А після зустрічі, присвяченої кіно, всі разом сходили на прем’єру української стрічки «Звичайна справа». У День Соборності України провели патріотичні вікторини. Розпочали засідання зі співу гімну, а завершили символічним об`єднанням країни, склавши докупи вирізані з паперу області.
Коли відбулася художня зустріч, то майстер-клас проводили дві донецькі мисткині Світлана Дорошенко й Анна Васильєва-Шакіна. Нам розповіли про сучасне мистецтво, а потім запропонували всім охочим долучитися до створення шедевра — намалювати копію картини Ван Гога «Соняшники». З легкої руки художниць на полотні з’явилися обриси майбутнього зображення, а потім усі присутні вправлялися у колективній творчості. Вийшов такий собі яскравий ремейк відомого шедевра. На картині є напис «Вінсент Український», тризуб і підпис: «Український розмовний клуб». Організатори жартують, що цей витвір мистецтва посяде почесне місце в музеї клубу.
Донецьк.
Щоразу коло учасників українського розмовного клубу більшає.
Фото автора.
