Після прийняття в лютому нинішнього року Кабінетом Міністрів з доручення Президента України Постанови «Про створення робочої групи з опрацювання питань надання державної підтримки підприємствам гірничо-металургійного комплексу» (ГМК) у ЗМІ відновилися давні дискусії про доцільність такої підтримки. Масла у вогонь додали положення «Державної програми активізації розвитку економіки на 2013—2014 роки», якими передбачено надання підприємствам ГМК державних гарантій з кредитів на суму близько 10 млрд. гривень для реалізації проектів з модернізації. Показовими є заголовки деяких критичних публікацій, які викликали ці події: «Янукович і Азаров хочуть допомогти металургійним олігархам», «Металургійні олігархи можуть одержати 10 млрд. гривень держгарантій», «Держгарантії: ріг достатку чи скринька Пандори?» тощо.
Тому вважаємо за необхідне викласти позицію галузевої профспілки щодо обговорюваного кола проблем, і зокрема, щодо питання, чи насправді ГМК потребує підтримки держави, і якщо так, то якої.
Частина 1.
Відомо, що від впливу світової фінансово-економічної кризи в 2008—2009 роках Україна постраждала більше за інші країни Європи, а в промисловому секторі країни найбільш уразливим виявився саме гірничо-металургійний комплекс, який зазнав найбільше збитків. У цей період падіння обсягів виробництва становило майже 40%, комплекс втратив до 100 тис. робочих місць, різко зменшилися темпи зростання заробітної плати. У 2010—2011 роках спостерігалося певне відновлення зростання обсягів виробництва, поліпшення економічних показників підприємств, але досягти докризового рівня не вдалося.
2012 рік минув в умовах погіршення кон’юнктури ринку металопродукції й характеризувався серйозним загостренням ситуації в галузі. За його підсумками: обсяги реалізації в грошовому еквіваленті знизилися порівняно з 2011 роком на 14,2%, експорт металопрокату скоротився за цей само період на 6,2%. Доподатковий збиток становив 16 млрд. грн. і зріс у 3,8 разу порівняно з попереднім роком. Негативна рентабельність металургійних підприємств збільшилася до 8% проти 3,4% за підсумками 2011 року.
Не вдалося подолати негативні тенденції і в 1-му кварталі 2013 року. На сьогодні загальне навантаження виробничих потужностей не перевищує 70% і продовжує скорочуватися, сьогодні працюють 33% електродугових печей, 70% доменних і 56% мартенівських печей, з початку минулого року ціни на зовнішніх ринках металопродукції з різних показників знизилися на 15—25%, нині металургійні підприємства працюють за межами рентабельності (у січні цього року — мінус 10,1%). У лютому за даними Всесвітньої асоціації виробників сталі Україна опустилася вже на 10-е місце серед провідних країн-виробників сталі.
Однак ГМК, навіть перебуваючи в такому тяжкому становищі, не втратив статусу ключового сектора економіки країни: його частка у валовому внутрішньому продукті (ВВП) сягає 20%, комплекс залишається головним постачальником валюти в країну — 40%, обсяг реалізованої продукції металургії становить понад 18% загального обсягу промисловості, комплекс забезпечує існування близько 450 тисяч робочих місць, від його роботи взаємозалежить — безпосередньо чи опосередковано — ціла низка суміжних галузей: машинобудування, енергетика, вуглевидобування, будівництво, залізничні перевезення, фінансова сфера тощо.
ГМК був, є й буде тривалий час залишатися однією з провідних галузей промисловості України, від стану якої залежить не тільки успіх окремих підприємств і компаній, а й економічна стабільність країни в цілому.
Це історично сформоване, особливе, системоформуюче становище ГМК в економіці країни означає, що проблема пошуку шляхів його виходу з кризи є не внутрішньогалузевою, а загальнодержавною. І тому може бути розв’язана лише на рівні і за активної участі держави.
Зрозуміло, що пошук шляхів подолання кризових явищ має опиратися на аналіз причин, які їх викликали.
Про причини кризових явищ у ГМК
Українська металургія є глибоко інтегрованою в глобальний ринок металопродукції і, внаслідок цього, надзвичайно залежною від ситуації на світовому ринку. Близько 80% продукції вітчизняного ГМК експортується, і лише майже 20% залишається на внутрішнє споживання. Тому всі світові події та процеси (позитивні і негативні) обов’язково позначаються на внутрішньому виробництві і його фінансово-економічних показниках. Так було в докризовий період розвитку ГМК, так відбувається й нині.
Унаслідок цього нерідко висловлюється думка, що саме фактор критичної, надмірної залежності українського ГМК від світової кон’юнктури і є першопричиною кризових явищ, які у ньому виникли. За такого розуміння виходить, що причина, яка викликала кризу, лежить ніби за межами сфери впливу й української влади (держави), і власників підприємств, тому для виходу з кризи необхідно просто дочекатися відновлення попиту і зростання цін на металопродукцію на світовому ринку. І тоді все повернеться у прекрасне і світле (для власників) минуле (докризовий стан).
На наш погляд, такі надії — не більше ніж ілюзія. Світова криза була лише «курком» кризи в ГМК України, свого роду каталізатором, який відкрив і посилив увесь існуючий у галузі комплекс негативних (по суті кризових) явищ. Саме тому, за нашим переконанням, головними причинами сьогоднішнього стану української металургії є причини внутрішні.
Це ті системні проблеми, на які вже понад 20 років вказують галузеві фахівці й експерти, але які дотепер не вирішено:
— структурна недосконалість і технологічна відсталість галузі;
— незадовільний технічний стан, високий ступінь морального і фізичного зношення більшості основних виробничих фондів (70—80%);
— наявність надлишкових і застарілих, неефективних виробничих потужностей;
— низька якість і конкурентоспроможність товарної продукції;
— слабкий розвиток внутрішнього ринку споживання металопродукції;
— експортна орієнтація збуту продукції і велика залежність від кон’юнктури зовнішнього ринку;
— відсутність належного управління комплексом і внутрішньогалузевої координації діяльності окремих підприємств і підгалузей;
— відсутність скоординованої державної науково-технічної політики;
— високий рівень виробничого травматизму і професійних захворювань працівників;
— невідповідність виробництва екологічним стандартам, високий рівень шкідливого впливу на природне середовище;
— низький рівень оплати праці працівників та їх пенсійного забезпечення.
Оскільки ці негативні явища притаманні майже всім підгалузям і сферам діяльності ГМК і тривають вони довгий час, мабуть, є підстави говорити не про тимчасовий спад, а про його перманентну системну кризу.
Однією з головних, якщо не головною, внутрішньою причиною нинішнього становища є, на наш погляд, повна відмова держави від володіння власністю в стратегічно важливій галузі промисловості і від виконання нею економічної, регулятивної ролі.
Другою серйозною причиною стала відсутність у ФПГ (власників підприємств) реальної економічної зацікавленості (значні фінансові витрати не дають швидкого економічного ефекту), а також дієвих стимулів з боку держави для проведення технічного переоснащення і модернізації виробництва як основних інструментів реформування галузі. Як наслідок — конфлікт інтересів бізнесу і держави.
Про роль держави в ринковій економіці
Ще на початковому етапі приватизації у владних колах склалося, а в наступні роки утвердилося, спотворене неоліберальне уявлення про необхідність зниження, ослаблення впливу держави в ринковій економіці. Перехід до ринку породив ілюзію, нібито ринкові механізми самі все автоматично врегулюють в економіці, і тому участь держави тут зайва. Утвердився принцип: «Що менше держави в економіці, то краще для економіки». На такій ідеології, спираючись на цей принцип, формувалася законодавча і нормативна база щодо реформування економіки, державні органи приймали політичні й управлінські рішення. Ця теза всіляко підтримує й лобіює великий український бізнес.
Що ми одержали у результаті, зокрема, у нашій галузі?
Металургія сьогодні майже відділена від держави, як церква в радянський час. Склалася зовсім ненормальна ситуація: держава (і суспільство) значною мірою залежить від становища у ГМК, але сама здійснювати на нього стратегічний вплив не може. Понад те, виникла ситуація, коли державні рішення приймаються під впливом власників ФПГ і на догоду їхнім корпоративним інтересам. Ефективної державної промислової політики в ГМК у нас, по суті, немає. Тому всі роки незалежності трансформаційні й інші процеси протікали тут спонтанно. Системні проблеми, які накопичувалися і не вирішувалися роками, зрозуміло, не могли не завадити адекватно зустріти проблеми, з якими зіштовхнулася галузь в умовах світової фінансово-економічної нестабільності.
Масштаби, глибина і швидкість падіння в ГМК в 2008—2009 роках свідчать про повну неочікуваність цього явища для ФПГ і їх абсолютну неготовність до нього.
Одержавши в результаті приватизації у власність стратегічно важливі для економіки та безпеки держави металургійні й гірничодобувні активи, бізнес направив свої зусилля не на розвиток і вдосконалювання виробництва, а на максимальну експлуатацію устаткування, сировинних і трудових ресурсів. Розв’язувати системні проблеми галузі, зрозуміло, він не почав, та й не міг розв’язувати, оскільки це не входить у сферу його приватних інтересів. Сьогодні став очевидним факт істотної розбіжності загальнонаціональних і корпоративних інтересів.
Позиція недооцінки, применшення економічної ролі держави в ринковій економіці суперечить світовому досвіду і вже неодноразово одержувала критичну оцінку в науковому й експертному співтоваристві. Так, зокрема, експерти Національного інституту стратегічних досліджень зазначають, що «сучасна світова фінансова криза... продемонструвала кризу ідеології «ринкового фундаменталізму» й ідеї ліберального саморегулювання ринку, спричинила необхідність докорінного переосмислення механізмів і моделей державного регулювання економічних і, відповідно, соціальних процесів». (Україна як соціальна держава: гасло для політичної конкуренції чи шлях до солідаризації суспільства. — Київ, 2009, с. 34).
Відомий український учений-економіст академік А. Чухно, аналізуючи все, що відбулося в Україні за роки незалежності, звертає увагу на таке: «Об’єктивно склалася думка, що позбавлена власності держава втрачає економічні функції, які переходять до ринку. На цій основі проводилася політика вилучення держави з економіки. Все начебто логічно, хоча насправді це велика помилка, тому що ототожнюються два різні процеси — володіння державою засобами виробництва і виконання державою економічної ролі.
Світовий досвід свідчить: має держава власність або не має її, вона здійснює економічне регулювання. «Ототожнення двох різних функцій — володіння і регулювання — стало основою позбавлення держави регулятивної функції..., що викликало в країні хаос, глибоку кризу, яка призвела до руйнування економіки і перетворення України в економічно відсталу країну» (А. Чухно. Современный финансово-экономический кризис: природа, пути и методы его преодоления. — «Экономика Украины», 2010, №2, с. 11).
На одному з нещодавніх самітів «великої двадцятки» — лідерів провідних країн — не лише було розкритиковано тезу про обмеження економічної ролі держави, а й зроблено чіткий акцент на необхідності посилення її ролі в регулюванні ринкової економіки. У прийнятій самітом декларації йдеться: «Загальнонаціональні інтереси задають формат для реалізації приватних інтересів..., що більше ринків, то більше потрібно держави, то більше лягає відповідальності на державні інститути за вектор економічного і соціального розвитку». (Цит. за: А. Чухно. Современный финансово-экономический кризис: природа, пути и методы его преодоления. — Экономика Украины, 2010, №2, с. 10—11).
Таким чином, логіка сучасного розуміння місця держави в ринковій економіці така: загальнонаціональні інтереси в загальній їхній ієрархії вищі за приватні інтереси бізнесу, вони провідні, найбільш повним виразником загальнонаціональних інтересів є держава, тому саме вона визначає напрями й рамки реалізації приватних інтересів, бізнес визнає пріоритет загальнонаціональних інтересів і поєднує їх із приватними у своїй діяльності.
У світлі цих загальних положень, базовим принципом стратегії виведення ГМК з кризової ситуації має стати відновлення державою управління галуззю, активне здійснення нею регулятивної ролі. Сьогодні вона не може стояти осторонь і бути пасивним спостерігачем. Держава повинна брати активну участь у забезпеченні умов і стимулів для нормального функціонування і розвитку галузі, і питання може бути лише в тому, якими мають бути методи і форми цієї участі.
Частина 2.
Про необхідні заходи держави
Якщо виходити з вищевикладеного розуміння причин нинішнього становища ГМК, стають очевидними й концептуальними напрямки, за якими має будуватися забезпечення його реформування і подальший розвиток:
1) відновлення в галузі регулятивної ролі держави через прийняття відповідних законодавчих положень;
2) застосування з боку держави програмно-цільового підходу для забезпечення координації й регулювання господарських процесів у галузі відповідно до загальнонаціональних інтересів;
3) на цій основі створення для ФПГ економічних стимулів (добровільних і примусових) для реалізації ними заходів, які забезпечують прискорену модернізацію техніко-технологічної бази підприємств. (Зрозуміло, що в умовах членства України у Світовій організації торгівлі вони мають відповідати нормам і правилам цієї організації).
У тому, що держава насправді може виконувати серйозну конструктивну роль у розв’язанні гострих проблем у роботі галузі, ми змогли як мінімум уже двічі переконатися за нашу недовгу історію:
— і в роки проведення економічного експерименту в ГМК за допомогою прийняття Верховною Радою відповідного закону,
— і в період гострої фази світової фінансово-економічної кризи через підписання Кабміном спільно з бізнесом і галузевою профспілкою Меморандуму взаєморозуміння, а також прийняття урядом низки антикризових заходів.
Прийняті й реалізовані в цей період заходи дали змогу дещо зменшити вплив кризи і її наслідків на підприємства і трудові колективи. Однак вони мали здебільшого компенсаційний характер, дали короткостроковий ефект, і їх виявилося недостатньо для того, щоб вивести комплекс із кризової ситуації. Сьогодні, ми переконані в цьому, вкрай необхідні рішучі й швидкі стратегічні дії і держави, і бізнесу.
Економічна наука довела, що ефективне функціонування і розвиток таких складних соціально-економічних систем, як галузь або регіон, неможливі без здійснення стратегічного управління. Суб’єктом управління такими системами, мабуть, може бути лише держава.
Без державного стратегічного управління не може нормально розвиватися й ГМК. Наочним підтвердженням справедливості цієї тези є сумна картина того, що вийшло в результаті її багаторічного ігнорування.
Серед інструментів державного стратегічного управління (регулювання) чільне місце належить програмно-цільовому методу. Саме його доцільно застосувати для стабілізації ситуації в галузі й забезпечення її подальшого розвитку.
Держава (в особі Кабміну, Мінпромполітики, новоствореної робочої групи) має виступити ініціатором і організатором розробки цілісного й детально розробленого документа (комплексної програми, стратегії), у якому буде подано системне державне бачення розвитку (модернізації) ГМК на середньо- і довгострокову перспективи, яке виходить саме із загальнонаціональних інтересів (але й враховуючи інтереси ФПГ і трудових колективів підприємств).
Сьогодні, скажемо без усіляких перебільшень й емоцій, ГМК України справді стоїть перед життєво важливим вибором: або повільна деградація і недалека смерть, або прискорена (невідкладна) технологічна і структурна модернізація.
Що ж дасть українській економіці модернізація металургії? Зішлемося на дані, які було наведено на 15-му металургійному саміті «Метали СНД», що відбувся в Москві. Розрахунки експертів вказують на наявність надзвичайно високого потенціалу зниження собівартості й підвищення якості продукції за рахунок модернізації. Наприклад:
— за переходу на машини безперервного лиття заготовок зниження споживання електроенергії становитиме 40—50%;
— у сталеплавильному і прокатному виробництві потенціал скорочення споживання електроенергії — 50—80%;
— можливість скорочення споживання газу в доменному і сталеплавильному виробництві — на 70—90% від нинішніх обсягів;
— потенціал скорочення витрат сировини — 10—30%;
— на цій основі — можливість збільшення прибутку від реалізації продукції на 3—5 млрд. доларів щороку.
Як бачимо, модернізація — ключ до розв’язання головних проблем ГМК. Саме вона може (і має) стати джерелом ресурсів і для кардинального розв’язання наболілих соціально-економічних проблем трудових колективів.
Синонімом модернізації виступають інвестиції. Однак на практиці справи з вкладеннями капіталу в нас ідуть зовсім не найкраще. Не можна стверджувати, що минулими роками програми техпереозброєння в галузі не реалізовували. Однак обсяги вкладених інвестицій були недостатніми, за словами низки експертів, це — «крапля в морі від необхідного». За даними ОП «Металургпром», у період 2000—2010 років обсяг інвестицій у металургії на тонну становив лише 24 долара. Це яскравий показник інвестиційної «короткозорості» власників ФПГ. У Російській Федерації, де зношеність устаткування в середньому в галузі нижча, ніж у нас (43% проти 70%), інвестиції перевищили 57 доларів на тонну сталі. Для проведення техпереозброєння й модернізації ГМК, за оцінками ДП «Укрпромзовнішекспертиза», мінімально необхідний рівень вкладень має становити 50—55 доларів на тонну сталі, а загальна сума інвестицій, необхідних для докорінної модернізації металургії України, — не менше 30 млрд. доларів.
У нинішніх умовах ФПГ не будуть, як свідчить уся попередня практика, з власної ініціативи інвестувати такі кошти. Прагнення якнайменше вкладати у власні підприємства було досить типовою ознакою великого українського бізнесу. Для цього з боку держави необхідні спеціальні заходи щодо стимулювання процесу модернізації. А введення їх можливе лише на законодавчому рівні через прийняття дієвої державної програми.
Але, щоб не повторювати помилок, допущених під час складання попередніх варіантів декларативних програм реформування й розвитку, новий програмний документ, на наш погляд, повинен відповідати певним вимогам, зокрема:
— мати ранг закону, щоб його дія мала директивний характер і поширювалася на підприємства усіх форм власності;
— передбачати довгостроковий характер дії (10—15 років), протягом якого власне й можливо здійснити модернізацію;
— містити в собі не тільки перелік (комплекс) заходів з модернізації галузі, а й дієві механізми й інструменти забезпечення їх виконання, реальні джерела і достатні обсяги фінансування;
— бути скоординованим і погодженим із планами розвитку суміжних і металоспоживчих галузей;
— обов’язково містити в собі дієві механізми розв’язання соціальних і екологічних проблем ГМК (працевлаштування й соціальний захист надлишкової робочої сили, що вивільняється, стабільне зростання рівня оплати праці й пенсійного забезпечення, розв’язання питань охорони праці тощо);
— стимулювати (мотивувати) власників ФПГ за потрібним державі напрямком через надання підприємствам галузі певних преференцій (у сфері оподатковування, амортизаційної політики, мит, тарифів тощо);
— наділяти спеціальний центральний державний орган (наприклад, Мінпромполітики) достатніми повноваженнями, що дасть змогу здійснювати ефективний контроль за реалізацією вжитих заходів і забезпечувати їх належне виконання суб’єктами господарювання.
Декілька років тому в галузі закінчився термін дії (точніше сказати — бездіяльності) прийнятої 2004 року «Державної програми розвитку і реформування ГМК на період до 2011 року», затвердженої Кабінетом Міністрів. На жаль, вона виявилася переважно зведенням правильних декларацій і благих намірів, які не містять механізмів реалізації й нікого ні до чого серйозно не зобов’язують. По завершенні 6 років її основні цілі так і залишилися нереалізованими. І причина цього полягає переважно в тому, що вона була далекою від вищезгаданих критеріїв.
До слова, у Росії ще в 2007 році і потім у 2009-му в новій редакції було прийнято «Стратегію розвитку металургійної промисловості на період до 2020 року», в якій головною метою названо прискорене інноваційне відновлення галузі, підвищення її економічної ефективності, забезпечення конкурентоспроможності продукції й екологічної безпеки виробництва. За активної участі держави вона цілком успішно реалізується, що й дало змогу російській металургії набагато легше, з істотно меншими втратами подолати пікові падіння попиту на металопродукцію.
Останніми роками в Україні галузевими фахівцями було розроблено низку законопроектів, спрямованих на формування сприятливих умов для проведення модернізації ГМК і хімічного комплексу:
— «Про підвищення конкурентоспроможності підприємств гірничо-металургійного і хімічного комплексів»;
— «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання виробництва й споживання металопродукції в Україні»;
— проект «Концепції Державної цільової науково-технічної програми розвитку та реформування ГМК України на період до 2020 року» тощо.
Однак ці необхідні рішення так і не було прийнято, хоча потреба в них не відпала.
Цього року українська влада нарешті усвідомила серйозність ситуації в металургії. На прес-конференції 01.03.2013 Президент України, зазначивши, що проблеми ГМК неможливо розв’язати без допомоги держави, підкреслив: «Це питання модернізації фундаменту економіки України, якщо ми модернізуємо ГМК, що є найбільшим експортером, платником податків у бюджети всіх рівнів, ми піднімемо економіку країни». З його доручення, як ми вже зазначали, створено робочу групу (у її склад входить і голова ЦК ПМГУ), що має найближчим часом підготувати свої пропозиції з поліпшення становища в ГМК.
Постановою Кабінету Міністрів України №187 від 27.02.2013 затверджено «Державну програму активізації розвитку економіки на 2013—2014 роки», яка містить низку положень, присвячених заходам підтримки металургії на найближчі два роки. Однак вона вже одержала неоднозначну оцінку в експертному співтоваристві.
Щодо ГМК, способи «лікування» тут запропоновані переважно тактичні й традиційні: активне відшкодування ПДВ, заморожування залізничних тарифів на вантажоперевезення, звільнення від імпортних мит металургійного встаткування, яке не виробляється в країні і яке необхідне для техпереозброєння підприємств. Новим і важливим є механізм надання державних гарантій з кредитів для модернізаційних проектів, що дасть змогу дещо заощадити залучені кошти. Зокрема, держгарантії передбачено на створення ливарно-прокатного комплексу на «Донецьксталі», будівництво другої черги електросталеплавильного комплексу «Інтерпайп Сталь», створення нових трубних потужностей на заводі «Інтерпайп Ніко Тьюб».
З огляду на те, що розвиток внутрішнього ринку металопродукції є надзвичайно важливим фактором виживання ГМК, слід зазначити й низку запланованих програмою заходів для його розвитку в 2013—2014 роках. Ці заходи, безумовно, заслуговують підтримки й дадуть позитивний, але все-таки короткостроковий ефект. Кардинально вони не можуть змінити ситуації на краще. На жаль, «радикальних ідей з підтримки української металургії в держпрограмі активізації економіки на найближчі два роки не виявилося», — резюмує галузевий експерт А. Писаревський (Писаревский А. Господдержка ГМК: не стреляйте в пианиста...»).
Також, на жаль, не передбачає стратегічних заходів щодо реформування ГМК і затверджений указом Президента України «Національний план дій на 2013 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010—2014 роки». Хоча ЦК ПМГУ через Федерацію профспілок направляв в адміністрацію Президента відповідні пропозиції до проекту цього документа.
Таким чином, прийняті на сьогодні на державному рівні документи спрямовані лише на розв’язання окремих поточних проблем галузі. Вони й досі не ставлять за мету й не передбачають комплексного розв’язання всього спектра існуючих тут глобальних проблем. Хоча й можуть становити (разом з попередніми напрацюваннями законопроектів) певну основу для створення нового, по-справжньому системного й дієвого програмного документа, умовно назвемо його «стратегією прискореної модернізації ГМК України». Потреба в розробці й затвердженні такого стратегічного плану є нагальною.
Вважаємо, цей документ покликаний викласти сучасне стратегічне бачення бажаного майбутнього вітчизняного ГМК, задавати науково обґрунтований вектор його подальшого розвитку, визначати реальні шляхи, способи й засоби досягнення поставлених цілей і завдань. Звичайно, він має повністю відповідати вищезгаданим вимогам до програмних документів. І, що найважливіше, — містити в собі разом із частиною, в якій пояснено цілі, також інструментальну складову, в якій було б чітко і ясно прописано механізми й інструменти досягнення намічених цілей, відповідальних виконавців, дієві важелі впливу на них держави як замовника модернізації. Лише в такому разі можна позбутися декларативності й формалізму цього документа.
Відомо, що для стимулювання чиєїсь поведінки в потрібному напрямку, існує лише два інструменти, образно кажучи, — пряник і батіг, і їх поєднання. Тому держава, для того щоб насправді запустити інноваційно-інвестиційний механізм розвитку ГМК, має створити й включити до складу «стратегії модернізації» ефективні правові, економічні й організаційно-адміністративні інструменти.
Подібну з нами позицію займає й один із провідних галузевих експертів — С. Г. Грищенко: «Без системних дій з боку держави хвороби нашої металургії, особливо застарілі, не подолати. Під системною роботою мається на увазі: комплекс заходів з розвитку внутрішнього ринку металопродукції; створення реальних, а не декларативних умов для впровадження прогресивних енергозберігаючих технологій і устаткування (не тільки імпортного, а й створеного вітчизняною наукою і нашими машинобудівниками); вживання дієвих заходів, які не суперечать нормам СОТ, з захисту нашого внутрішнього ринку; створення системи нормативів, які стимулюють власників підприємств нарешті перестати ховати прибуток в офшорі, а перетворити цого на джерело наповнення бюджету країни і зростання добробуту трудівників галузі. Отут знадобиться не тільки пряник, а й батіг» (Грищенко С. Г. Пригодится не только пряник, но и кнут. — Бизнес, №30—31, от 23.07.2012, с. 13).
Сьогодні ситуація в ГМК настільки непроста, що, можливо, настав час порушувати питання про проведення примусової модернізації виробництва. Небажання або нездатність ФПГ до належного інвестування в техніко-технологічне відновлення своїх підприємств має стати основою для ухвалення рішення про реприватизацію підприємств і зміну таких неефективних власників.
У вітчизняного ГМК, як вище зазначалося, уже є позитивний досвід спільних і погоджених дій усіх зацікавлених сторін (держави, бізнесу, профспілки), отриманий у попередні періоди кризових загострень. Його необхідно використати й за сьогоднішніх умов.
Про необхідні дії бізнесу
Державно-приватне партнерство — це вулиця із двостороннім рухом. Підтримка, надана державою бізнесу в умовах загострення кризи, повинна мати адекватну реакцію і з його боку. У чому вона може проявлятися? Насамперед, в усвідомленні бізнесом необхідності й доцільності державного регулювання економічних процесів і у визнанні пріоритетності загальнодержавних інтересів над приватними.
По-друге, по-справжньому партнерські відносини між бізнесом, державою й профспілкою можливі лише за умови прозорості ведення бізнесу і сумлінної сплати державі податків. Тому ФПГ мають добровільно відмовитися від використання різноманітних офшорних схем оптимізації податкових зобов’язань, припинити масове вивезення капіталу і повернути його в Україну. Профспілкова сторона цілком підтримує внесений Кабміном в парламент законопроект «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо трансферного ціноутворення». ГМК, та й економіка в цілому, украй потребує його якнайшвидшого прийняття.
По-третє, відповідність прийнятим у світі стандартам соціально відповідального бізнесу, коли соціальні витрати розглядаються не як непродуктивні витрати, а як інвестиції в сьогоднішню й майбутню стабільність. Настав час переходити до нової моделі соціальної політики, в основі якої лежить не ігнорування інтересів трудових колективів галузі, а їх обов’язковий облік. Держава ж у «стратегії модернізації» має прописати, що соціальний розвиток підприємств є важливою й невід’ємною складовою розвитку ГМК як соціально-економічної системи й при цьому чітко окреслити бізнесу кількісні і якісні орієнтири цього розвитку (етапи, терміни, величини соціальних показників). У тому числі й головний — заробітну плату. Тут зазначимо, що за підрахунками фахівців, в Україні на долар заробітної плати працівник виготовляє продукції в 3—3,5 разу більше, ніж працівник у США. Наскільки б тяжко не працювали наші робітники, результат і продуктивність праці сьогодні не залежать від фізичних зусиль. А відповідальність за підвищення продуктивності праці лежить насамперед на роботодавцях, які для її зростання мають проводити технічну і технологічну модернізацію виробництва.
На завершення вважаємо за необхідне зазначити таке. Кризові явища в українській металургії сьогодні набули настільки глибокого і системного характеру, що їх подолання можливе лише спільними й скоординованими діями держави і бізнесу на основі чесних партнерських відносин. Щоб успішно подолати кризу та забезпечити стійкий подальший розвиток ГМК, всі зацікавлені сторони мають укласти своєрідний «соціальний пакт модернізації», основні ідеї якого названо вище. Профспілка готова підтримати таку співпрацю й зі свого боку докласти зусиль до вирішення стратегічно важливого завдання модернізації галузі.
Повертаючись до запитання, поставленого в заголовку статті, вважаємо, що відповідь на нього очевидна: сьогодні ГМК украй потребує реальної підтримки й активної участі держави, але вони мають виходити й переслідувати загальнонаціональні інтереси прискореної модернізації комплексу, а не мати лобістське походження, орієнтоване на збереження або поліпшення нинішнього положення одержувачів статті.
Володимир КАЗАЧЕНКО, голова центрального комітету Профспілки металургів і гірників України.
Володимир Казаченко (ліворуч) спустився у шахту «Батьківщина» Криворізького залізорудного комбінату, щоб поговорити про нагальні проблеми гірників на їхньому робочому місці.
Фото Олега ГРЯЗНОВА.
