Уряд затвердив Державну програму активізації розвитку економіки на 2013—2014 роки, яка передбачає залучення 380 мільярдів гривень, так, ніби завів годинник. Щонайменше 50 мільярдів гривень під державні гарантії планується залучити вже цього року. Наскільки це виправдано? Якщо локомотивом обрано металургійний сектор, то коли очікувати на пожвавлення внутрішнього ринку металопродукції? Чи сприятиме це модернізації основних фондів вітчизняних виробників продукції? І що очікує капітальне будівництво, житлове — зокрема? Про це та інше розмірковує колишній міністр промисловості (1995 — 1997 рр.) Валерій Мазур.
Треба дбати про вудлище, а не рибу
— Валерію Леонідовичу, чи змінилося ваше ставлення до механізму державних гарантій відтоді, як ви залишили міністерське крісло?
— Звісно. Сьогодні я проти того, щоб надавати державні гарантії без належного страхування цих гарантій. Відтоді, як я був міністром, чимало води спливло — і я вже не той, що був, і промисловість не та. Проте назавжди запам’ятав, що за кредитами, узятими під державні гарантії, підприємства в більшості не розрахувались. У цьому аспекті можна згадати Макіївський металургійний завод, який свого часу побудував стани 150 та 350 за кредити, які взяв під державні гарантії. Результат — близько 200 млн. доларів США заплатив бюджет України за ці гарантії. Запорізький алюмінієвий комбінат під гарантії уряду взяв кредити майже на 100 млн. доларів на закупівлю обладнання для виробництва алюмінієвої фольги. Розраховувалась за кредит держава. А виробництво алюмінієвого прокату так і не запрацювало. Обладнання і досі ржавіє в ящиках. Але більшість вже, впевнений, розтягнули. Бюджет України заплатив свого часу 212 млн. німецьких марок за кредит, взятий концерном «Оріана» (Калуш) під гарантії уряду. Під гарантії уряду брали кредити на багато десятків мільйонів доларів, я пам’ятаю, і сільгоспвиробники, і виробники акумуляторів на Дніпропетровщині. Як і очікувалось, а може, планувалось, розраховувалась за кредити держава. І так далі. Мінфін вам назве ще не один десяток підприємств, кредити яких у різні роки сплачувала держава, бо вона їх гарантувала. Мені здається, що в результаті надання державних гарантій ще в ті часи Україна втратила не менш як мільярд доларів США. А може, і більше. Тому не розбазарюйте гроші платників податків шляхом надання державних гарантій «ініціативним» бізнесменам. Якщо планувати прискорення промислового виробництва, то, образно кажучи, треба пропонувати засоби лову, а не рибу.
— Державні гарантії я зараховую до найбільш непрозорих і ризикованих механізмів підтримки бізнесу — вони напряму пов’язані з небезпекою втрати бюджетних коштів. Так чи ні?
— Ось, будь ласка (показує постанову уряду «Про Державну програму активізації розвитку економіки на 2013—2014 роки» від 27 лютого 2013 року), першочергові плани уряду. Читаю про наміри зменшувати ставки ввізного мита на обладнання, яке у нас не виготовляється, але яке потрібне для модернізації підприємств. Підтримую обома руками. Але далі йдеться про надання державних гарантій на 10 млрд. гривень для залучення коштів на будівництво нових виробництв, що, на мій суб’єктивний погляд, зовсім не обов’язково уряду робити.
Так, мені не зрозуміло, навіщо державні гарантії корпорації «Інтерпайп», якщо вона змогла збудувати сучасний потужний електросталеплавильний комплекс у Дніпропетровську за свої кошти. Маючи основні фонди вартістю декілька мільярдів доларів США, ця корпорація спроможна знайти заставу під кредит в 1540 тисяч гривень для будівництва другої черги зазначеного комплексу.
Думаю, що «Інтерпайп» легко може обійтись без державних гарантій під кредит 750 тисяч гривень для створення потужностей з виробництва труб підвищеної міцності на площах «Ніко Тьюбу» у Нікополі. Тим паче, що прохання державних гарантій негативно впливає на імідж будь-якої компанії. Я поважаю «Інтерпайп», щиро бажаю йому успіхів у реалізації планів.
Великий ризик супроводжує рішення про надання державних гарантій під кредит у сумі 9 млрд. гривень на створення сучасного ливарно-прокатного комплексу на ПрАТ «Металургійний комплекс «Донецьксталь». Безумовно, за такі великі гроші можна збудувати сучасний міні-металургійний завод. Цих грошей може вистачити і на два ливарно-прокатні комплекси. Але ж є реальна небезпека, що за нинішнього внутрішнього попиту на металопродукцію цей інвестиційний проект буде збитковим чи дуже довгограючим. Подібний міні-металургійний завод вже декілька років намагається збудувати в Білій Церкві інвестор за свої гроші без будь-яких державних гарантій. Йому необхідна тільки, як то кажуть, моральна підтримка від центральної та місцевої влади. Але він її поки що не отримує. Інвестора мордують так звані громадські організації, які вимагають «порозуміння».
Далі. В той час як в Україні не завантажені замовленнями декілька великих ливарних підприємств, уряд планує надати державні гарантії під кредити для створення нових потужностей для виробництва литва для потреб машинобудівного заводу «Насосенергомаш». Хіба «Насосенергомаш» є стратегічним для держави підприємством? Нібито ні. То чому до нього такий ексклюзивний підхід?
І вже зовсім сумнівним є рішення про надання державних гарантій під кредити на суму 1,58 млрд. гривень на створення в Луганській області, по суті, зовсім нового для України виробництва прокату з алюмінію та виробів з нього. Це при тому, що в Україні вже немає власного виробництва первинного алюмінію. А орієнтуватись на постачання сировини з Росії дуже небезпечно. Ми вже маємо приклад подібного проекту на Запорізькому алюмінієвому комбінаті та його негативні для бюджету наслідки.
Є побоювання, що за великі кредити, отримані під державні гарантії, споруджуватимуть об’єкти, які Україні не потрібні. Так само, як не потрібен стадіон у Львові, на який витратили шалену суму бюджетних грошей. Взагалі в програмі уряду йдеться про 2013 — 2014 роки. Але ж очевидно, що до кінця 2014 року зазначені та більшість інших проектів реалізовані не будуть. Щоб збудувати — не вистачить часу. Витратити кредитні гроші — можуть встигнути.
— А чи мають ці проекти вирішальне значення для металургії України?
— Названі проекти навіть при їх благополучному завершенні, в чому є великий сумнів, кардинально не змінять обличчя металургії України і зовсім не є визначальними. В нинішніх умовах, на мій погляд, коли на складах українських шахт накопичилось десятки мільйонів тонн вугілля, яке не може бути використано в металургії через високий вміст у ньому сірки, найактуальнішим завданням є оснащення металургійних комбінатів обладнанням для знесірчування чавуну. Це дасть можливість використовувати більше українського вугілля (навіть з високим вмістом сірки) в металургії і виправить негативну ситуацію у вугільній галузі. Саме на вирішення подібних завдань, що мають дійсно державне значення, уряд України повинен надавати державні гарантії під кредити, тільки коли вони підприємствам вкрай потрібні.
А взагалі якщо будь-яка корпорація, бізнес-структура не в змозі взяти кредити під заставу власних активів, то не треба перекладати на державу ризик збитковості чи незавершення інвестпроекту і неповернення кредитних грошей. В цьому питанні треба віддати належне компаніям «Метінвест», «ІСД», які не хитрують і не беруть державні гарантії для модернізації власних підприємств. «Інтерпайп» також завжди так працював.
— Ви вважаєте, що завдяки оснащенню наших металургійних комбінатів установками для знесірчування чавуну Україна зможе зменшити імпорт і збільшити використання для виготовлення коксу власного вугілля?
— Саме так. Постановою від 13 березня 2013 р. №225 Кабінет Міністрів обмежив імпорт коксівного вугілля обсягом 10,2 млн. тонн на рік. А чому взагалі Україна імпортує вугілля, коли своє нема куди дівати і гори його тліють на складах наших шахт? Тому, що українське вугілля має високий (до 2%) вміст сірки.
При виробництві коксу, чавуну і сталі ця сірка переходить спочатку в кокс, а потім в чавун і сталь. В якісній сталі вміст сірки не повинен перевищувати 0,03%. От і виходить, що ми імпортуємо вугілля з Росії, в якому майже немає сірки, для виробництва коксу і чавуну з мінімальним вмістом сірки. Але в світі є новітні технології, які дають можливість очистити чавун від сірки і, відповідно, використовувати вугілля для коксу і навіть залізорудну сировину з високим вмістом сірки.
— Але, мабуть, ці технології дуже дорогі й недоступні українським металургам?
— Зовсім ні. Технологія знесірчування чавуну розроблена українськими вченими Інституту чорної металургії НАН України, що в Дніпропетровську, та Інституту титану в Запоріжжі. На «Азовсталі» установка для знесірчування чавуну в об’ємі 2,5 млн. тонн на рік працює з 1977 року. У 80% партій чавуну вміст сірки не перевищує 0,005%. За рахунок цього виплавляють якісну сталь. Подібна установка, але німецького виробництва, працює в Алчевську.
— А що, німецькі установки для знесірчування чавуну кращі й дешевші, ніж українські?
— Навпаки. Українські технологія та обладнання і кращі, і дешевші. Увесь комплекс для десульфурації чавуну коштує приблизно 5,5 млн. доларів США. Українські інститути впровадили технологію десульфурації чавуну на декількох десятках закордонних меткомбінатів. Останню установку за проектом названих українських інститутів нині вводять в експлуатацію на металургійному комплексі на Тайвані, де знесірчуватимуть 6,5 млн. тонн чавуну на рік. Наприклад, тільки в Китаї працює приблизно 220—230 таких установок, багато з яких мають українську родословну. А в Україні працюють тільки вказані дві та ще одна маленька на Маріупольському комбінаті імені Ілліча. Німецька установка коштує на приблизно 1,5 млн. доларів дорожче. Але менеджери Дзержинки, наприклад, мають намір купити німецьку, а не українську. І це в той час, коли необхідне обладнання спроможні виготовити, я впевнений, Азовмаш, Новокраматорський машинобудівний завод, Сумське об’єднання імені Фрунзе. Але менеджерам середньої ланки цікавіше купувати обладнання за кордоном, а не в Україні. Здогадайтеся, чому.
— А скільки коштує знесірчування тонни чавуну?
— Економіка дуже приваблива. Подорожчання тонни чавуну становить усього 2—2,5 долара США. Але знесірчування чавуну дає змогу виробляти кокс із порівняно дешевого українського вугілля. Завдяки цьому витрати на виробництво будуть знижені на значно більшу суму. І ще. Для проектування і спорудження такої установки потрібен один рік.
— Ви вважаєте, що саме під такі проекти, які мають значення одночасно і для вугільників, і для металургів, і для машинобудівників уряд має надавати державні гарантії на залучення кредитів?
— Саме так я вважаю, бо в цьому разі позитивний поштовх отримає вся економіка України. На такі проекти можна і доцільно надавати державні гарантії для залучення кредитів.
— Схоже, ви взагалі проти надання державних гарантій під кредити для модернізації наявних і впровадження нових виробництв в Україні.
— Зовсім ні. Але, крім наміру надавати державні гарантії, уряду необхідно розробити і затвердити жорсткий порядок, процедуру, методику, регламент, механізм надання державних гарантій і контролю за використанням кредитів, взятих під гарантії уряду. Для отримання державних гарантій підприємство повинно надати державі (наприклад, в особі державних банків) заставу відповідної вартості (майно, фінансові ресурси, цінні папери тощо) під усю суму державних гарантій. Крім того, державні гарантії, які надаються бізнесу під кредити, повинні обов’язково бути застраховані, перестраховані в першокласній світового рівня страховій компанії. Далі вважаю за необхідне передбачити наступні пункти в механізмі надання державних гарантій.
Підприємство, організація, що бажає отримати державні гарантії під кредит, повинно надати результати комплексної експертизи цього проекту, виконаної державними органами України, включаючи НАН України, Мінфін, Мінекономрозвитку тощо. Постачальниками обладнання згідно з проектом повинні бути винятково українські підприємства. Кредити під державні гарантії бажано залучати в українських державних банках. Навіть якщо кредити під державні гарантії будуть залучені в іноземних чи українських недержавних банках, то контроль за витрачанням коштів згідно із затвердженим проектом і кошторисною документацією повинні здійснювати українські державні банки, бо державні гарантії — це ті самі бюджетні гроші.
— Як ви сприйняли б встановлення адміністративної, а то й кримінальної відповідальності за непогашення кредитів, виданих під державні гарантії. Адже ми вже маємо гіркий досвід, але наступаємо на ці граблі знову...
— Я реагував би на це позитивно. Але це нічого не дасть. Головне, щоб була відповідальність майнова. Як бачимо, відповідальності за кредити бракує. Значно більше доморощеного лобізму, який завдає непоправної шкоди державним інтересам. Тому я проти того, щоб спекулювати державними гарантіями і ставити опосередковано під удар бюджет держави з його відповідальністю за виплату зарплати вчителям, лікарям, військовослужбовцям, пенсіонерам.
Будівництво подвійних стандартів
— Валерію Леонідовичу, розвиток металургійної промисловості пов’язаний з перспективами збільшення внутрішнього ринку металопродукції — його приростом за рахунок збільшення обсягів будівництва...
— Авжеж. Збільшення обсягів будівництва, яке нині у стагнації, збільшить використання у цій галузі металевої арматури, балок, швелерів та іншої металопродукції. Тому металурги схвально сприймають наміри уряду, спрямовані на стимулювання будівництва. На цьому, власне, акцентував увагу на засіданні Комітету з економічних реформ і глава держави Віктор Янукович...
— А що ви думаєте з цього приводу? З чого б ви почали активізувати, скажімо, житлове будівництво, яке продовжує стагнацію?
— У нас на одного громадянина припадає утричі менше житлової площі, ніж у розвинених країнах. Це — статистика.
Обсяги і темпи зростання в країні житлової нерухомості, особливо економ-класу, вкрай мізерні. Торік вони були нижчі за показники 2011 року на 13,8 відсотка. Вочевидь держава має стимулювати купівлю громадянами житла за рахунок втілення спеціальних програм. Треба створювати умови для здешевлення будівництва житла, завдяки зменшенню цін на будівельні матеріали, за рахунок надання пільгових кредитів на придбання житла тощо.
Проте, на жаль, так відбувається, що на словах держава нібито підтримує будівельну галузь, а насправді спостерігається протилежне.
— Наведете приклади таких подвійних стандартів?
— Будь ласка, хоч і не знаю, як кваліфікувати такі явища. Приміром, різні держустанови нав’язують прийняття урядових рішень, які пригнічують виробників будівельних матеріалів різними непосильними поборами. Наприклад, згідно з постановою уряду №1214 від 4 серпня 2000 року, підприємства з видобутку будматеріалів зобов’язані на договірних засадах обслуговуватися державними аварійно-рятувальними службами. Крім того, постановою №615 від 30 травня 2011 року створили спеціалізовані державні геологічні підприємства, які покликані на договірних засадах здійснювати моніторинг та науковий супровід користування надрами. Але спосіб, у який вони це роблять, нагадує грабунок серед білого дня. Приміром, за «моніторинг та науковий супровід» використання однієї свердловини для видобування води підприємство має щороку стовідсотково передоплатою викласти 96 тисяч гривень! За три «аналізи» (вибору методичних засобів, показників, достовірності моделей, звітних матеріалів) та консультації виробничників (і за таке беруть!) — 37 тисяч гривень! Стільки само за оцінку та аналіз проектних рішень, дотримання законодавчих вимог (де ви таке бачили?), нарешті — за результати моніторингу та наукового супроводу, підготовку звітів. Академіки світового рівня за свою справді наукову працю одержують у сотні разів нижчу платню.
За такий само «моніторинг та науковий супровід» з кар’єрів для видобування глини чи вапна беруть по 130 тисяч гривень на рік. Навіть при тому, що взимку кар’єр припиняє роботу, «моніторити» нікого і нічого, але мусиш платити, якщо не хочеш, щоб «моніторники» не позбавили підприємство ліцензії на видобуток. Такий «моніторинг» накручує собівартість сировини для будівництва, а відтак і будівельних матеріалів, а далі житла. Уряд має невідкладно зупинити цю методику подвійних стандартів, яка шкодить економічним інтересам держави.
— На початку квітня у Дніпропетровську відбулась Міжнародна науково-практична конференція, яка аналізувала використання у будівництві автоклавного газобетону. Це ефективний будівельний матеріал.
— Дуже перспективний, бо його використання дає змогу значно знизити собівартість будівництва. Виробництво його в Україні постійно поширюється. Наприклад, в цьому році буде введено в експлуатацію виробництво газобетону на заводі Таврійської будкомпанії (ТБК) у Херсоні. Пусконалагоджувальні роботи вже майже завершено. До того ж ТБК планує цього року побудувати ще підприємство з випуску цієї продукції на Львівщині, а в 2014 році — на Волині. Вже триває монтаж устаткування.
— Чи означає це, що галузь будівельних матеріалів готова до зростання попиту на будівельному ринку? До активізації програми «Доступне житло»?
— Поза сумнівом. Скажімо, на підприємствах тієї ж ТБК у Херсоні та Кульчині завдяки вкладеним інвестиціям вже встановлено сучасне обладнання і впроваджено ефективну технологію, що дає змогу виробляти і цеглу, і камені будь-яких розмірів та кольору, і блоки підвищеної міцності, що не потребують штукатурки і посилюють сейсмостійкість будівель. Усі ці енергоефективні та екологічно безпечні матеріали здешевлюють будівництво на 20—30 відсотків. Ці та інші підприємства готові до інтенсивної роботи і тільки чекають, щоб потужніше запрацювала програма «Доступне житло».
— Я знаю, що конференція у Дніпропетровську прийняла звернення до уряду щодо потреби впорядкувати положення Податкового кодексу, які стосуються рентних платежів за видобуток сировини для виробництва газобетону та інших будівельних матеріалів.
— Це ще один головний біль у виробників. Зважаючи на те, що урядові плани націлені на розширення і здешевлення житлового будівництва, логічно було б очікувати помірних ставок за видобуток мінеральної сировини — вапняку, крейди. Але торік вони зросли на 67 відсотків. Парадокс у тому, що, по-перше, градація величин мінімальних ставок у гривні прив’язується не до складу сировини (вмісту оксиду кальцію, кількості шкідливих домішок, абощо), а від призначення (попри те, що одна й та сама сировина може використовуватися для виготовлення різної продукції). За своєю природою, вапно і крейда — одне й те саме, але в Податковому кодексі ставка плати за видобуток тонни вапняку для виробництва силікатної цегли встановлена більш як удвічі вища, ніж за видобуток тонни вапняку флюсового. Абсурд і нонсенс, безумовно, бо флюсовий вапняк більш якісний. Смішно казати, але в Україні ставка плати за видобуток однієї тонни вапняку становить трохи більше 25 грн. А ставка плати за видобуток тонни ільменіто-цирконієвого концентрату 10,49 грн. При тому, що на ринку тонна вапняку коштує приблизно 100 грн., а тонна цирконієвого концентрату 3000 доларів США. Де ж тут підтримка будівництва житла?
Диявол криється у деталях, бо ми повернулися до того, з чого й почали: до невиправданих преференцій, «моніторингу та наукового супроводу», які не прискорюють, а гальмують розвиток галузей і ринків. Тож не зайве перевірити ще раз годинник.
Записав Сергій ВЛАД.
Наша довідка
Мазур Валерій Леонідович, вчений у галузі металургії. Член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки, лауреат Державної премії у галузі науки і техніки. Трудову біографію почав вальцювальником трубопрокатних станів на Нікопольському Південно-трубному заводі. 27 років займався науковою роботою в Інституті чорної металургії СРСР (нині Інститут чорної металургії імені З. І. Нєкрасова НАН України). Захистив кандидатську та докторську дисертації, став гідним послідовником школи вчених-прокатників, заснованої академіком О. П. Чекмарьовим.
Упродовж 1993—2000 років працював заступником міністра промисловості України, міністром промисловості України, першим заступником міністра промислової політики України, радником Президента України, поєднуючи з науковою діяльністю.