Своє не віддамо!

— З дванадцяти сільрад у нашому районі половина вже висловилася категорично проти повернення зрошувальних систем. В їх віданні перебуває близько вісімнадцяти тисяч гектарів зрошення, на семи тисячах з яких — рисові чеки. А рис недарма називають «білим золотом» — це дуже вигідна культура, вирощування котрої приносить стабільний прибуток як сільрадам, так і орендарям зрошуваних земель. Платня за оренду таких ділянок у два з лишком рази більша, ніж богарних, і ці гроші дуже потрібні громадам для вирішення соціальних та комунальних проблем, — зауважує голова Каланчацької райради  Микола Шептура. — Хоча гадаю, що подекуди позиція громад буде інакша. Адже шість тисяч гектарів зрошення в районі не діє через те, що за Союзу їх було адаптовано від використання не «Фрегатів», а застарілих дощувалок ДДА-100М. Вони тоді випускалися на базі Херсонського комбайнобудівного заводу, але їх виробництво вже років із десять, як взагалі припинили. Сільради готові повернути ті мережі, що не діють, бо в них немає коштів на модернізацію.

Система зрошення в степах півдня України — найрозгалуженіша в усій Європі. Але її потужний потенціал задіяно тільки на сімдесят відсотків: на 140 тисячах гектарів земель збирають мізерні врожаї саме через те, що в сільрад та орендарів немає коштів на відновлення частково розкраденого, частково зруйнованого бетонного облицювання каналів, придбання розтягнутих «металістами» засувок, тих самих дощувалок. Усе це — десятки мільйонів гривень, яких сільрадам просто немає звідки взяти. Кабінет Міністрів ще 2011 року рекомендував розглянути можливість передачі внутрішньогосподарських меліоративних систем у державну власність для їх відродження — адже «розтягування» загальнонародного надбання по клаптиках також ні до чого хорошого не призведе. І про це землякам нагадують не тільки урядовці, а й окремі лідери місцевих територіальних громад.

— Потрібно чітко розуміти, що зрошувальні системи будувала держава, і тільки держава спроможна повністю відновити їх роботу. Сьогодні в районі третина зрошуваних земель виведена з обігу через відсутність у органів місцевого самоврядування можливості фінансувати відновлювальні роботи в повному обсязі, — продовжує голова Голопристанської райради Геннадій Попов. — На додачу там, де сільради мають діюче зрошення, вони практично не вкладають грошей у його розвиток, а лише користуються доходами від здачі в оренду ділянок уздовж каналів для вирішення інших невідкладних проблем своїх сіл та селищ. А це — шлях у нікуди: будь-який механізм, навіть із великими запасом міцності, рано чи пізно вийде з ладу, якщо забути про його технічне обслуговування. А в зрошення після трьох з лишком десятиліть експлуатації він тепер швидко вичерпується.

Утім, відмова сільських рад Херсонщини повертати зрошення державі пояснюється не тільки небажанням втрачати доходи від оренди. В ході дискусії, що вже вихлюпнулася на сторінки регіональних газет, вони відверто висловлюють побоювання, що влада канали та дощувалки забере, а гроші в охорону та обслуговування не вкладатиме. І в результаті втратимо навіть те, що до цього часу вдалося зберегти. Адже таке вже було на початку 90-х років минулого сторіччя, коли держава після передачі систем меліорації сільрадам навіть не внесла їх до списку об’єктів, що не підлягають розпаюванню.

Утім, компроміс таки знайти можна, переконані в районах області, якщо передачу зрошення обумовити конкретними гарантіями для аграріїв. Скажімо, Укрводагентство отримує від сільради системи зрошення і навзамін укладає із органом місцевого самоврядування договір, зобов’язуючись в жорстко обумовлений термін провести ті чи інші ремонтні роботи. І, повернувши воду на певні земельні ділянки, зробити їх більш урожайними. Якщо селяни переконаються у вигідності такої співпраці, то й спротиву щодо передачі не буде. А обіцянкам без гарантій — чи то від чиновників, чи то від бізнесменів — херсонські хлібороби давно відучилися вірити. Адже обпеклися не раз.

Херсонська область.