Кілька історій з різним фіналом

Розповім не про надто типовий, та все ж непоодинокий випадок «самозайнятості». В Чемеровецькому районі працівники міліції, просидівши кілька ночей у засідці, таки затримали чоловіка, котрий викрав майже три кілометри електричного дроту з ліній електропередач. До місця вчинення кримінальних дій він добирався крізь снігові замети за три десятки кілометрів на старенькому велосипеді. Злодієм себе не вважав, бо, як правило, збирав брухт на закинутих підприємствах. Тому і зацікавився електролінію, що вела до колишньої ферми.

Але там уже з’явився власник, який от-от збирався запустити виробництво. Однак упродовж двох місяців не міг цього зробити, бо хтось постійно зрізав дроти і позбавляв ферму освітлення. Електромонтери навіть почали говорити про містичну природу подій. Адже вони тричі прокладали до господарства дроти, й усі три рази за день до запланованого підключення кабель зникав. При цьому правоохоронці на стовпах знаходили дуже дивні сліди — з одного боку був відбиток людської ноги, з іншого — слід від кігтя. Якась тобі електрочупакабра — та й годі.

Та все виявилося значно прозаїчнішим, коли вдалось затримати крадія. Як згодом він сам розповів, останнім часом життя просто покотилося під укіс. Дружина продала їхній будинок і виїхала на заробітки. В нього ж постійної роботи не було, а тут ще влітку ногу зламав, тому навіть про випадкові підробітки на якийсь час довелося забути.

Щоб швидше відновити хвору ногу, лікар порадив побільше їздити на велосипеді, і пацієнт дослухався до поради. Під час однієї з велосипедних прогулянок побачив покинуте господарство та звернув увагу на лінію електропередач, яка тягнулася до нього. Тоді й подумав, що, знімаючи зі стовпів кабель, можна заробити на прожиття.

Електромонтери дивувались, як аматорові з «кігтем» лише на одній нозі вдавалося видертися на висоту щонайменше триповерхового будинку та ще й обрізати там дріт. За словами фахівців, електрику-початківцю потрібно кілька місяців на те, щоб навчитися правильно вилазити на стовп. Але що не зробиш заради тієї копійчини?

Зрізаний провід чоловік рубав на куски довжиною метр-півтора та здавав як металобрухт. Виручка була невелика. Для прикладу, за один із шматків дроту довжиною у 170 метрів отримав лише 120 гривень. Але де заробити в селі хоч такі гроші робітникові зі зламаною ногою?

Звичайно, ніхто не виправдовує протиправні дії, за які чоловікові може загрожувати чи то штраф, чи позбавлення волі на строк аж до трьох років. І що страшніше для бідного селянина, сказати важко. Бо за ґратами принаймні нагодують, а штраф ще потрібно чимось сплатити. А чим?

Та все ж, хіба не перекреслює цей приклад чимало офіційних звітів про те, що селяни стали жити ліпше й заробляти більше? Стабільною у їхньому житті залишається хіба що важка робота. А от заробітки — то ще як подивитись.

Але чи справді навколо така безвихідь? Не будемо ставити крапку саме на цій історії. Бо є ще й інші. Так само — немасові, але так само — показові.

На Віктора Юрковського могла б чекати доля тисяч випускників аграрних вузів, котрі так і не знайшли застосування своїм знанням у сільськогосподарських підприємствах. Але хлопцеві пощастило. Після закінчення аграрної академії він скористався шансом пройти стажування в Данії. Звідти приїхав зовсім іншим — готовим до роботи і до створення власного бізнесу.

— Спочатку довелося працювати на молочній, потім — на свинофермі простим робітником, — розповів Віктор. — Але то був колосальний досвід. І з сучасними технологіями вдалося познайомитися, і зміг побачити організацію роботи господарства, що називається, зсередини. І те, яку підтримку від держави отримують данські фермери.

Тільки після майже трирічної практичної роботи сів за парту в тамтешньому аграрному коледжі. І здобуті знання теж вважає неоціненними.

Не дивно, що після такого стажування молодий чоловік повернувся додому сповнений надії організувати і в себе таке ж власне господарство, бо закордонний досвід підказував: фермери хоча й працюють важко, проте мають віддачу від своєї роботи.

Попри чималий скепсис багатьох, з’ясувалося, що це таки можливо і в нашому селі. Півтора роки тому в Ярмолинецькому районі, звідки родом сім’я, разом із братом Віктор взяв 42 гектари і створив фермерське господарство «Горіх-Агро». Не варто й говорити, що 

Тож перший сезон пішов на те, що все літо дискували ділянку, викорчовуючи молодий ліс, який вже встиг піднятись на облогуючих землях. Зате на осінь засадили двадцять гектарів горіхового саду. Ще майже стільки відвели під сливи та персики.

— Треба було бачити, як радо і доброзичливо зустрічали нас люди в селі. Адже ми запросили їх на роботу, вчасно платили, — не без гордості розповідав молодий керівник. — Кожне робоче місце — просто на вагу золота. Тому люди й стараються його зайняти. А ми б теж хотіли розширюватись, довести структуру господарства до оптимальної. У найближчій перспективі — посадити ще пару десятків гектарів горіхового саду, зайнятись розведенням кроликів та нутрій. Уже тепер фермери планують надати постійну роботу з десятку односельців. У всіх своїх починаннях брати покладаються переважно на власні сили, але не тому, що це єдино правильний підхід. А тому, що інший для них поки що недоступний.

Зате перешкод в роботі виникає стільки, що далеко не кожному вдається втриматись на цій непростій ниві. І страждають від цього й ті, хто пробує організувати своє господарство, й ті, хто міг би розраховувати на роботу в ньому.

Брати Петровські не втрачають надії. Вони вірять в кращу долю не для себе, а для свого села і всієї держави. І можна не сумніватися: саме такі господарства могли б стати міцною основою для всього аграрного сектору, як це є в багатьох країнах. Та поки що цим шляхом намагаються йти одинаки-романтики. А державі чомусь із ними ще не по дорозі.

Олександр Сабадаш із села Ружичанка, що у Хмельницькому районі, свого часу теж не захотів чекати подарунків від долі чи держави, а сам понад п’ятнадцять років тому створив фермерське господарство «Надія». Недаремно і назву дав таку, бо щиро вірив, що саме там, на рідній землі, і є надія на майбутнє для нього, дітей та онуків.

Але в перший же рік зашпортнувся:

— Не було ні техніки, ні досвіду, ні доброго насіння. Посіяв гречку. Урожай зібрав такий, що сором і сказати. Ось тоді і замислився про те, а що ж далі робити, — пригадує.

І придумав. Засіяв поле пшеницею, щоб із нею було менше клопотів, а сам... поїхав на заробітки до Італії. І не куди-небудь, а на один із престижних конезаводів. Коли побачив, які гроші покупці платять за породистих коней, ще раз переконався: аграрний бізнес може приносити мільйонні прибутки. Тільки як же вхопити за гриву того коня удачі, якщо не маєш за душею стартового капіталу?

Пробував навіть вмовити власницю конезаводу розпочати свій бізнес в Україні. Та де там, не довіряють тамтешні мільйонери нашим бізнес-умовам. Словом, для Олександра закінчилось все тим, що зібрав ті чайові, котрі отримував після продажу коней, зарплату за рік, повернувся додому і... купив тракторця. Не нового. Він і тепер, через стільки років ведення свого бізнесу, не наважиться на покупку новенької техніки — надто дорого. На овочах та насінні, яке вирощує, таких грошей не заробити. А на кредити вже давно не сподівається.

І все ж зібрав по крихті, збив до купи, розширив своє фермерське господарство. Не на тисячах гектарів вирощує капусту, моркву, буряк та картоплю, а на кількох десятках паїв, що взяв в оренду. Вже може дозволити собі найняти кілька робітників. Та при цьому і сам трудиться весь час. А по вихідних — на базар, де і продає все вирощене.

Чи зміг наздогнати ту італійську власницю конезаводу? Та де там. Про мільйонні статки український фермер, що починає з нуля, маючи лише один капітал — надію та свої робочі руки, і мріяти не може. Але ні на хвилину не пошкодував, що сам собі придумав і роботу, і свій бізнес. Тепер до цієї справи долучається не тільки вся родина, а й односельці. Кого сам наймає на роботу, а кого підштовхнув до самостійного фермерського бізнесу. Не без гордості розповідає, як один господар вирощує зернові на своїх трьох гектарах у сусідньому селі. Інший — взяв на відгодівлю два десятки свиней. З’явились друзі-послідовники в сусідніх Шумівцях та Баламутівці...

То, може, й державі варто це визнати, віддавши селянам належне — якщо не грошима, то хоча б трудовим стажем. Бо село ніколи не страждало і не страждатиме від безробіття. Найчастіше воно потерпає від байдужості до його проблем. А дай цим людям трохи уваги та ще й підтримки — вони самі знайдуть, чим зайнятись, як прогодувати свої родини і заробити на майбутнє дітей.

Хмельницька область.