75-річний ювілей зустрічав днями народний артист України письменник Григорій Булах.
Уперше він заявив про себе на сторінках «Голосу України» як свідок і учасник велелюдних мітингів на площах Братислави у найгарячішу добу становлення Словацької держави. В яскравих репортажах з площі Наместьє Гранічаров він сповіщав світ про з’яву на карті молодої незалежної держави — Словаччини. Своїм братам-словакам він подарував не лише любов, а й пісню «Братислава» на музику Ігоря Поклада. Він плідно співпрацює з газетою «Голос України» вже багато років. Саме тут Григорій Булах уперше опублікував свої вірші, присвячені Григору Тютюннику та Сергію Єсеніну.
Я пам’ятаю, як вразив він мене в нашу першу зустріч. У літературній студії при Спілці письменників України, якою я тоді керував, автор-початківець прочитав свою новелу «Продавали хату», що, на мою думку, є справжнім шедевром малої прози. Уже ця проба пера засвідчила, що в літературу прийшов талановитий майстер.
А ще пам’ятається мені неповторний його виступ у Москві у Будинку творчості Спілки письменників СРСР під час Днів української культури, де він так майстерно прочитав фрагмент із повісті Івана Микитенка «Кириченко Гавриїл — школяр», а потім виголосив таку яскраву промову на зустрічі письменників, що Володимир Солоухін підійшов до нього, обійняв і сказав: «Тільки за одне таке слово можна було б зарахувати його до Інституту літератури».
Мені пощастило побувати на батьківщині Григорія, в його рідній хаті, заповненій живописними картинами митця, познайомитися з його батьками, які й нині стоять перед моїх очей, як живі. Дуже гостинні, щедрі люди, мати — лагідна, як вечорова українська пісня. Батько — велетень духом, поставою, з чудовим баритональним голосом, залюблений в рідний край, чарівну природу Посулля, звідки він, мабуть, і черпав силу та наснагу на багате добрими справами життя.
Звичайно, в таких умовах і серед такої природи не міг не народитися унікальний, з чуттєвою душею і непересічними здібностями син — Григорій. Від батьків і рідної землі він зачерпнув широкого, як степ, таланту, саме тут бере початок його пісенна творчість. Саме звідси мелодика його чарівних пісень: «Україно, моя вишиванко», «Краю мій лелечий», «Батькова сорочка», «Мово моя, рідна мово!» та багато інших, які ввійшли у виконавську палітру знаних співаків. Їх часто можна чути на численних концертах, на радіо і телебаченні.
Що ж до сценічної палітри народного артиста України, то в основу її покладено твори видатних українських письменників. Він створив цілу низку високохудожніх програм — «Слово Кобзареве», «Хлопцям буремних літ», «Кириченко Гавриїл — школяр», «Мить і вічність», «І слава, і воля», «Козацькому роду нема переводу», «Крути».
Неочікувано для мене якось він прочитав уривок з мого роману «Степ» так виразно, що перед моїх очей враз постав драматичний епізод з головним героєм Сірашем, коли той вривається в свій двір, збентеженими кіньми розтрощуючи все перед собою, аж доки, доклавши останніх зусиль, не зупиняє-таки раптово здичавілу стихію. Я тоді зримо не лише вкотре пережив долю героя свого роману, але навіч і перестраждав її так, як при написанні твору.
Особливо мені хотілося б зупинитися на творчому дуеті двох яскравих особистостей — Григора Тютюнника і Григорія Булаха, коли схрестилися високохудожня проза і незвичайно вибуховий талант виконавця.
Заслугою Григорія Булаха є те, що він першим зважився винести на сцену Національної філармонії новели Григора Тютюнника в тяжку для творчої особистості добу надмірної цензурщини, всіляких заборон і пересторог. Проте той пам’ятний вечір пройшов на такому високому рівні майстерності, вибуху національної свідомості, якого до того ще ніколи не відчувалося в цій залі, де гостро вібрувала атмосфера пробудження, єднання і сподівань...
Вважаю, що Григорій Булах є найкращим інтерпретатором Григорового слова. Знаю, що часто під час зустрічей удома Григір просив свого побратима прочитати його новели, і потім, по довгій паузі, хриплим голосом запитував: «Грицю, невже це я написав?» І казав мені, що сприймає свої новели лише з вуст Григорія Булаха.
Все своє творче життя Григорій Булах продовжує нести Григорове слово — зі сцени, на українському радіо, на численних зустрічах у клубах, школах, на підприємствах. Хотілось би, щоб написане неперевершеним майстром у його виконанні звучало якомога частіше.
Зараз ми з Григорієм спілкуємося переважно телефонічно, зазвичай він читає мені свої нові вірші. І щораз вони дедалі більше вражають мене своєю довершеністю, красою, глибиною думки, здатністю проникати у саму суть людської душі і буття.
Один із моїх улюблених віршів — «Осіннє полювання» — я хотів би побачити у вашій газеті в дні його ювілею.
ВСТАНЬ!
Новий вбудущується день.
Зламано ікла імперій.
Небо освячують крила пісень,
Кинуті в писок істерій.
Все полишаю вчорашньому дню.
Душу гартую на пломені слова.
Серце в тризуб — закореню!
Здрастуй, Державо моя, світанкова!
Як же тобою я снив ще дідами.
Як я носив тебе в серці козачім!
Страшно й подумати — ще від Адама,
Гордо себе українцем товкмачу.
Рід мій весь там, у Трипіллі.
В амфорі зерна нащадкам беріг.
Там мого роду залізне коріння
Й першої вишивки наш оберіг.
В голосі кобзи — заповідь отча:
З першого ж разу — несхибити крок!
Січена кулями батька сорочка —
Вспівана кров’ю у перший рядок.
Все, що було — пережито в цім світі.
Де, що не крок, то — крутизна.
Не в потаємнім скніє санскриті —
Полум’ям в серці — гогоче Вітчизна!
День ще не визрів. Лише визріває.
Я ще не став. Але — стаю!
Я ще не мав. Але вже маю!
Нині і прісно — Державу свою!
Тільки ж бо, де ви?
Озвіться, брати-українці!
Чом усе менше іде вас на прю?
Ви, мов останні набої в криївці,
Ви, ніби заробок той трунарю.
Вас так порідшало. Вас так замало.
На предковіччі — зайди і твань.
Від Сяну до Дону — наріччя зухвале!
Встань, українцю! За герлигу, і — встань!
Не опускаймо крила орлі!
Ноги тужавіш вганяй до стремен.
Хай пломенить і рокоче у горлі:
— Ні! Ще не вмерла й не вмре!!!
Григорій БУЛАХ.
