Що більше дитина одержить у дитинстві, то більше, ставши дорослою, захоче і зможе подарувати добра іншим.

«То ми йдемо додому чи ні?»

Одного разу довелося бачити, як прийомні батьки забирали з дитбудинку усиновлену дівчинку. Трирічна крихітка буквально за хвилину виклала із шафи в сумку всі свої речі, перевзулася в туфлі й звернулася до своїх нових батьків: «То ми йдемо додому чи ні?». Дорослі навіть розгубилися. Вони готувалися до іншої поведінки дитини. Що дівчинка почне плакати, вередувати, відмовлятися залишати будинок, у якому провела три роки свого життя. І раптом зовсім інша реакція. Було очевидно, з яким нетерпінням вона прагне опинитися «вдома». Напевно, у її розумінні — це щось тепле, радісне і таке, що належить тільки їй. Кажуть, що момент, коли усиновлена дитина бере батьків за руки й тягне їх додому, — найбільш зворушливий, хвилюючий і відповідальний.

— Усе правильно, — пояснює головний лікар Луганського обласного Будинку дитини №2 Катерина Донцова. — Коли наприкінці робочого дня діти у нас запитують, куди ми йдемо, ми ніколи не говоримо, що йдемо додому. Це морально важко. Ми для себе виробили таку тактику: ви, діти, тут живете, це ваш теплий дім, а ми до вас щодня приходимо в гості. І на запитання «Ти завтра прийдеш?» відповідаємо: «Звичайно, прийду. І можливо, з твоєю мамою. Треба тільки почекати». «Мама» — слово святе, його можна сказати тільки одній людині, тому ми не вчимо своїх дітей, щоб вони називали наших співробітників мамами. Ми для них — Каті, Люди, Наташі. Часом мені дорікають: а якщо їх не всиновлять, по них не прийдуть? Але дитина повинна в це вірити і чекати!

Від нуля до чотирьох

За рік з Будинку дитини йдуть у сім’ї близько 100 дітей. За десять років усиновлено понад 850 вихованців. Не потрапили в родини лише діти, які не мають статусу сироти. Під опікою держави вони перебувають із тієї причини, що їхні батьки відбувають строк у місцях ув’язнення. Є й така категорія малят, як «тимчасово залишені».

У Будинку дитини перебувають малята віком від нуля й до чотирьох повних років. Це діти-сироти, позбавлені батьківської опіки, діти з уродженою патологією та народжені від тубінфікованих і ВІЛ-інфікованих мам, але при цьому здорові. Усіх їх обслуговують 250 співробітників. Це 17 лікарів, 80 медсестер і 80 нянечок, 30 педагогів, у тому числі логопеди й учителі-дефектологи, п’ять фахівців з масажу, лікувальної фізкультури.

— По-моєму, якщо діти з раннього віку живуть у солодощах, вони ростуть щасливими й самодостатніми, — пояснює Катерина Донцова. — Але за нормами дитячого харчування наявність кондитерських виробів у раціоні дитини дошкільного віку становить 15 грам на добу. Це лише півтора печива. Але ми балуємо своїх дітей. Крім того, що купуємо солодощі за державні гроші, їх ще приносять спонсори, добрі люди. Наші вихованці одержують усе, що мають домашні діти, — фрукти, цукерки, іграшки, гарний одяг, хороше харчування. Одного тільки немає в них — батьків. Але в черзі на всиновлення сьогодні перебуває близько 120 сімей, які прагнуть узяти здорове й гарне маля, найчастіше дівчинку. А в нас саме такі діти.

«...бо мене не люблять»

За статистикою, кількість сиріт у Луганській області за минулий рік скоротилася десь на 120 дітей. Можна сказати, що намітився прогрес, хоча проблема сирітства продовжує залишатися найскладнішою соціальною проблемою країни. Ми бачимо руйнування інституту сім’ї. Раніше, наприклад, у притулках утримувалося на рік до 3 тис. безпритульних дітей. Сьогодні набагато менше — 800—900 осіб.  Якщо раніше діти йшли з дому через безпритульність, то сьогодні більшість із них у такий своєрідний спосіб виражають протест батькам, від яких не отримують належної любові, уваги і турботи. На це поскаржилися 48% опитаних дітей віком від 10 до 13 років. А характер, до речі, у дітлахів формується саме в цьому віці й саме в цей період виникають різні конфліктні ситуації з батьками, вчителями та однолітками.

Важкий вік

— Впритул дітьми-сиротами в нашій країні почали займатися тільки в останні вісім років, — каже начальник служби у справах дітей облдержадміністрації Раїса Родіна. — За цей час ситуація змінилася на краще. Тепер велика увага приділяється усиновленню, створенню дитячих сімейних будинків, а раніше дитину просто віддавали в інтернат. У результаті сьогодні 70% сиріт (а всього їх по області 4880) становлять саме діти підліткового та старшого віку. Усиновити їх важко, тим паче хворих дітей. Тому, як на мене, ми не повинні відмовлятися від закордонного усиновлення. Скажімо, для американця взяти на виховання дитину із хворобою Дауна не становить проблеми. В Америці таке захворювання успішно лікується. Однак кількість іноземних усиновлень останнім часом значно знижується.

Від кого це залежить

Ті, хто займається розв’язанням проблем соціального сирітства, кажуть про велику відомчу роз’єднаність. Мовляв, дії семи державних відомств, у тому числі й центру соціальних служб сім’ї, дітей і молоді з прямим підпорядкуванням Києву, доводиться зістиковувати практично в ручному режимі. Фахівці кажуть, що робота в цьому напрямі проводилася б успішніше, швидше й ефективніше, якби ми мали добре вибудувану й зрозумілу адміністративну вертикаль. Наприклад, уважається доцільним передати службам у справах дітей увесь комплекс функцій і штатні одиниці працівників, які займаються соціальними питаннями сім’ї і дитинства. Настав час запровадити цільове фінансування потреб дітей-сиріт, а не інтернатів. Гроші дитині повинні виділятися тим органом державної влади, на території якого проживали або перебувають її біологічні батьки. Це буде пряма мотивація місцевих органів влади не віддавати дітей-сиріт до інтернату, а створювати дитячі будинки сімейного типу, соціальні гуртожитки. На жаль, сьогодні здебільшого йдеться про подолання наслідків, а не попередження цієї недуги суспільства.

 

Луганськ.

Фото автора і Вадима ЛІСНОГО.

Факт

В області створено 21 сімейний дитячий будинок і 177 прийомних сімей, в яких виховується 432 дитини.

Факт

В області 14 спеціалізованих інтернатів, до яких віддають дітей із затримкою мови, психічного розвитку, втратою слуху, зору, тубінфікованих.

Факт

Завдяки телепроекту «Кожне життя — надія, кожній дитині — родину», що проходить на обласному телебаченні, 22 сімейні пари виявили бажання створити дитячі будинки.

Точка зору голови Луганської облдержадміністрації Володимира ПРИСТЮКА:

— У нашому суспільстві за останні двадцять років сталося багато політичних, економічних і структурних змін. На превеликий жаль, не всі вони відбувалися правильно та якісно. Зменшилися доходи людей, порушилися моральні засади, на яких трималася сім’я. Сьогодні немає й загальної стратегії, спрямованої на те, щоб родина продовжувала залишатися ядром суспільства, основою розвитку нашого майбутнього... Процес подолання соціального сирітства, безперечно, непростий і без мобілізації зусиль навряд чи щось вийде. Для створення ефективної системи сімейного виховання ми в себе в області об’єднали зусилля всіх — державних структур, депутатського корпусу, соціально відповідального бізнесу, громадських організацій. Це дає можливість вести роботу широким фронтом, створювати систему. Адже не секрет, що коли сім’я не може розв’язати свої проблеми, вона стає неблагополучною. Проблеми нашаровуються одна на одну, відбиваючись, передусім, на долях дітей. Тому сьогодні основна наша мета — на ранній стадії спрямувати конкретну адресну допомогу родині, яка опинилася в складній життєвій ситуації. Допомога може бути різною — психологічною, юридичною, матеріальною. Можливо, людині треба знайти роботу або, скажімо, зробити операцію. Розуміючи важливість розв’язання проблеми соціального сирітства, сьогодні в кожному місті, селі з такими родинами працюють соціальні працівники. Їх штат цього року збільшено на понад 500 осіб.

Зважаючи на важливість розв’язання проблем соціального сирітства, в області прийнято Програму соціального захисту дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки. Цією програмою, зокрема, передбачено будівництво нових будинків сімейного типу, а також проведення капітальних ремонтів уже діючих, забезпечення їх транспортом. Сьогодні в області діють 21 дитячий будинок сімейного типу і 176 прийомних сімей. За останні два роки ми збудували сім дитячих будинків і придбали 12 автомобілів марки «Газель». Що вигідніше: покласти витрати на утримання інтернату, де виховуються сироти, чи допомогти батькові й мамі, які візьмуть у свою родину декількох дітей і виховуватимуть їх? Звичайно, треба вибирати другий варіант. У сім’ї діти будуть краще соціально адаптуватися, бо тепер у них є батьки, які можуть дати пораду, допомогти у визначенні майбутньої професії, розвитку талантів, підготувати до самостійного життя.

Мене, наприклад, дуже розчулила родина Слободенюків. У подружжя було троє своїх дітей, і вони взяли ще вісьмох з дитбудинку. Усе було добре, але одного разу в їхню домівку прийшло лихо — помирає мама. Батько залишається з дітьми, але через певний час сам потрапляє до лікарні, та ще й у дуже тяжкому стані. Я не міг залишитися байдужим. Коли приїхав у цю сім’ю, побачив очі дітей... У них німе запитання: що тепер буде з нами, кому ми тепер будемо потрібні? Діти дуже переживали, що, знайшовши нарешті сім’ю, вони можуть її втратити. Треба було, щоб батько не просто вийшов з лікарні, а й залишився дієздатною людиною. Я допоміг зробити ремонт будинку, купити все те, що було необхідне насамперед. Ми подружилися. Тепер часто відвідую цю родину, до того ж часом беру із собою двох своїх синів. Вони повинні бачити, відчувати людське лихо і вважати своїм обов’язком допомагати людям. Я певен, що діти сім’ї Слободенюків — і рідні, і прийомні — пізнали добро й виростуть гідними громадянами.

Я вважаю, що більше дитина одержить у дитинстві, то більше, ставши дорослою, вона захоче й зможе подарувати добро іншим.

Торік ми підписали договір на будівництво в Луганську дитячого села із дев’яти будинків і відповідної інфраструктури. Два з них уже введено в експлуатацію. Вартість цього проекту становить близько 2 млн. євро, частину з яких вклала область. Але справа не в кількості збудованого житла, а в тому, що в рамках цього проекту ведеться велика робота із сім’ями. Професійні фахівці навчають їх усього, що дозволить їм стати справжніми батьками. Деякою мірою ми відновлюємо втрачений пріоритет інституту сім’ї. Збільшення мережі будинків сімейного типу плануємо й надалі. Ми зобов’язані зробити все, щоб кожна дитина жила в родині, мала тата й маму.