У контексті сьогоднішнього українського суспільного життя важко поєднувати слова «культура» і «парламент». Якщо чим і запам’ятався український парламент VІІ скликання за декілька місяців своєї роботи, то це грубістю, вульгарністю, насильством, агресією. Тобто тими явищами, що завжди ототожнювались як антиподи культури. На жаль, ці якості українського парламенту посилювалися від першої до останньої каденції. Тому не випадково авторитет законодавчого органу серед населення і довіра до нього громадян є дуже низькими. За даними Інституту соціології НАН України, не довіряли Верховній Раді України у 2012 році 71% дорослого населення, а довіряли лише 7%. Причому рівень довіри до парламенту вкрай низький у всіх регіонах: на сході країни — 9%, на півдні — 7%, у центрі — 8% і на заході — 4%.
За цих умов є вкрай важливим і актуальним привернути увагу нашого суспільства до того, що зазначені негативні прояви не мають нічого спільного із справжнім парламентаризмом, свободою і демократією, можливістю висловлювати різні політичні погляди на насущні суспільні проблеми, із відповідальністю за реальну політику. Це примітивізація і професійна неспроможність представницького органу, інституту, що за своєю природою має надати можливість почути думки кожної, незалежно від кількості, соціальної групи суспільства. Така модель поведінки парламентаріїв стрімко веде до руйнування демократії і прокладає дорогу до авторитаризму і диктатури. Лише розуміння всім суспільством складності завдання демократичних трансформацій в Україні, налагодження результативного діалогу влади і суспільства допоможе країні уникнути такої загрози.
Дослідженню цього складного суспільного феномена в політологічному сенсі присвятила свою монографію людина з багаторічним досвідом роботи в апараті вищого законодавчого органу України, кандидат філософських наук, доцент А. І. Погорєлова (на знімку).Парламентаризм у монографії визначається як співтворчість держави і громадянського суспільства із прийняттям морального імперативу. Культура парламентаризму полягає у відчутті державою і суспільством одне одного, розглядається автором як феномен із зустрічними векторами руху: вдосконалення внутрішньої структури парламенту, підвищення рівня його професіоналізму, з одного боку, та розвитку правової і політичної культури громадян.
Показано, як непросто складається діалог влади і суспільства. Влада «демонструвала еволюцію від співробітництва певною мірою з неурядовими організаціями на перших етапах незалежності до зверхнього ставлення до громадських активістів, млявої реакції на їхні пропозиції, роздратування від їхньої активності...» (с. 34—35).
При цьому домінантою взаємодії цих двох векторів має бути комунікація парламенту з громадянами з приводу законотворчої роботи. У книзі переконливо пояснено, що взаємодія парламенту з громадянами важлива на всіх етапах народження закону — від виникнення самої ідеї регулювання певного зрізу суспільних відносин, дискусії щодо бачення основних принципів нормування відносин через закон і аж до роз’яснення і тлумачення як головної мети закону, так і його окремих положень, після його прийняття. Проте народні депутати при підготовці законопроектів ще діють кулуарно, мало залучають громадські організації, визнаних у суспільстві експертів, провідних учених із різних галузей науки. Про це свідчить і той факт, який наводить А. І. Погорєлова, що лише у 3,5% супровідних документів, що додаються до законопроектів, вказані особи, які брали участь у розробці проекту. Такий стан речей негативно впливає на якість законопроектів, а отже, і на загальний рівень парламентської культури.
Важливим показником культури парламентаризму є інформаційна відкритість цього представницького органу. У роботі проведено аналіз як внутрішніх, українських правових документів, так і міжнародних, що регулюють доступ до публічної інформації.
Автор спирається на багатий фактичний матеріал, що характеризує різноманітні канали взаємодії парламенту, його фракцій, окремих народних депутатів з виборцями, із засобами масової комунікації, з представниками громадянського суспільства. Одним із найважливіших річищ, через які потрапляє інформація про роботу парламенту до суспільства, є засоби масової інформації, передусім ті, що належать до парламенту — газета, журнали, офіційні бюлетені, телеканал. Крім того, роботу парламенту висвітлюють сотні журналістів із десятків вітчизняних і зарубіжних засобів масової інформації.
Сучасні інформаційно-комунікаційні технології відкривають небачені дотепер можливості діалогу між суб’єктами парламентської діяльності (окремий народний депутат, фракція, комітет Верховної Ради України, керівництво парламентом) і виборцями.
З іншого боку, інформаційно-комунікаційні технології підвищують ефективність законотворчої роботи народного обранця, забезпечуючи йому на робочому місці доступ до всього масиву вітчизняного законодавства, законопроектів, що офіційно надійшли до парламенту, стенограм пленарних засідань і парламентських слухань, бібліотечно-бібліографічних ресурсів тощо.
У книзі представлено багатий конкретний матеріал, що ілюструє використання інформаційно-комунікаційних технологій комітетами Верховної Ради України. Показана динаміка утворення веб-сайтів парламентських комітетів. Якщо у Верховній Раді України п’ятого скликання із 26 комітетів тільки сім мали власні веб-сайти, то наприкінці роботи парламенту шостого скликання вже 18 комітетів озброїлися веб-сайтами. Завдяки цьому виборці мають можливість ознайомитися з персональним складом відповідних комітетів, їх структурою, знати про планові засідання, комітетські слухання, круглі столи та інші заходи, що планує комітет, час і дати цих заходів. На цих веб-сайтах розміщені закони України, які передусім пов’язані з профілем комітету, там же можна прочитати законопроекти, з якими працює комітет. І головне те, що ці сайти розширюють можливості комунікації депутата і виборця, комітету і громадян. Розширення та інтенсифікація діалогу законотворчої влади і громадянського суспільства — це та магістральна лінія, що забезпечує зростання рівня парламентської культури всіх типів соціальних суб’єктів, залучених у це публічне поле.
Кризові явища парламентаризму не зводяться до тих неприємних речей, які виборці спостерігають щоденно: обранці не ходять на засідання, порожня зала, голосують за інших, низький рівень загальної культури багатьох депутатів, хамство, хуліганство, бійки.
Є більш глибокі загрозливі явища. У дослідженні привертається увага до того, що український парламент через низку причин виступав не як законотворчий орган, не як святилище права, а як політичний осередок, що діяв з позиції революційної доцільності. Так було й у 2004 році, коли Верховна Рада створила умови для проведення третього туру голосування, й у 2010-му, коли український парламент освятив Рішення Конституційного Суду щодо скасування політреформи 2004 року (с.18).
Підмічено багато процесів і явищ, що роз’їдають нашу державність і суспільство: професійні юристи вдають, що не помічають самостійного значення права як засобу регулювання владних відносин (с.18).
Інколи в тексті пробивається підсвідоме неприйняття цинізму. І тоді авторська позиція видається такою, що не належить до нашого часу. Скажімо, дещо перебільшеною є думка про «конституційну вразливість» депутатів, для яких неминучою є ротація у визначений законодавством термін з усіма ризиками бути обраним у наступний склад парламенту. Втім, як показує українська практика, більшість депутатів вже впевнено володіє методами страхування собі місця в наступній каденції чи то через забезпечення позиції у прохідній частині списку кандидатів у депутати, чи то через «приручення» відповідного виборчого округу (с.17).
Тому говорити про вади культури парламентаризму в українському суспільстві, зводячи їх лише до діяльності Верховної Ради України і поведінки депутатів, було б очевидним спрощенням. Це явище значно глибше і масовіше. Не можна підняти культуру парламентаризму без подолання традиції нехтувати законом на всіх рівнях — від пересічного громадянина до найвищої посадової особи держави, без викорінення практики подвійних стандартів, що пронизує все суспільство, без підвищення суспільної відповідальності кожного.
А. І. Погорєлова стурбована тим, що парламентські слухання перетворилися на спосіб випускання пару з приводу гострих суспільних проблем — поговорили і розійшлися без будь-яких наслідків для суспільства, без жодних змін у тій сфері, що була у центрі обговорення. У книзі розглядаються механізми узагальнення ідей, висловлених на слуханнях, способи залучення їх до законопроектів. Проте всі ці методичні розробки імплементації рішень парламентських слухань мають формальний характер. Як зазначає автор, лише незначна частина рекомендацій, «в якій передбачено розробку нових законів або удосконалення чинних, втілюється у життя» (с. 209), а всі інші пропозиції так і залишаться голосом волаючого у пустелі.
У монографії порушена ще одна актуальна проблема — співвідношення професійного і політичного у роботі законодавчого органу. Автор зазначає, що в перші роки незалежності значну вагу відігравала Президія Верховної Ради України, яка складалась із голів комітетів. Добір претендентів на роль голів комітетів був демократичнішим і вимогливішим. Їх обирали із декількох кандидатів безпосередньо на пленарному засіданні Верховної Ради. Завдяки цьому комітети очолювали найбільш професійно підготовлені депутати. На засіданнях Президії вони мали вирішальні голоси, а керівники фракцій — лише дорадчі. Завдяки цьому рішення, які приймалися на Президії, були більш професійними. Дослідник доходить висновку, що з посиленням ролі політичної складової, а саме ролі керівників фракцій у роботі Погоджувальної ради, Верховної Ради в цілому, втрат зазнала професійність. Подібна конкуренція між політичною доцільністю і професіональним ефектом проглядається у процесі комітетських слухань. «На результативності слухань у комітетах певною мірою позначаються переважання політичних резонів з боку фракцій над професійними підходами комітетів» (с. 210).
На сторінках дослідження поставлені принципові питання розвитку культури українського парламентаризму. Зокрема, виокремлено напрями вдосконалення парламентаризму і підвищення його культури. Це «означає вчитися вибирати якісний склад парламенту, тобто людей з відповідними фаховими та моральними якостями, обирати через парламентські рішення такі моделі суспільного розвитку, які б консолідували націю, відповідали її історичним очікуванням, забезпечували зв’язок часів» (с. 110). До цього автор додає необхідність гуманізації політичного діалогу між владою і опозицією.
Немовби мимохідь дослідник висловлює дуже важливу думку про те, що вже багато років у суспільній думці робиться акцент на поділі влади на законотворчу, виконавчу і судову, а те, що це гілки єдиної державної влади, залишається у тіні. Перекіс уваги лише до одного боку цієї діалектичної єдності не така вже й безвинна річ. Декілька років тому ми були свідками того, як конфлікти однієї гілки влади з іншою доходили до озброєного протистояння.
Через всю роботу проходить тема порівняння стану парламентської культури нашого суспільства з парламентською культурою інших суспільств, переважно тих, хто має більшу історію парламентаризму. Завдяки цьому прийому розширюється тло, на якому ведеться аналіз, а читач збагачується цікавими фактами. Серед цих порівнянь є порівняння й аналіз складу парламентів за гендерною ознакою. Цю тонку і делікатну проблему не слід зводити до кількісного співвідношення в керівних органах чоловіків і жінок, хоча цей показник і є доволі значущим. У кількісних порівняннях гендерного складу організацій не слід ігнорувати глибші речі, зокрема статус жінки у культурі цього суспільства в цілому. Адже справжній показник присутності жінок, наприклад, в уряді може бути суто формальним, при тому, що статус жінки у суспільстві є низьким. В українському суспільстві у 2012 році, згідно з соціологічним моніторингом Інституту соціології НАН України, з твердженням «жінки не повинні займати керівні посади» не погоджувалися 67% дорослого населення, а погоджувались 19,5%. Однак на керівних посадах, особливо у вищих органах державної влади, їх значно менше. Це потребує додаткового глибокого дослідження економічних, соціальних, політичних, культурних і духовних причин таких протиріч між станом громадської думки і реаліями життя. І книга А. І. Погорєлової підштовхує до таких наукових розвідок.
Наукове дослідження про культуру парламентаризму відзначається і високою дослідницькою культурою. Книга ґрунтується на великому масиві літератури з різних галузей суспільствознавства. Автор вимогливий до посилань. Серед тих, на кого посилається А. І. Погорєлова, ми зустрічаємо людей зі світовими іменами — Г. Сковороду, М. Моїсєєва, Л. Костенко, Ш. Монтеск’є, Й. Хейзінга, Н. Вінера, Р. Дарендорфа, Ю. Габермаса, В. Франкла, Е. Фромма, У. Бека та багатьох інших.
Маючи декілька десятиліть досвіду апаратної роботи, автор вносить чимало пропозицій, спрямованих на вдосконалення організації діяльності підрозділів парламенту, його структури, на підвищення якості роботи працівників апарату комітетів, інших служб Верховної Ради України.
Монографія А. І. Погорєлової «Розвиток культури парламентаризму в Україні» є вагомим внеском у розвиток вітчизняної політології і буде цікавою і корисною для народних депутатів України, оскільки вона є неупередженою рефлексією людини, яка добре обізнана з роботою парламенту ізсередини. Книгу можна було б порадити прочитати і великому загалу помічників народних депутатів для того, щоб ознайомитися з професійними аналізом і узагальненнями результатів роботи законодавчого органу, у якому вони працюють, за декілька років. І, звичайно, ця праця послугує змістовним посібником і довідником про Верховну Раду України для державних службовців, а також для юристів, політологів, філософів, соціологів, істориків, фахівців інших соціогуманітарних наук. Викладачі вищих навчальних закладів, крім усього іншого, можуть ще скористатися додатками до книги, в яких викладено програму спецкурсу «Культура парламентаризму». Не менш привабливою книга буде і для широкого загалу суспільно активних громадян, яким, як читачам, цікаво буде побувати за лаштунками вищого представницького органу України. Можна було б порадити автору продовжити наукові розвідки у цьому перспективному науковому напрямі.
1. А. І. Погорєлова. Розвиток культури парламентаризму в Україні. — К.: Парламентське видавництво, 2012. — 248 с.
Микола ШУЛЬГА, член-кореспондент НАН України, доктор соціологічних наук, професор, депутат першого і четвертого скликань Верховної Ради України.
