Володимир ЛИТВИН: «З’єднати розірвані вузли сьогодні багатьом не цікаво, бо приваблює війна»

— За великим рахунком, мало що змінилося, оскільки, як і кожна небайдужа людина, я переймаюся тими самими проблемами, що відбуваються в Україні, у Верховній Раді. Сказати відверто — часто-густо приміряєш події на себе, думаєш, як вчинив би у певній ситуації. Але є великий позитив у тому, що тепер можеш спокійно розмірковувати, не перебуваючи на розпеченій пательні. Маю на увазі місце Голови Верховної Ради. Бо в парламенті змінилася розстановка сил, немає переконливої більшості. Об’єднати і утримувати опозицію набагато простіше, аніж більшість. Опозиція консолідується на негативі, на негативному ставленні до влади, до процесів, що відбуваються у країні. А більшість треба згуртувати на конструктиві — прийнятті рішень, які виявлять свою сутність та позитив, можливо, лише в майбутньому. За таких обставин дуже складно приборкати політику правом — тобто ввести всі політичні процеси у правове річище.

Водночас, оцінюючи події в українському парламенті, треба, очевидно, дивитися на проблему парламентаризму ширше. Сьогодні парламенти присутні практично в усіх країнах — у 190 зі 193. Однак парламент далеко не завжди означає те, що країна є демократичною. Без демократії парламенти існувати можуть, але демократія не буде жити без парламенту. І оскільки більшість людей вважають, що в основу діяльності влади має бути покладена воля народу, то найбільші вимоги концентруються на парламентах. Він — найпублічніший інститут, покликаний уособлювати, віддзеркалювати і забезпечувати формулювання й погодження інтересів нації, виробляти стратегічні підходи до розвитку країни. А зробити це доволі непросто, особливо в наш складний непередбачуваний час, коли світ увійшов у смугу невизначеності. Водночас люди вимагають більшого доступу до влади, мають у цьому плані завищені очікування. А неспроможність влади відповідати на них підриває людську віру у владу. І це добре проглядається на українських реаліях, особливо з огляду на те, що Верховна Рада перебуває в такому тривалому безглуздому блокуванні.

— Треба менше давати порад, а просто осмислити своє життя та свою роботу. Адже скільки людей — стільки думок. Я один раз висловив пропозиції щодо того, як треба організовувати нашу спільну роботу. Але надалі намагаюся не нав’язувати свою лінію і своє бачення процесів, які відбуваються в Україні. Тим більше, що на погоджувальній раді домінують лідери політичних фракцій, і коли доходить до голів комітетів, інтерес до такого зібрання спадає, як у журналістському середовищі, так і відчутна втома членів погоджувальної ради. За таких умов не варто кричати у порожнечу.

— Коли не знаєш, як вийти із ситуації, що склалася, треба виходити через вхід. Як зайшли, так і треба виходити. Я дійшов висновку, що сьогодні вмовляння, пошук компромісу — це розв’язання проблеми на короткий проміжок часу, оскільки блокування стало важелем, який дозволяє часто-густо притиснути іншу частину сесійної зали. Це силовий аргумент, до якого вдаються найчастіше, оскільки не вміють вести діалог. Аналізуючи причини того, чому в нас так відбувається, чому не можемо відбутися як країна, чому у нас не може відбутися парламентаризм, коріння їх бачу значно глибше, аніж у небажанні певних депутатів і лідерів політичних фракцій знайти прийнятні рішення. Проблема в тім, що ми досі живемо за класовим принципом, сформульованим ще Сталіним наприкінці 20-х років — з утвердженням соціалістичних засад посилюватиметься класова боротьба. Перефразовуючи цей вислів, можна сказати: по мірі розвитку України, як незалежної держави, посилюється політичне протистояння. І саме воно є такою собі підоймою державного будівництва. Майже всі дії відбуваються за принципом: якщо ти не зі мною, то проти мене і ти мій ворог. У своїй сторінці в Фейсбуці я опублікував декілька рядків із вірша Максиміліана Волошина «Громадянська війна», які точно відображають наш стан. Мої заклики до діалогу, до круглих столів не сприймаються, політики не вміють поступатися чимось, щоб досягти більшого. Відтак вихід один — неухильно діяти так, як того вимагає Конституція, а щодо Верховної Ради — ще і за Регламентом, який є законом. І читати Регламент треба так, як у ньому написано, а не як хочеться.

— Судячи з усього, процес легалізації за українськими лекалами уже пішов, оскільки низку законів, прийнятих на засіданні поза межами Верховної Ради, направлено на підпис Президентові. А оскільки перешкоджання діяльності Верховної Ради триває уже довго, шукали вихід, щоб прорвати блокаду. Знайшли той, що знайшли. Якщо суворо дотримуватися Регламенту, то він передбачає, що треба на засіданні Верховної Ради на Грушевського, 5, у сесійній залі прийняти рішення про проведення засідання парламенту в іншому місці, оформити це постановою, підписати її, оприлюднити, повідомити, де проводитиметься засідання, підготувати і провести його. До речі, так було зроблено у 1999 році, коли Верховна Рада постановою прийняла рішення про проведення засідання парламенту в Палаці культури «Україна» для складання присяги новообраним Президентом України. У 2000 році під час «оксамитової революції» одразу пішли в Український дім і там проголосили себе Верховною Радою, також стверджуючи, що це легітимно.

Я не збираюся далі дискутувати з цього приводу, бо крапку може поставити лише один інститут — Конституційний Суд. Разом з тим, якщо ці закони будуть підписані Президентом, вони будуть легітимними. При цьому треба розрізняти два терміни — легітимність і суспільна довіра. Якщо представники опозиції вимагають переголосування цих законів, то до своїх вимог вони могли б додати практичну дію: відповідно до статті 48 Регламенту Верховної Ради, якщо депутат вважає, що було порушено процедуру та Регламент при прийнятті закону, він може оголосити про це головуючому на засіданні або протягом двох днів подати відповідне звернення і проект відповідної постанови. Голова Верховної Ради тоді не матиме права до розгляду цього питання в сесійній залі підписувати відповідні закони. А оскільки цього не було зроблено, роблю висновок, що, власне, і опозиція не була зацікавлена в блокуванні легалізації законів, прийнятих на Банковій. Для неї очевидно вигідніший сам процес — бути при ділі, при роботі, мати можливість таврувати нинішню владу. Хоча це питання можна було перевести у правову площину. Мені здається, що з правової точки зори було б усе бездоганним, якби у сесійній залі, навіть заблокованій, було проголосовано рішення про перенесення роботи Верховної Ради в інше місце.

— Чому руками? Система «Рада» діє. Але вчинили так, як вчинили, і треба не зациклюватися на цьому питанні, а публічно визначитися, що Верховна Рада має працювати і приймати рішення. Регламент повинні поважати усі, а не вчити один одного регламентних норм.

— Подальше блокування втрачає сенс, бо це вже виглядатиме як фарс і викликатиме ще більше роздратування людей вже на адресу опозиції. Потенціал блокування абсолютно вичерпаний. Тим паче, що розпуску Верховної Ради не хочуть усі. Коли усі говорять про ймовірне дострокове припинення повноважень Верховної Ради, то насправді це означає, що всі цього дуже не хочуть. Парламент повинен демонструвати відповідальність.

Контрактна армія — не панацея

— Про це говорять, але не тому. Очолив би інший комітет — також знайшли б про що говорити. Скажу відверто: очолив те, що запропонували. І я вдячний, що так склалося, оскільки в комітеті працюють люди з величезним досвідом — колишні прем’єр, міністр оборони, глави адміністрацій, генерали і водночас молоді люди, які увірвалися у велику політику. І здоровий консерватизм у поєднанні з ідеалізмом і максималізмом дозволяє розраховувати на гарний результат. А сфера безпеки сьогодні охоплює всі сфери нашого життя: скажімо, проблеми охорони здоров’я, якості продуктів харчування та води — це також ключові питання безпеки держави.

— Сьогодні потрібно приймати оновлені документи загальноконцептуального характеру. Необхідно мати об’ємне бачення того, що очікує весь світ, і як ми будемо вмонтовані у цей світ, чи здійснюватимемо політику вестернізації — тобто копіювання західного досвіду, про що постійно говоримо, чи враховуватимемо і національні особливості України. Не можна надалі розглядати Україну лише з точки зору її минулого, тих періодів, коли нас гнобили, винищували, бо це звужує історичну перспективу для країни і сіє зневіру в молодих поколінь. Маємо сформувати чітке бачення викликів, загроз і проблем, які поставатимуть перед нами.

— Було б дивним і наївним ставити питання про внесення законопроекту. Взагалі нам варто обмежити кількість законопроектів і перестати оцінювати роботу депутатів за кількістю поданих прожектів. Я не обмовився — прожектів. Майже 80 відсотків законопроектів — це політичні маніфести, які за великим рахунком жодного відношення до серйозної законодавчої ініціативи не мають. Вироблення стратегічних документів — це загальнодержавна проблема, якою повинні займатися величезні колективи. А завдання нашого комітету — через серію комітетських слухань, круглих столів напрацьовувати підходи до стратегічних документів.

Ось ви згадали за контрактну армію. Комітет неодноразово реагував на поспішні непродумані заяви, що вже в цьому році не буде призову на службу. Контрактна армія — не панацея, а просто один із способів комплектування армії. І він аж ніяк не означає, що матимемо професійну армію. По-перше, треба дати відповідь на ключове запитання: чи є приклади у світі, коли професійна армія ефективно захистила свою країну? Найманці далеко не завжди готові захищати свою країну аж до самопожертви. По-друге, яка нам потрібна армія? Сьогодні називають різні цифри — то 70 тисяч, скоротивши армію більш як вдвічі, то 100 тисяч. Треба також врахувати, що Україна заявила про свій позаблоковий статус. Якими мають бути Збройні Сили, якщо держава не має парасольки у вигляді НАТО чи іншої? Сьогодні назвати певну цифру може кожен, навіть невіглас. Але спочатку треба проаналізувати, як розвиватиметься багатополюсний світ. Країни-лідери досягають складних домовленостей, домагаються вироблення механізмів стримування і противаг між собою. А за рахунок кого вони досягатимуть таких домовленостей? Чи не ділитимуть світ на сфери впливу? Чи немає потенційної загрози, що Україна буде віднесена до сфери впливу тієї чи іншої держави-лідера? Потрібно заглянути за горизонт, а не діяти методом тику, проголошуючи новації під настрій. При комітеті сформована група позаштатних консультантів з числа фахівців безпекової сфери, на рекомендації яких ми також будемо опиратися. А загалом треба розуміти, що сьогодні виклики для України лежать переважно у внутрішній площині, а не зовнішній.

— Я одразу задекларував свою точку зору, адже обирався як мажоритарник. Нещодавно мав годинну зустріч із Прем’єр-міністром, викладав йому питання, які потребують вирішення та уваги з боку центральних органів влади, оскільки Полісся — значною мірою обділений край, до якого не завжди була належна увага з центру. На жаль, Полісся ніколи не мало позитивного лобі у Києві. Навіть більше — депутати, вихідці Житомирщини, або які обиралися на Житомирщині, демонструють дивовижну розбалансованість та невміння сконсолідуватися, щоб проводити рішення, такі потрібні для краю.

— Я увесь час живу інтересами поліського краю. До речі, всі мої помічники працюють на території округу. Звичайно, певні можливості залишилися, інколи ще телефонні трубки знімають і розмовляють. Хоча на частину листів отримую формальні відписки. Часто складається враження, що людина, яка писала відповідь, взагалі не розуміє механізмів і не знає законів. Скажімо, у Новограді-Волинському є медичний коледж, який належить до комунальної власності області. Коледжу передано ряд приміщень, які раніше належали Міноборони. На їх реконструкцію потрібні кошти. Я неодноразово звертався до Мінфіну та Мінекономіки, щоб за програмами регіонального розвитку передбачили фінансування. Отримую відповідь: на місто виділено таку-то суму субвенцій і з цих коштів можна реконструювати приміщення коледжу. Тоді як за законом забороняється виділяти субвенції на установи, організації, які не належать до комунальної власності міста.

— Народна партія лише один раз мала свою повноцінну фракцію у парламенті. Вона існує, хоча на останньому засіданні політвиконкому ми констатували, що партія перебуває у кризі, що нам потрібно це критично осмислити. Я усвідомлюю свою відповідальність, як і розумію, що та політика, яку сповідує партія від свого заснування, на превеликий жаль, сьогодні є малозапитаною. Бо це політика роботи за будь-яких обставин. Вона, як і політика на порозуміння, на з’єднання розірваних суспільних вузлів сьогодні багатьом не цікава. Приваблюють війна, застосування фізичної сили і видовища.

— Видовища, які камуфлюються під війну. Якщо сьогодні займатися практичною роботою, то це рівнозначно втраті рейтингу. На жаль, люди підтримують за войовничі вигуки, гасла, звинувачення. Нині можна звинуватити у будь-чому будь-якого політика чи політичну силу і ніхто не відповідатиме. Понад те — це розглядають як вияви свободи і демократії. У парламенті не відчувається бажання демобілізовуватися з виборів, хоча після них уже минуло чимало часу. Причина очевидна — політики заряджені на президентську кампанію і намагаються підтримувати рейтинги войовничими гаслами та риторикою. І, судячи з усього, це дозволяє утримувати зайняті позиції. Але, за великим рахунком, — це шлях в нікуди.

— Ні. Перефразовуючи відомі слова, скажу: я тепер скромніший у бажаннях. Треба бути, по-перше, реалістом. А, по-друге, коли воно не твоє, то не твоє.

— Це — державна охорона. Згідно із законом, протягом року людині, яка була Головою Верховної Ради, забезпечується державна охорона. Так що залишилося небагато.

— Про події в парламенті не збираюся писати книги, йдеться про новітню історію України, насичений і цікавий період, особливо в розрізі ключових політичних персонажей і політичної масовки.

— Не можна видавати власні оцінки та вердикти щодо живих людей. Об’єктивної історії взагалі не буває. Адже людина викладає події та факти, проводячи їх через себе.

Це можна буде зробити з часом.

Я постійно думаю над тим, яким має бути підручник з історії. Особливо з огляду на те, що історія поставлена на ідеологічні рейки і дедалі більше перетворюється на політичний інструмент. До кінця року вийде перероблене 8-ме видання підручника з історії України, хоча мені дуже не хочеться в ньому доводити події до сьогоднішнього дня. І водночас, сподіваюсь, буде видано хрестоматію з історії України.

— Пишу я сам. Колись, під час виборчої кампанії, написали за мене, і я до цього часу не можу відмитися. Пишу все від руки, мені лише допомагають перенести написане на комп’ютер. Скажу відверто — не від доброго життя пішов в соціальні мережі: сьогодні відчуваю довкола себе частокіл, ізольованість. Нікуди не запрошують, останнім часом навіть на телеканал "Рада".  З невідомих причин, а мені — відомих, журналісти каналу при зустрічах ховають очі.

— Друзів багато не буває, особливо у моєму віці. Залишилися близькі люди, з ними намагаюся зустрітися на вихідні, поспілкуватися, разом відвідати книжковий ринок на Петрівці, богослужіння, випити не тільки кави, обмінятися думками про те, про що не поговориш із політиками. З політиками дуже важко говорити, бо будь-яка розмова стає сеансом виливання жовчі. До всього цього до багатьох повернулося ще й таке явище, як страх.

Мені ж особливо приємно спілкуватися з людьми з академічного та вузівського середовища, для мене це вкрай потрібне інтелектуальне «підживлення». Хоча є і великі розчарування в тих, кого свого часу «робив» у житті, але які вкотре від тебе, м’яко кажучи, відвернулися і оперативно присягнули іншим. Але така сувора закономірність нашого життя, і я з цього приводу намагаюся не «впадати в нерви». Все одно життя і правда переможуть, як зараз перемагає весна.