Ми, звичайно, вдячні за відповідь: на відміну від багатьох інших відомств у МОЗ не відклали запит у «довгу шухляду». Однак причини для повернення до теми залишаються: це післяслово зумовлено кількома факторами.
По-перше, у відповіді «делікатно» обійшли чи не помітили запитання, яке стосувалося забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення України та протидії поширенню небезпечних епідемій. Доводиться вкотре нагадувати, що «заплющені очі» — не найліпша профілактика вразливих для кожної людини і демографії в цілому захворювань. Навпаки, проблеми від цього не зникають, а лише загострюються. Після появи згаданих публікацій телефон автора штурмують хворі на вірусні гепатити: їх цікавить, коли, нарешті, в міністерстві згадають, що в переліку хвороб українців значиться і їхній діагноз. Згадають не на традиційному рівні обіцянок щось колись «розглянути і затвердити», а реально — з відчутними результатами вже сьогодні. Зрештою, хоча б коли затвердять Національний протокол лікування вірусних гепатитів, який маринується в МОЗ півтора року? На жаль, у відповіді про це ні слова...
Власні дослідження питання виявили, що наказом МОЗ від 1 лютого 2013 року затверджено «План виконання завдань на 2013 рік з реалізації доручення Президента України «Щодо деяких питань запобігання поширенню епідемії туберкульозу, ВІЛ-інфекції/СНІДу та вірусних гепатитів». Згідно з ним, зокрема, протягом першого кварталу мали «опрацювати питання щодо збільшення фінансування на 2013 рік заходів з профілактики і протидії вірусних гепатитів та подати до Міністерства фінансів відповідні обґрунтовані пропозиції щодо внесення змін до Закону «Про Державний бюджет України на 2013 рік». Перший квартал уже начебто відійшов у минуле. Чи «опрацювали» і «подали» свої обґрунтування відповідальні за виконання плану — невідомо. Принаймні у відповіді МОЗ цими звершеннями не хваляться.
«Пріоритетним кроком у протидії вірусним гепатитам в Україні є реалізація системних програмних заходів з профілактики, діагностики та лікування з реальним бюджетним наповненням», — стверджує голова Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Тетяна Бахтєєва і уточнює, що без затвердженої урядом відповідної Державної програми з протидії гепатотропним вірусним інфекціям передбачити на це кошти в держбюджеті неможливо. Тим часом, нагадаю, така програма, як і згаданий Національний протокол, усе ще скніють у черзі на чиновницьке схвалення.
Хоча, за останніми даними, доручення Президента на урядовців подіяло: Кабмін пообіцяв виділити на закупівлю противірусних препаратів 17,3 мільйона гривень. З огляду на дорожнечу цих засобів солідна на перший погляд сума не вражає розмахом, але бодай для якоїсь частки уражених «лагідним убивцею» пацієнтів це стане порятунком. Якщо, звісно, по дорозі до них ці гроші не прилипнуть до чиїхось спритних рук, а такий скептичний прогноз, судячи з певних тенденцій, цілком можливий. Тому моніторинг процесу «гроші—закупівля препаратів—лікування» з боку громадських організацій і ЗМІ повинен бути найприцільнішим.
По-друге, попри перелічені у відповіді МОЗ кроки для полегшення страждань паліативних хворих, вони все ще приречені на катування пекельними муками, і тільки смерть для багатьох з них залишається єдиним ефективним знеболенням. Адже всі «досягнення» в цьому напрямі медицини здебільшого прив’язані до майбутнього часу: «розроблено проект», «передбачається», «підготовлено зміни»... Як проекти і зміни чекають на узгодження, ухвалення і втілення у життя, відомо з практики. Місяцями, роками, п’ятирічками... Доки в кабінетах збирають візи, родичам доводиться «збирати в кулак» нервову систему, аби витримати жахливу картину відходу з життя дорогих їм людей. Недаремно декому з них самому потрібна допомога психолога. А страждання хворих уявити взагалі неможливо!
Отже, благородні плани міністерських чиновників поки що залишаються на рівні протоколу про добрі наміри, і від туманної перспективи приреченим уже сьогодні на болісну смерть не легше. Навпаки, як запевняє виконавчий директор Всеукраїнської ліги сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги Леся Брацюнь, ситуація нині стала ще гіршою. «З 1 січня, з початком реформування служби «03», «швидкі» перестали приїздити на виклики до тих, хто терпить хронічний біль. Багато паліативних хворих перебувають удома, їх треба знеболювати, а чим — немає. Лікарі бояться виписувати рецепти на наркотичні засоби, бо не хочуть собі зайвих проблем на голову — перевірок і підозр у зловживанні спеціальними рожевими бланками. А МОЗ у цій ситуації обрав роль пасивного спостерігача і не роз’яснює лікарям про їхнє право і обов’язок позбавляти паліативних хворих катувань хай і хронічним, але нестерпним болем».
Пані Брацюнь також звертає увагу, що уряд повинен зобов’язати відповідні структури ліцензувати центри первинної медико-санітарної допомоги на здійснення лікування наркотичними засобами: хворі не можуть чекати, коли їх доставлять з «вищої» інстанції, так само потрібно ліцензувати ці засоби в аптеках, аби спростити придбання необхідних препаратів.
По-третє, попри всі заходи та механізми державного регулювання цін на ліки вартість багатьох з них розходиться з можливостями пацієнтів. Ціла низка лікарських препаратів у багатій Європі коштує удвічі-тричі менше, ніж в Україні, яка не може похвалитися достатками свого населення.
Так, МОЗ нині оточив турботою осіб з гіпертонічною хворобою, про це, зокрема, йдеться у роз’ясненнях першого заступника міністра. Це, поза сумнівом, загрозлива і небезпечна недуга українців, але не єдина в переліку їхніх діагнозів. Крім того ці засоби відпускаються за рецептами: треба йти до лікаря, відбути чергу і тільки тоді в аптеку. Тиск від такої процедури, зрозуміло, не знижується. Це — з одного боку. З другого, не в кожній фармацевтичній «точці» державне регулювання спрацьовує. Наприклад, як повідомили авторові в одній з приватних аптек, лише з 5 по 21 квітня вони відпускатимуть кардіо- і гіпотензивні засоби за зниженою ціною — з огляду «на проведення днів здоров’я для сердечників і гіпертоників». Звичайно, турбота зворушлива, але мине кінцева дата, відпущена на підтримку «здоров’я», що далі (навряд чи за два тижні встигнуть підтримати серця і вирівняти тиск у всіх бажаючих)?
Ще один важливий аспект — тотальний наступ приватного фармацевтичного бізнесу. Державних і комунальних аптек стає дедалі менше: ринок великою мірою ділять родини посадовців, які за службовими обов’язками начебто піклуються про доступність ліків для українців, а за власним матеріальним зиском не заперечують, щоб ці самі ціни вискакували із шор стримання.
Генеральний директор ДП «Державний експертний центр» МОЗ Михайло Нестерчук, до речі, хоч і стверджує, що держава, турбуючись про здоров’я соціально незахищених верств населення, регулює ціни на життєво необхідні ліки, визнає, що влада незадоволена підвищенням вартості препаратів і вважає недостатніми ті можливості для державного регулювання цін, які є в Україні. У планах міністерства — поліпшення ситуації, але знову ж таки все зводиться до майбутнього часу...
Також дуже важлива проблема — якість ліків. Уряд пообіцяв українським виробникам заборонити ввезення в країну препаратів, більша ефективність яких перед вітчизняними не доведена. Добре, звичайно, що хоча б в одній сфері згадали про захист українських виробників, але не зникає побоювання, що сумнівний у цьому контексті патріотизм просто переможе якість. Наприклад, хто і як доводитиме відсутність переваг у закордонних фармацевтичних товарів? Адже лікарі часто підказують, що ліпше придбати імпортний аналог: мабуть, не тому, що всі вони тотально «сидять на відсотках»...
Утім, попри всі ці зауваження, ми ще раз дякуємо першому заступнику міністра хоча б за неповну діагностику больових точок галузі. Бо в інформаційно-аналітичних матеріалах «Основні досягнення в соціально-економічному розвитку України в 2010-12 роках», які недавно розглядали у Кабміні, розділ «охорона здоров’я» взагалі викладено такими оптимістичними мазками, що складається враження: над ним працювали не фахівці з МОЗ, а письменники-фантасти. Тут вам і тріумфальний хід реформи (можливо, на неї нарікають не пацієнти з пілотних регіонів, а космічні пришельці?), і створення дієвої системи моніторингу, контролю та профілактики неінфекційних та інфекційних захворювань, і зростання добробуту медпрацівників. Зокрема, в документі стверджується, що в результаті запровадження нового механізму оплати праці медпрацівників первинної ланки (залежно від якості та обсягу виконаної роботи), їхня зарплата порівняно з 2011 роком збільшилась у середньому на 75,1 відсотка.
Ця вражаюча цифра, між іншим, стала відкриттям — до легкого шоку від почутого — для кількох опитаних автором лікарів загальної практики з пілотних Києва та Вінницької області. Висновок випливає сам по собі. Або вони не заглядають у зарплатну відомість, або лінуються працювати на рівні, виставленому МОЗ, або... Або наведені в матеріалах цифри також запозичені з перспективи.
Цікаво, що медицина «уражена» вірусом фантастики не тільки на прикладі згаданого документа. Колишній міністр охорони здоров’я Юрій Поляченко в ефірі «5 канала» недавно визнав, що в держбюджеті на 2013 рік не закладено коштів на медичну реформу, але у разі... профіциту (!) гроші знайдуться: «Сьогодні такого рядка в бюджеті немає, але уряд ухвалив рішення за профіциту в бюджеті на цей рік. Я впевнений, що ці гроші будуть...».
Майже медичний факт замість висновку: фантастика інколи буває не тільки науковою, а й дотепною. Шкода тільки, що хворі в цій ситуації більше схиляються до сліз, ніж до сміху...
Довідково
Зарплата окремо взятого сімейного лікаря з Вінниці — 2,5—3 тисячі гривень (залежно від стажу, надбавки за роботу на дільниці, за кількість обстежених хворих, зокрема на туберкульоз, навіть за кількість виписаних рецептів). На кілька сотень гривень, але аж ніяк не на 75 відсотків більше став одержувати лікар загальної практики в одній з київських амбулаторій сімейної медицини.
