Два генерали

Василь Вознюк народився 1907-го у Гайсині Вінницької області. Батьки — провінційні актори, й Василь змалку причастився до акторського хліба. Навіть грав у виставах, мав природний талант до перевтілень і гумору. Та хлопець марив морем! 16-літнім він фактично втік з дому, добрався до Маріуполя, де його взяли на невеличке суденце.

До військово-морського училища вступити не вдалося: треба було мати середню освіту, а він довчився тільки до половини четвертого класу... Рядовим матросом теж не взяли, бо молодий, в армію і на флот брали 21-річних. І він став курсантом Ленінградської артшколи, яку закінчив третім за успішністю.

Служив у Дніпропетровську — командиром взводу артполку. Був начальником батареї і штабу полку, згодом і сам викладав тактику в Пензенському артилерійсько-танковому училищі. Воювати почав з перших днів війни на Західному фронті. Влітку 1941-го протитанкова бригада, де він був начальником штабу, прийняла на себе удари фашистських танків. У серпні 1941-го В. Вознюк — начальник оперативного відділу штабу артилерії 13-ї армії. На грудях — три ордени Бойового Червоного Прапора, а це у перші місяці війни було великою рідкістю. І тут трапилася подія, яка й визначила його подальшу долю.

У вересні майора Вознюка викликали до Москви. Тут зібрали кращих артилеристів для «виконання особливо важливого завдання». Йшлося про нову секретну зброю — ракетні міномети, «Катюші». Вознюка призначили начальником штабу групи гвардійських мінометів. Його тоді навіть Сталін викликав. Розмова тривала всього три хвилини: «І для ворога, і для своїх — це зброя цілком секретна. Пам’ятайте! Тому ми комплектуємо особовий склад з людей, готових у будь-яку хвилину віддати життя за Батьківщину!» А вже наступного дня «Катюші» вирушили на південь...

Олексій Нестеренко — майже одноліток Вознюка. Народився роком пізніше на хуторі Рибушка Саратовської губернії — у великій селянській сім’ї, що походила з українських переселенців. Закінчив сім класів, вчився на геодезиста. Затим — артшкола в Томську, служба в Червоній Армії. Як і Вознюк, починав командиром артвзводу, брав участь у боях на Китайській східній залізниці.

Закінчив артилерійське відділення Військової академії РСЧА ім. Фрунзе (1939), став командиром артполку в Білоруському військовому окрузі, брав участь у Фінській війні, де одержав першу нагороду — орден Червоної Зірки.

Велику війну, як і Вознюк, зустрів у Білорусі: 23 червня «по-сусідству» з ним тримав оборону від німецьких танків поблизу міста Ліда. Потрапив в оточення, разом з полком зумів прорватися. Невдовзі під Москвою Нестеренко сформував 4-й гвардійський ракетно-мінометний полк, що у складі групи Вознюка висувався в район Диканьки. Тут вони і зустрілися...

18 вересня 1941 року німці взяли Полтаву, а під Диканькою ще йшли бої. Вранці 24 вересня тут з’явився і полк Нестеренка. Лише тут майор і познайомився з начальником штабу оперативної групи гвардійських мінометів майором В. Вознюком. Одразу виїхали на «шишацький» фланг. А на ранок розвідка донесла, що в урочищі Переруб з’явилися два батальйони німців — достойна ціль для «Катюш», які мусили розчистити шлях для наступу нашої кавалерійської дивізії. Вознюк сказав командирові тої дивізії: «Коли дамо залп, головне, щоб ваші коні не схарапудилися!» Кавалерійський генерал посміхнувся:

— Наші коні й не таке бачили, тож давайте залп, і ми підемо в атаку!

Вогняний вал зметнувся над землею, всім, хто був поруч, здалося, що вони поглухли... Коли все стихло, почувся голос Вознюка: «Чому не атакуєте? Де, в біса, ваші кавалеристи?» — «Козаки коней ловлять!» — розгублено сказав генерал.

Злякалися-таки й бувалі коні! Та й німці тікали так, що коли кавалеристи перейшли у контрнаступ, то більш як на десять кілометрів попереду не зустрічали опору.

За рік після бою під Диканькою Василь Вознюк був уже генерал-майором. Таке стрімке зростання навіть на війні — неабияка річ. Війну закінчив генерал-лейтенантом, заступником командувача артилерією по «Катюшах» 3-го Українського фронту.

Через рік після Вознюка Нестеренко теж став генералом. Цікаво, що обидва одержали високі звання у 35 років!

Після війни обом судилося продовжити свою фронтову «спеціалізацію». Олексія Нестеренка в травні 1946-го призначено начальником «ракетного» НІІ-4 у підмосковному Болшево. Того само року нове призначення одержав і Вознюк: будувати перший радянський ракетний полігон «Капустин Яр» на території Астраханської області та Казахстану.

Штаб Вознюка стояв поблизу невеличкого селища Капустин Яр, яке заснували тут колись українські переселенці (звідси й назва). З осені усі, включаючи генерала, жили в наметах серед степу, спали просто в шинелях. А вранці 18 жовтня 1947-го з «Кап-Яру» вже пішла в небо перша балістична ракета Р-1!

А навесні 1955-го Олексія Нестеренка призначили начальником нового випробувального полігона для першої міжконтинентальної ракети Р-7, який тепер увесь світ знає як космодром «Байконур». Тож Нестеренку судилося повністю повторити шлях Вознюка.

Чотири найважчі роки він очолював полігон, пізніше працював у Генштабі. Цікаво, що все життя Олексій Іванович захоплювався живописом і навіть закінчив курс у Студії військових художників ім. Грекова. В його книжці «Вогонь ведуть «Катюші», де описані і події 1941-го на Полтавщині, є фронтовий малюнок автора — «Перші залпи під Диканькою».

Помер О. Нестеренко 18 липня 1995-го у Москві.

Вознюк очолював полігон «Капустин Яр» 28 років — до 1973-го! Йому неодноразово пропонували високі посади у Москві, але Василь Іванович відмовлявся — він так і не зрадив своє дітище. 12 вересня 1976 року Василя Вознюка не стало. За заповітом генерала поховали в Комсомольському парку рідного йому Капустиного Яру.

P. S. Не без гордості згадую генерала Вознюка, адже мав честь служити на полігоні, яким він командував, жити у місті, яке він побудував, — Капустиному Яру. Шкода тільки, що на початку 1990-х комусь не сподобалася його унікальна «українська» назва, і місто нарекли безликим Знаменськом...