Порядок денний чергового пленарного тижня роботи парламенту насичено справді важливими питаннями економічного і соціального характеру, ухвалення яких чекають від нас люди. Адже ми працюємо в умовах, без перебільшення, надзвичайного економічного стану в навколишньому світі.

 

Досить згадати про потрясіння у банківській системі Кіпру, проблеми в економіці всієї Європи, щоб зрозуміти: єдиною правильною відповіддю України на виклики, що виникають, є чітка робота всього державного механізму, і парламенту як важливої його складової.

Криза в економіці на сьогодні не подолана, і для того, щоб домогтися «потепління» економічного клімату в нашій країні, необхідне невідкладне ухвалення низки найважливіших рішень.

При всій повазі до гуманітарних цінностей — не про мову, не про пам’ятники потрібно говорити сьогодні. А про те, як підвищити місце України у світових бізнес-рейтингах. Про те, що реальна незалежність прийде до нас лише за умови, що ми забезпечимо енергетичну незалежність своєї країни.

Народ України ставить пряме запитання: чи стане нинішня Верховна Рада місцем, де якісно обговорюються і приймаються потрібні країні закони.

Поки що, на жаль, опозиційна частина парламенту чітко спрямована винятково на політику. Вони готуються до президентських виборів, і їм, схоже, зовсім нецікаво розглядати економічні законопроекти. Рутинна робота над законами не така ефектна з точки зору піару, не така показова для електорату, як запальні промови.

Але ж це не позиція справжнього патріота. Чи можете ви собі уявити, що група медиків або вчителів через свої політичні погляди заблокувала роботу лікарні чи школи? Я такої ситуації навіть не припускаю, тому що знаю, що прості наші люди — розумні і, попри матеріальні труднощі, пам’ятають про свій обов’язок. А ось в українському парламенті, на жаль, трапляються ті, хто забув про свій обов’язок перед виборцями.

Тим часом очікують невідкладного розгляду внесені Президентом і урядом законопроекти. Вони стосуються перерахунку пенсій, спрощення процедури започаткування бізнесу, наповнення бюджету та інших питань, які торкаються життя реальних людей.

Але чи буде ефективним законодавчий орган, у якому частина депутатів тільки те й робить, що шукає привід для конфлікту? То мова їм не сподобається, то особа виступаючого, то ще щось...

Зрозумійте, панове: мешканці Сходу країни — такі, які вони є. Вони люблять українську, але у них є і російська мова, якою висловлюють свої думки мільйони наших співгромадян. Вони не менше за вас люблять Україну. Але ламати їх марно і не потрібно.

Дійшло до того, що одна фракція расових патріотів зажадала в апарату парламенту інформацію про національність кожного народного депутата! Так ми далеко зайдемо! Чи відповідають ці расистські вимоги нормам європейської демократії? Звичайно, ні. І чи варто після цього дивуватися тому іміджу, який нерідко приписується Україні у світі?

Час припиняти подібні витівки. В іншому разі рано чи пізно, але неминуче постане питання про дієздатність Верховної Ради сьомого скликання. Народ уже стомився від неробства цього парламенту. Терпець у людей може урватися. Караул може втомитися. Ми вже отримуємо пачки листів з різних регіонів України, зі Сходу і Заходу, у яких виборці висловлюють готовність підтримати ініціативу Харкова і Херсона про створення ініціативних груп з проведення відповідного чинному законодавству (а воно вже є) всеукраїнського референдуму. На нього пропонується винести такі питання: про розпуск парламенту, про скорочення чисельності депутатського корпусу до 300 осіб, про позбавлення народних обранців депутатської недоторканності, про позбавлення парламентаріїв усіх пільг і про вибори за мажоритарною системою.

Я переконаний, що цей референдум відбудеться на ура і на Заході, і на Сході. Народ з величезною радістю проголосує за скорочення кількості нероб під куполом парламенту до 300 осіб, за позбавлення їх недоторканності та всіх пільг. І особливо — за перехід до мажоритарної системи, де конкретний виборець обиратиме конкретного депутата, а не партійні бонзи формуватимуть списки депутатів за гроші, як це робиться в опозиції. Народ розуміє, що весь бедлам і бардак у парламенті йде від партійних списків.

Може, цього й домагаються представники радикальних політичних сил, які дестабілізують роботу Ради в надії підвищити свій рейтинг на перевиборах. Але чи потрібні нові вибори країні? Питання риторичне. Особливо в нинішніх умовах, коли влада докладає значних зусиль, щоб забезпечити додаткові надходження до аж ніяк не безрозмірного бюджету, які можна буде спрямувати на підвищення соціальних стандартів і забезпечення потреб регіонів.

Партія регіонів не боїться демократичного волевиявлення народу та виграє і позачергові вибори. Але з позиції інтересів держави ці вибори подвійно невигідні народу. З одного боку, вони потягнуть за собою дестабілізацію політичної ситуації в країні, розкол у суспільстві, протиставлення Західної України і Східної, відволікання влади від вирішення злободенних соціально-економічних питань, що зрештою застопорить успішний рух країни вперед. З другого — на виборчу кампанію будуть потрібні мільярдні суми з держбюджету замість того, щоб використовувати їх на соціальні потреби простих людей. За великим рахунком, вибори сьогодні Україні не потрібні.

Для цього необхідно знайти спільну для більшості депутатського корпусу основу, на якій і будувати нашу роботу. Такою міцною основою може стати ухвалення законопроектів, спроможних об’єднати зал. Прикладом консолідації стало прийняття в першому читанні постанови про вибори в Києві. За підсумками дискусії ми знайшли компроміс, який дасть змогу забезпечити право киян обирати владу у своєму місті.

Але потрібно врахувати, що це питання вийшло за рамки суто правового і набуло політико-правового характеру. Тому цілком логічно, що остаточне рішення про вибори в столиці буде ухвалено нами на підставі висновків Конституційного Суду, які, як всі ми сподіваємося, будуть зроблені в розумні терміни.

Практично одностайну підтримку народних депутатів отримав договір з Євросоюзом про пом’якшення візового режиму.

Я переконаний, що і надалі виконання пунктів Плану першочергових заходів щодо інтеграції України в ЄС, які перебувають у межах компетенції Верховної Ради, відбуватиметься в режимі максимального сприяння всіх фракцій. Це створить передумови для підписання Угоди про асоціацію з ЄС у листопаді поточного року.

При цьому хочу звернути увагу, що кроки до зближення з Європейським Союзом ми розглядаємо не як самоціль, а як стимул для нашої держави з точки зору продовження масштабної модернізації, додержання принципів демократичного розвитку і верховенства права.

Не збираємося ми відмовлятися і від взаємовигідної співпраці з державами—членами Митного союзу, загальний товарообіг з якими досяг 65 млрд. доларів, перевищивши обсяг торгівлі з Євросоюзом.

Для захисту наших національних інтересів у відносинах з усіма партнерами, чи то на Заході, чи на Сході, ми зобов’язані відмовитися від ідеологічної упередженості і керуватися винятково економічним прагматизмом.

Тому сьогодні, коли представники опозиції, її лідери, які були лідерами помаранчевої революції та голосно й харизматично закликали і обіцяли з Майдану, намагаються діяти тими ж методами у парламенті, постає запитання: невже це частина еліти українського суспільства? Невже це одні з найсвідоміших, найвідповідальніших і найдосвідченіших у питаннях державного будівництва, управління, законотворення? Чи для того забезпечили їм виборці представництво у законодавчий гілці влади, щоб вони відшліфовували саме досвід порожніх обіцянок, необґрунтованих звинувачень, закрикувань та блокувань, набутий під час Майдану та бездарного владарювання протягом п’яти років?

Сьогодні лунають заклики до нових повстань з боку опозиційних парламентських фракцій «Батьківщина», «Свобода» та «УДАР». Знову виходять на вулиці, бентежать народ, цинічно викривлюючи факти, безсоромно паплюжачи те добре, що було досягнуте та побудоване без їхньої допомоги та попри їхнє негативне втручання. Тому логічне запитання: «А судді хто?» Адже їхні «здобутки» всім відомі.

Невже вони — руйнівники та екстремали, які не хочуть чи не здатні до пошуку компромісів, до відпрацювання консолідованих, взаємоузгоджених рішень, а спромагаються діяти не тільки непарламентськими, а й нецивілізованими методами, сподіваються, що народ України забув постпомаранчевий хаос, розбрат і нищення основ економічного добробуту? Ні, шановні народні обранці! Не сподівайтеся на те, що отримаєте можливість для продовження шабашу та руйнування того, що було здобуто людьми, зокрема й вашими виборцями, з 2010 року.

Безперечно, не все так добре, як хотілося б, є над чим думати й працювати. Але сьогодні нам вдалося побудувати добросусідські відносини як з європейськими державами, так і країнами СНГ. Систематизуються й налагоджуються економічні механізми, які покладаються в основу суспільного відтворення та соціального забезпечення.

Проте для сталого розвитку потрібна стабільність. Як усередині країни, так і у відносинах з країнами-партнерами. Розхитування човна, війна, ворожнеча, екстремізм, протистояння — це шлях у нікуди. Саме слово «парламент» виникло від французького «рагlег», що означає «говорити». Говорити задля пошуку законодавчих шляхів зміцнення нашої держави й державності, задля відродження цінностей, які об’єднують навколо суспільно значущих цілей, для запровадження гідних, і не важливо, європейських чи азіатських, австралійських чи американських цінностей. Так, а чим вони гірші? Важливо те, що ці цінності, які характеризують і забезпечують гідне життя, не з’являться в Україні, якщо ми, не залишивши каменя на камені, приєднаємось до будь-якого союзу чи об’єднання. Ні для кого не секрет проблеми у країнах Європейського Союзу — Італії, Іспанії, Греції, Угорщині, Болгарії та інших. Чи вони годуватимуть нас — сірих і убогих — та радіти цьому, коли самі потерпають від наростання безробіття, скорочення соціальних виплат і непомірних платежів?

Якщо є у когось на це сподівання, то вони марні. Не хочу розчаровувати, але й дармовим локомотивом для нас ніхто не буде. Тому що кожна держава та її уряд турбується насамперед про свій добробут і вибудовує перспективи, зокрема, щодо виконання зобов’язань перед населенням своїх країн. А це стає дедалі складніше в умовах обмежених природних ресурсів без їх залучення ззовні. Проте, на жаль, сильні та розвинені країни не мають обмежень стосовно тих, кому вони виставляють умови.

Таке враження, що в нашій країні це зрозуміло всім, крім опозиційних фракцій, а передусім їхніх лідерів.

Уже і Юрій Луценко закликав опозиційних лідерів припинити блокування у парламенті та почати нарешті працювати. Я думаю, у зв’язку з цим він і заявив, що не бачить серед трійки сьогоднішніх лідерів опозиції жодного реального кандидата в президенти.

Отже, звертаюся до вас, шановні колеги — лідери та представники опозиції: працюймо! Говорімо, слухаймо та чуймо одне одного, аргументуймо пропозиції, вдосконалюймо правове поле, кристалізуючи законодавство. Працюймо на благо нашого спільного, єдиного й нероздільного дому -України! У якій ми не гості, не спостерігачі, а дбайливі та відповідальні господарі.

Немає іншого шляху, щоб відчувати себе гідно у будь-якому ефективному об’єднанні або партнерських зовнішніх стосунках, крім створення чітко працюючого механізму регулювання умов суспільного відтворення у своїй державі.

Україна має природні ресурси, людський потенціал та інституціональну основу для розвитку. Сьогодні важливо тільки одне — консолідувати зусилля усіх фракцій, усвідомлюючи роль парламенту та його історичну місію у прийнятті виважених, необхідних для відродження нашої країни і добробуту її майбутніх поколінь рішень — своєчасних, гідних і патріотичних.

Михайло ЧЕЧЕТОВ, народний депутат України, перший заступник голови депутатської фракції Партії регіонів у Верховній Раді України.