Страждань, що випали на долю Якова Олексійовича Офілата (на знімку), уродженця села Кухотська Воля Зарічненського району Рівненщини, колишнього в’язня таборів смерті Освенцім, Маутхаузен та Ебензее, вистачило б на десятьох.

Він помер 2 лютого 2009 року, та залишилися свідчення, які записала відома у поліському краї письменниця Галина Сергіївна Гаврилович із селища Зарічне:

— Якову не було й вісімнадцяти, коли у квітні 1942 року фашисти його вивезли на примусові роботи. В Австрії працював на військовому заводі. Молодий, кмітливий Яків Офілат опанував токарську справу. Але тяжка праця, ненависний режим та нестерпні умови навели хлопця на думку: треба тікати. Йшов переважно вночі. За місяць подолав чималу відстань. Заходив до невеличких поселень, забирався в чужі льохи — шукав їжу. Бувало, що ловили господарі. Але й серед німців були добрі люди, відпускали з миром. Так Офілат дістався до польського кордону. Україна — поряд. Але поляк, у погрібець якого забрався Яків, не був надто м’якосердим і здав його у німецьку комендатуру.

— Тортури, яких зазнав Яків Офілат у гестапо, — ніщо в порівнянні з тим, що було далі, розповідає Галина Сергіївна. — А далі — Освенцім, де людей труїли газом у душогубках і спалювали в крематоріях. Есесівці вправлялися в стрільбі по живих мішенях (цінувалося влучання в серце). На в’їзних воротах у табір — напис «Робота робить вільним». Ходили на роботу цими воротами під звуки оркестру. Праця — виснажлива. Їжа — баланда з ріпи. Як вижити? Голодний Яків підібрав був напівгнилу ріпу, за це отримав 25 ударів гумовим шлангом, набитим піском. Після десятого удару знепритомнів...

На початку 1945 року з Освенціма відійшов углиб рейху останній ешелон з в’язнями. Їх везли у холодних металевих вагонах без їжі, води. Через п’ять діб ешелон (три тисячі душ) прибув до табору Маутхаузен (Верхня Австрія). Половина в’язнів померла в дорозі. Прибулих загнали в 19-й ізольований карантинний блок, який називали «доходилівкою». У кожному бараці — по 600 душ. Двоповерхові нари, спали по двоє, валетом. Дерев’яні поперечки під дахом — немов спеціально для самогубців. Щоранку на них висіло безліч тіл. У кар’єрі табору добували силіцит — кремнієву породу. Ніхто не знав, що камінь цей йшов до секретних бункерів Ебензее, нацистського табору в Альпах, одного з п’ятдесяти філіалів Маутхаузена, де робили ракети ФАУ-1 та ФАУ-2. З Маутхаузена брали найміцніших і посилали на ті секретні об’єкти. 12 лютого Яків Офілат вирушив у останню дорогу. Бо з Ебензе живим повернутись не мав ніхто...

Він вижив наперекір смертям. 5 травня 1945 року 3-тя армія США звільнила в’язнів. А на Батьківщині колишнього невільника чекав новий вирок: як неблагонадійного Якова Офілата загнали на примусові роботи на Урал. Ходіння по муках закінчилось у 1950 році. Повернувся до рідного села. Одружився. Разом з дружиною Марією Семенівною виховали четверо дітей, які можуть пишатися тим, що їх батько був гідною людиною, котру не зламала неволя.

Фото із сімейного альбому.