Лише спустілі синагоги та іудейські молитовні будинки нагадують сьогодні про колись багате духовне життя євреїв Волині. На жаль, після Другої світової війни єврейство краю перестало існувати. Із понад 100 тисяч представників цього древнього народу залишилися лише кілька тисяч. Останню крапку в цій страшній трагедії фашисти поставили 12—13 грудня 1943 року у Володимирі-Волинському, розстрілявши євреїв-майстрів із так званого робочого гетто.
Пожежа, що віщувала біду
Серед тих, кому пощастило пережити голокост, — уродженець Володимира-Волинського Михайло Басс. Уже дев’ятнадцять років він живе в ізраїльському місті Холон. Здавалося б, час уже звикнути до нової держави, людей, звичаїв, однак щоліта 88-річний Михайло Ілліч, полишивши всі домашні клопоти, поспішає на Волинь, у рідний його серцю Володимир-Волинський. Саме в цьому місті він народився, в ньому пережив найщасливіші і найтрагічніші хвилини свого життя.
— Батько був віруючою, дуже освіченою людиною, викладав іврит в Талмуд-Торі, дотримувався всіх єврейських традицій, ходив до синагоги, молився, — пригадує Михайло Басс. — Мама Злата, як і більшість жінок в єврейських родинах, була домогосподаркою. Окрім мене, в сім’ї було ще три сестри: Шуламіт, Песл і Сара.
Жили ми в районі вулиці Підзамче. То був єврейський квартал дерев’яних переважно одноповерхових будинків. Це і спонукало до великої пожежі, яка виникла 22 червня 1941 року після бомбардування фашистами центру міста. До понеділка єврейські будинки, що були навколо валу старого городища, майже всі згоріли, в тому числі і наш. Родина залишилася просто неба в чому була. Уже на другий день війни місто було окуповане гітлерівцями. Одразу почалися облави на євреїв. Затримували переважно чоловіків і вбивали у в’язниці, що була за валом древнього городища.
У квітні 1942 року почали будувати гетто, обгородивши його колючим дротом. У гетто були євреї не лише з Володимира, а також із містечка Порицька та навколишніх сіл, загалом 17—19 тисяч осіб. Із самого початку там відчувався брак харчів. Щоб не померти з голоду, доводилося з ризиком для життя перелазити через огорожу і міняти речі на картоплю та інші овочі.
Із числа найавторитетніших євреїв міста було організовано юденрат (громадська самоврядна організація), який за вказівкою німців займався відправкою євреїв на різні роботи. Наприкінці серпня 1942 року німці змусили євреїв викопати за містом три величезні ями нібито для бензосховища майбутнього аеродрому. Як з’ясувалося, для власних могил.
Перша акція зі знищення євреїв розпочалася 1 вересня. Людей заганяли у вантажні машини, що стояли біля західних воріт гетто і вивозили розстрілювати до викопаних біля села П’ятидні ям. Я з батьками і сестрами сховався на горищі. Погром тривав 15 днів, але нас не знайшли. Мені дивом удалося втекти в село до знайомого українця Михайла Оберука, який на деякий час дав мені притулок, я ж допомагав йому по господарству: пас худобу, різав січку, чистив картоплю, підсобляв на будівництві (вони саме зводили хату).
12 листопада 1942 року почалася друга акція. Батько, мама і 9-річна сестра Сара тоді переховувалися на території гетто, в самому центрі міста в двоповерховому будинку єврея Лимонника (нині там стоїть пам’ятник воїнам і партизанам), але їх знайшли і, як розповідали мені згодом, розстріляли 26 листопада 1942 року на території тюрми. Сестрам Шуламіт і Песл вдалося врятуватися.
Нічна втеча з пекла
— Після цього в місті залишилися лише євреї, котрі мали якусь корисну для німців спеціальність, — зітхає під вагою важких спогадів Михайло Басс. — Їх переселили до третього гетто. На кожному кроці там підстерігала смерть.
Люди не мали що їсти, помирали від голоду й холоду.
Мої сестри опинилися у третьому гетто, бо були кравчинями. 11 грудня 1943 року приніс їм мішок картоплі і залишився на ніч, але саме цієї ночі німці провели третю акцію зі знищення євреїв. Так я потрапив у пастку. Мої сестри заховалися у підвалах, а я — у схроні, в якому просидів з іншими євреями одинадцять діб, до 24 грудня. Ми перебували в жахливих умовах, і лише бажання жити змушувало нас сидіти там майже без їжі і води, в тісноті і волозі. Коли вже більше не міг терпіти, вирішив піти, і, не знаючи, що на мене чекає, вибрався назовні. Розумів, що можуть в будь-який момент схопити, а це — смерть.
Із ями виповз о 3-й годині ночі. Підстеріг, коли один вартовий пішов до мосту, інший — у протилежний бік, і аж тоді перебіг через дорогу. Вночі боявся далеко йти. Почув, що в одному хліві корова жує сіно. Заліз туди і просидів до самого ранку. Вранці прийшла господиня, це була полячка, побачивши мене, дуже злякалася (за прихисток євреїв німці розстрілювали). Каже: «Втікай швидко, бо німці тут щодня шукають євреїв». Попросив у неї води і шматочок хліба, вона дала. Зайшов у другий двір. Вийшла господиня і питає, звідки я. Кажу, що поляк, бо добре розмовляв польською. Жінка попросила допомогти сину напиляти дров. У двір кілька разів заходили німці, поліцаї, але я був тоді молодим відчайдухом. Уже коли прощався, господиня запросила на польське Різдво (це було 24 грудня). Пообіцяв прийти.
Увечері через усе місто пішов до свого господаря. У дворі побачив німців, які там організували свій пост. Пройшов повз них у хату, де була лише жінка Михайла Оберука Кася. Вона теж не розгубилася: «Ой, — каже, — це моєї сестри син Янек прийшов». Так цілу ніч із німцями за одним столом і зустрічав католицьке Різдво, співав польські різдвяні пісні. Через кілька днів прийшли мої сестри Шуламіт і Песл (1924 і 1928 років народження). А вже 5 січня вони були в селі Білин у польських партизанів. Я пішов туди 25 січня. Так мені пощастило пережити всі три погроми і дожити до визволення міста.
А вбивць виправдали...
— У квітні німці почали наступати на партизанів, майже кожного дня бомбили, — продовжує свою нелегку сповідь Михайло Басс. — Одного фашистського літака нам вдалося збити. У червні 1944 року був великий нічний бій на річці Турії. Там переплив річку й опинився в розташуванні радянських військ, брав участь у визволенні Угорщини, Словаччини. Чехії. Потім нас перекинули на Далекий Схід у Манчьжурію, де брали участь у війні з Японією.
Лише в 1948-му повернувся до рідного міста, де все життя пропрацював у торгівлі, понад двадцять років був директором центрального універмагу. До речі, наш універмаг багато років займав першість в області.
У 1979 році я та Арон Бабух, який також вижив під час голокосту, були свідками на суді над гебітскомісаром В. Вестерхайде, що проходив у ФРН. Для отримання свідчень нас запросили в прокуратуру міста Луцька. Дуже прикро і несправедливо, що суд не визнав його винним у масових убивствах євреїв нашого міста.
У 1988-му мені присвоїли звання почесного громадянина Володимира-Волинського, який саме того року святкував тисячолітній ювілей.
Уже майже два десятиліття живу в Ізраїлі разом із донькою Тетяною, але не можу без Володимира-Волинського, і щороку їду сюди, де мені все близьке і рідне. Тут живуть інша моя донька Зоя, внуки і правнуки. Сестри виїхали в Ізраїль ще в 1947-му. Після приходу 22 липня 1944 року у Володимир-Волинський радянських військ до міста повернулися майже 140 євреїв, менш як відсоток від тих, хто жив у ньому до війни.
На жаль, у радянські часи проблема голокосту євреїв замовчувалася. Якщо й згадували про масові розправи, то говорили лише про розстріли в Бабиному Яру. Лише 1989 року на братських могилах поблизу села П’ятидні було споруджено монумент. На пам’ятнику єврейською та українською мовами викарбовано напис: «Зупинимось, помовчимо хвилину, свято заприсягнемо, жагуче, що муки Ваші не забудемо довіку, а всім катам покара неминуча». Пам’ятаймо ці слова.
Волинська область.
Фото з архіву Михайла Басса та автора.
ДОВІДКОВО
За різними даними під час першої каральної акції у вересні 1942 року в П’ятиднях було розстріляно 13,5 тисячі євреїв, другої (листопад того ж року) — 2,5 тисячі, і третьої (12—13 грудня 1943 року) — знищено ще півтори тисячі. Так перестала існувати єврейська громада Володимира-Волинського, яка мала понад 700-річну історію.
Відкриття пам’ятного знаку у Володимирі-Волинському на місці, де колись було єврейське гетто (29 квітня 2014 року).
