У кожному селі нині можна побачити безлюдний будинок. Чи один? З часом вони, як старі люди, дедалі більше гнуться до землі, аж поки не вгрузнуть в неї розваленими стінами. А колись, хто ще пам’ятає, світилися чистими віконницями, за якими було чути гомін дорослих і сміх дітей...
Знаєте, як у нашому селі Кирнасівка колись будували хати? Спочатку сходилися родичі, робили дилі, тесали балки, зводили основу. Далі на поміч забудовнику збиралося все село або куток. Робили заміс, вимішували глину... Хата виростала на очах. Ні тобі грошей не треба, ні наймитів, одна тільки повага та взаєморозуміння і виручка — речі, хоч і безплатні, проте набагато вартісніші за будь-які казначейські купюри. В таких умовах важко було вижити в селі чужому або недоброму чоловіку, бо хто йому допоможе і хто до нього піде робити. Ось чому ще й понині в наших селах всі вітаються одне з одним, бо кожен в кожного боржник... Боржник за ту доброту та допомогу, котру обов’язково колись потрібно віддати. Через те люди у селах жили у взаєморозумінні, громадою, однією великою сім’єю.
Після такої толоки на Підметянському кутку виросло наше село одразу на дві хатини. Вони були на околиці. Згодом ту місцину так і назвали — «Дві хатини». Коли хати були молоді, їх чепурили щоразу перед Великоднем, ніби одягали в нове вбрання. Коли господарі перешивали стріху, від неї йшов духмяний запах соломи, на піддашку чіпляли намисто з качанів кукурудзи, часнику та цибулі. Обов’язково призьбу підмальовували. Ось такі були хати — німі свідки революцій, воєн, колективізацій, голодоморів, застоїв, перебудов, все вистраждали, все пережили. Скільки людей з таких мазанок розлетілось сизими голубами по світу. З часом у них дедалі менше стало чути голосів дорослих і дітей.
...Після смерті матері сусідка, її подруга, ще деякий час ходила до садиби та поливала квіти. Першого року, щоб зберегти дух, потрохи протоплювала в печі. А раптом навідаються діти та онуки, в теплі їм буде веселіше. Та онуки не їхали, бо жили й навчались далеко у великому місті. Згодом сусідка забрала вазони, щоб не померзли. Сама занедужала, рідше стала навідуватися на мамине обійстя. Потім і сама відійшла у кращий світ, покинувши напризволяще обидві хатини. Ось так і залишилися вони на безлюдному уже кутку. Хто тепер повірить, що колись тут юрбою пурхали діти, аж до неба линула пісня, коли ввечері з роботи поверталися трудівниці. Знесилені денною працею, а все одно співали, раділи від того, що їх стрічали малолітні донечки й синочки, а кого й онуки, що вечори були справді райські. Тепер усе те тільки у спогадах. Дітей та онуків, які розлетілися по світах, хати не цікавили, бо що за них візьмеш? Доглядати — не наїздишся з міста. Собі ж дорожче. Одне слово, пропала праця не одного покоління. На місці помешкань — тільки купи глини з трухлявими дерев’яними дилями.
— Справжнє відродження України розпочнеться тільки після відродження села, — казав мені один мудрий чоловік. — Оживе село — оживе все в державі.
Може, так воно й буде. Неспроста тибетські монахи тікають від суєти. Бо сила завжди йде від землі, під асфальтом землі не чути. А тут приклади вухо до її грудей, а вона дихає — жива, можеш послухати, як нуртує її кров та б’ється серце...
Не маю жодного сумніву: коли-не-коли, а село таки відродиться. Міста стомлять людей, і вони знов потягнуться до сільської благодаті. Як зараз більшість тягнеться до міста, так з часом розпочнеться зворотний процес. Все в історії повторюється. Села знову оживуть. Тільки люди в них уже будуть інші, з іншою психологією, як то мовиться, з іншим менталітетом. І пісні в них будуть свої. Хати будуватимуть також кращі. Про те, якими були колись оселі, вже нині молоді не пам’ятають. Запитую нещодавно одного учня: «Чи знаєш, дитино, що таке призьба?» А він дивиться на мене здивованими очима і мовчить. Час все змінює. Незмінними залишаються лише білопінний цвіт дерев навесні й ранкові тумани восени. Щоб їх побачити, треба їхати в село. І не лише заради цього....
с. Кирнасівка
Тульчинського району
Вінницької області.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
