Стабільність як умова ефективності законодавства України про кримінальну відповідальність

5 квітня 2013 581

Одним із основних факторів подальшої розбудови в Україні незалежної демократичної правової держави є створення ефективної правової системи. Утім, забезпечення оптимального регулювання суспільних відносин неможливе без досконалої за змістом та формою нормативної бази. Точність і передбачуваність правових норм, їх відносна незмінність у часі та відсутність внутрішніх розбіжностей є запорукою реального втілення у життя закріпленого у ст. 8 Конституції України основоположного принципу верховенства права.

Правовий інструмент

Законодавство про кримінальну відповідальність, будучи «правовим інструментом» підтримання правопорядку в державі, виконує такі передбачені в ст. 1 КК України завдання, як «правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру та безпеки людства, а також запобігання злочинам». У цих завданнях втілена сутність і соціальна цінність законодавства України про кримінальну відповідальність, яка полягає в його спроможності регулювати критичні стани суспільства, захищати як останнє в цілому, так й окремих його членів від суспільно небезпечних посягань. Саме тому чим ефективніше та якісніше виконує свої завдання законодавство про кримінальну відповідальність, тим вагомішою та значущою є його соціальна цінність, а значить, ефективнішою є і діяльність правоохоронної і судової систем, на які покладено завдання протидії злочинності.

Говорячи про ефективність законодавства про кримінальну відповідальність, слід вказати передусім на його відповідність таким найголовнішим вимогам, як ясність і доступність викладених у ньому приписів. На це, до речі, особливу увагу у своєму Посланні до українського народу звернув Президент України Віктор Янукович, який зазначив, що одним з основних принципів вітчизняної системи права повинні стати зрозумілість для громадян норм поведінки, закріплених у нормативно-правових актах. Безумовно, що не є винятком з цього і нормативно-правові акти, спрямовані на протидію злочинності, і така зрозумілість має бути властива і закону про кримінальну відповідальність.

При цьому досягнення максимальної ефективності кримінально-правових приписів неможливе без забезпечення стабільності законодавства про кримінальну відповідальність, адже протилежне призводить до порушення його системних зв’язків, утруднює реалізацію принципів верховенства права, законності та справедливості й може обумовлювати низьку ефективність правового регулювання. Водночас, якщо законодавство не має належного рівня динамічності, воно теж втрачає свою якість та ефективність, оскільки не забезпечує належної актуальності й адекватності правового регулювання. Відсутність динамічних властивостей законодавства може призвести до порушення зв’язку між справедливістю і змістом правового регулювання. Саме тому одним із стрижневих питань сьогодення залишається проблема гармонійного поєднання стабільності та динамізму в розвитку законодавства України про кримінальну відповідальність.

Стабільність і динамізм законодавства цілком справедливо визнаються парними категоріями, які так тісно взаємопов’язані й взаємодіють одна з іншою, що їх роздільне існування неможливе. Стабільність (стійкість) законодавства — це властивість його системи, яка свідчить про доцільність у наступності тих концептуальних приписів законодавства, що довели свою ефективність протягом більш-менш тривалого часу їх застосування, яка відбиває його здатність протистояти дестабілізуючим, руйнівним впливам інших систем, зовнішнього середовища, змістом якої є регулювання суспільних відносин упродовж певного часу без внесення суттєвих (докорінних, сутнісних) змін. У свою чергу динамічність законодавства означає можливість його змінюваності, оновлення, удосконалення його норм під впливом зовнішніх факторів, спроможність своєчасно реагувати на відповідні зміни, які відбуваються в державі та суспільстві, що свідчить про його здатність адаптуватися до змін зовнішнього середовища, дозволяє зберігати законодавству його основні системні властивості і тим самим ефективно регулювати існуючі суспільні відносини.

Слід зазначити, що у стабільності закону про кримінальну відповідальність, незмінності його основних, принципових положень і приписів зацікавлені передусім суспільство і держава. Не випадково на цьому наголосив у своєму Посланні до українського народу і Президент України В. Янукович, зазначивши, що стабільність закону є важливим чинником для забезпечення ефективної правозастосовної практики.

Протидія злочинності

І справді, тільки на підставі відносної стабільності законодавства може будуватися стійка, цілеспрямована і прогнозована політика держави у сфері боротьби зі злочинністю. Стабільність закону про кримінальну відповідальність, з одного боку, є свідченням прогнозованої та усталеної політики держави у сфері протидії злочинності, бо створює умови для належного опанування працівниками правоохоронних та судових органів основних законодавчих приписів і формування на цій підставі відповідної практики застосування норм КК, а з другого — надає можливість кожному громадянину ознайомитися зі змістом законодавства про кримінальну відповідальність, а отже, бути обізнаним щодо того, якими заходами кримінально-правого впливу забезпечується його безпека, захист законних прав та інтересів.

Наочним показником стабільності законодавства України про кримінальну відповідальність стало збереження у Кримінальному кодексі 2001 р. принципових, вихідних положень, які десятиліттями напрацьовувалися доктриною кримінального права, були відомі раніше чинному кримінальному законодавству, ефективно використовувалися слідчо-судовою практикою. Зокрема, це норми щодо підстави кримінальної відповідальності, меж чинності закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі, законодавчі положення про поняття злочину, неосудність, форми вини, відповідальність за незакінчений злочин і злочин, учинений у співучасті, тощо. Чинний КК також стабільно продовжує виходити із принципу монізму у визначенні суб’єкта злочину: ним може бути лише фізична особа, і це повністю відповідає принципу особистої і винної відповідальності особи за вчинений злочин, який проголошується в ст. 62 Конституції України і закріплюється в ст. 2 КК.

Таким, що витримав апробацію часом і довів свою ефективність, слід вважати й підхід до побудови системи КК України, а саме його поділ на Загальну та Особливу частини, систематизацію статей у Загальній частині КК відповідно до етапів реалізації кримінальної відповідальності, а в Особливій частині КК — за ознаками родового об’єкта кримінально-правової охорони.

Водночас, як уже наголошувалося, залишаючись стабільним у своїх принципових положеннях, законодавство про кримінальну відповідальність повинно своєчасно й ефективно реагувати на зміни, які відбуваються в політичних, соціально-економічних умовах життя суспільства і держави, адекватно відповідати на будь-які нові суспільно небезпечні виклики з боку злочинного середовища, воно має удосконалюватися, оновлюватися, постійно розвиватися і за рахунок цього бути достатньо динамічним. Динамізм законодавства залежить від низки різноманітних чинників: політичних, соціальних, економічних, міжнародно-правових тощо. До таких чинників, наприклад, можна віднести зміни соціально-економічних умов розвитку держави і виникнення у зв’язку з цим у суспільстві нових потреб, цінностей, інтересів, що потребують кримінально-правового захисту; появу нових видів суспільно небезпечної поведінки, які вимагають передбачення їх у КК як злочинних (криміналізація), або, навпаки, втрата суспільної небезпечності діяннями, передбаченими у КК (декриміналізація); необхідність узгодження приписів КК із нормами інших публічних та приватних галузей українського законодавства, з якими КК перебуває у системному взаємозв’язку і взаємозалежності; взяття державою міжнародних зобов’язань, що потребують внесення змін і доповнень до чинного КК; урахування рішень Конституційного Суду України та Європейського Суду з прав людини, згідно з якими держава зобов’язана вносити певні зміни до законодавства про кримінальну відповідальність, тощо.

Зараз уже можна констатувати, що за час дії КК 2001 р. визначилося щонайменше три основні напрями його динамічного розвитку.

Перший напрям не порушує концептуальних засад чинного КК і має на меті внесення змін і доповнень до конкретних норм або окремих інститутів Загальної та Особливої частин КК.

Другий напрям передбачає істотні системні зміни, які тим не менше за своєю сутністю не порушують концептуальних засад чинного законодавства про кримінальну відповідальність, а, навпаки, розвивають, уточнюють їх.

Третій напрям стосується вже радикальних, концептуальних змін законодавства про кримінальну відповідальність.

У світлі останнього напряму окремої уваги заслуговує актуалізована після прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України проблема запровадження у національне кримінальне законодавство інституту кримінального проступку. Її розв’язання потребує надання відповідей на низку принципових запитань: по-перше, щодо форми нового нормативного акта (відбудеться це шляхом змін і доповнень чинного КК чи матиме місце прийняття окремого Закону України «Про кримінальні (антигромадські, суспільно небезпечні) проступки»; по-друге, щодо критеріїв їх розмежування зі злочинами та адміністративними правопорушеннями; по-третє, щодо можливості визнання суб’єктами кримінального проступку юридичних осіб тощо.

На нашу думку, введення у законодавство України такої категорії діянь, як кримінальний проступок, цілком можливе, однак аж ніяк не шляхом механічного об’єднання злочинів невеликої тяжкості та окремих адміністративних правопорушень, оскільки у противному разі це неминуче призведе до розширення меж криміналізації і визнання мільйонів громадян суб’єктами кримінально-правових відносин, розбалансує систему КК, викличе багато проблем, пов’язаних, наприклад, із кваліфікацією множинності злочинних діянь, призначенням покарання за сукупністю, строками давності, судимістю тощо. Тому підходити до впровадження категорії кримінального проступку слід вкрай обережно і виважено. Безумовно, що цю проблему бажано розв’язати спочатку на концептуальному рівні з урахуванням при цьому сучасних досягнень наук кримінального, кримінального процесуального та адміністративного права, а вже потім переходити до практичного запровадження інституту кримінального проступку в систему законодавства України.

Занепокоєння

На жаль, ситуація, яка склалася сьогодні у сфері новелізації законодавства України про кримінальну відповідальність, викликає занепокоєння, оскільки далеко не всі новели КК останніх років можна вважати проявом належної динамічності оновлення його приписів. Якщо звернутися до існуючої правотворчої діяльності в галузі законодавства про кримінальну відповідальність, то останнім часом вона просто вражає своєю бурхливою стрімкістю та розмахом. Так, за час чинності КК 2001 р., в якому налічувалося 447 статей, було прийнято понад 100 законів України, якими були внесені відповідні зміни та доповнення до КК, загальна кількість яких становить 405: з них у Загальну частину КК було внесено 47 змін та доповнень, а в Особливу частину КК — 358. Тобто на один рік припадає в середньому 36—37 змін, а за один місяць норми КК піддаються оновленню приблизно тричі. Причому зміни та доповнення вносилися вже неодноразово у 94 статті КК, із яких двічі були піддані змінам 59 статей; тричі — 29; чотири рази — 5 статей; п’ять разів — одна стаття КК. Крім того, КК було доповнено за цей період 52 новими статтями, причому сім із них на сьогодні вже виключено з КК, а ще 7 нових статей піддано змінам. Загальна кількість статей, які виключено з КК, становить 26. Таким чином, із 1 вересня 2001 р. змін та доповнень зазнали 209 статей КК, що становить більш як 46,7% тих його статей, що були в ньому на момент прийняття та набрання чинності.

За таких умов постає цілком закономірне запитання: про яку стабільність законодавства України про кримінальну відповідальність може йти мова за такої стрімкості оновлення його приписів? В умовах, коли не тільки так звані пересічні громадяни, а й фахівці-юристи далеко не завжди в змозі не лише опанувати нові положення КК, а навіть устежити за його змінами, навряд чи можна планувати якісь перспективні, довгострокові заходи, спрямовані на ефективну протидію злочинності, та формувати на цій основі стійку й, головне, в цілому безпомилкову слідчо-судову практику.

Потік законотворчих ініціатив не слабшає й тепер. Так, тільки на кафедру кримінального права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» за рік надходять для обговорення 30—35 законопроектів. Досить багато із них не знаходять підтримки з боку фахівців, до того ж пояснюється це не так рівнем їх підготовки (який подекуди доволі низький), як системною неузгодженістю пропонованих новел із чинними положеннями КК, недоліками в законодавчій техніці їх конструювання. Наведемо лише один, але, як уявляється, досить характерний приклад.

Традиційно одним з показників стабільності КК є вирішення у ньому питання щодо визначення ознак суб’єкта злочину. Виходячи із принципу монізму у визначенні суб’єкта злочину, КК 2001 р. закріпив принципове положення, згідно з яким «суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність» (ч. 1 ст. 18 КК). Із цього виходять й усі інші норми КК, закріплюючи принцип персональної і винної відповідальності. При прийнятті нині чинного КК на доктринальному і правотворчому рівнях була схвалена концепція, згідно з якою юридичні особи не визнаються суб’єктами злочину. Відповідно і всі інститути як Загальної, так і Особливої частин чинного КК були побудовані так, що вони стосуються кримінальної відповідальності виключно фізичних осіб. Незважаючи на це, на законодавчому рівні останнім часом неодноразово робилися спроби запровадити відповідальність юридичних осіб, зокрема, за вчинення корупційних правопорушень, а за законопроектом № 2032 — й інших (по суті, будь-яких) категорій злочинів. Проте визнання чи не визнання юридичної особи суб’єктом, що підлягає кримінальній відповідальності за вчинення злочину, є одним із концептуальних положень законодавства про кримінальну відповідальність, з урахуванням чого будується вся система норм та інститутів кримінального права в державі. Пропозиція включити до Загальної частини КК додатковий розділ і тим самим по суті запровадити кримінальну відповідальність юридичних осіб a prіorі не може бути схвалена, оскільки введенням одного додаткового розділу не можна змінити концептуальну ідею про кримінальну відповідальність виключно фізичних осіб, що пронизує увесь зміст і текст чинного КК. Таким чином,

запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб в Україні можливе лише після схвалення на доктринальному (науковому) рівні цієї концепції, вироблення механізмів її впровадження до всіх інститутів кримінального права, розроблення теоретичної моделі нового КК України, побудованого на концепції визнання суб’єктами, що підлягають кримінальній відповідальності, і фізичних, і юридичних осіб.

Повертаючись до проблеми неприпустимості відходу від дотримання принципу стабільності закону про кримінальну відповідальність, згадаємо і необґрунтований, на наш погляд, підхід законодавця до вирішення питання щодо кримінально-правової охорони відносин власності. Як відомо, визнання того чи іншого посягання на ці відносини злочинним (наприклад, викрадення чужого майна) багато в чому залежить від розміру (обсягу) спричиненої винним майнової шкоди. Однак за останні роки спостерігаються сутнісно протилежні законодавчі рішення цього питання. І пояснюється це тим, що визнання посягання на власність злочином чи адміністративним проступком, а також їх кваліфікація почали визначатися спочатку Законом України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фізичних осіб», а з прийняттям Податкового кодексу України — згідно з пунктом 5 підрозділу 1 розділу XX цього Кодексу. Є всі підстави вважати, що це був рух у бік штучної декриміналізації певних, достатньо розповсюджених видів посягань на власність (крадіжок, шахрайств та деяких інших). Така ситуація виникла внаслідок щорічного зростання неоподаткованого мінімуму доходів громадян, покладеного в основу розрахунку розміру заподіяної майнової шкоди при кваліфікації злочинів та адміністративних правопорушень. Так, якщо у 2003 р. «межа криміналізації» (тобто злочинного розміру викраденого майна) становила 51 грн., то в 2006 р. вона вже становила 525 грн., у 2007 р. — 600 грн., у 2008 р. — 772 грн. 50 коп., а у 2009 р. досягла позначки 907 грн. 50 коп. Тобто з 2003 по 2009 роки межа криміналізації таких посягань збільшилася приблизно у 20 разів.

Такий стан речей викликав суттєве непорозуміння більшості потерпілих від посягань на їхню власність, особливо з боку пересічних громадян, щодо політики держави у сфері захисту власності. Вочевидь, що саме з цих міркувань, а також унаслідок звернень громадськості та багатьох науковців Верховна Рада України 4 червня 2009 р. здійснила зворотний крок у бік розширення криміналізації викрадень чужого майна шляхом зниження «межі криміналізації» таких діянь з 3-х до 0,2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто знизила його у 15 разів. Таке не до кінця продумане, як здається, законодавче рішення призвело до іншої крайності, бо на сьогодні достатньо, наприклад, протиправно заволодіти майном на суму 114 грн. 70 коп., щоб вчинене було визнано злочином з відповідними наслідками. Суперечливим і незрозумілим як для громадян, так і для фахівців-юристів є і законодавче рішення, згідно з яким неоподатковуваний мінімум доходів громадян стосовно визначення розміру штрафу становить лише 17 грн., а щодо визначення розміру спричиненої майнової шкоди дорівнює 573 грн. 50 коп. Очевидно, що наведені рішення аж ніяк не покращують захист відносин власності і, зокрема, майнових прав людини. Законодавче вирішення набуло ознак корупційного ризику, оскільки на нормативному рівні створені умови для зловживань з боку окремих несумлінних представників правоохоронних та судових органів. Безумовно, настав час для вироблення єдиної розрахункової одиниці, яка була б покладена в основу визначення розміру як штрафних санкцій, так і спричиненої злочином майнової шкоди.

Порушення основоположних принципів

Слід також зазначити, що вирішення питання про злочинність діяння і кваліфікацію посягань на власність на підставі положень Податкового кодексу України (а раніше — вищезгаданого Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб») та інших законів, у яких встановлюється розмір мінімальної заробітної плати чи прожиткового мінімуму, призводить і до порушення одного з основоположних принципів кримінального права, згідно з яким злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом (ч. 3 ст. 3 КК).

Привертає до себе увагу й те, що в останніх законопроектах щодо внесення змін до чинного КК простежується прагнення розв’язати засобами кримінального права «болючі» проблеми сучасного українського суспільства. Хоч як це прикро, але Верховна Рада України, очевидно, перебуває під впливом буденної суспільної правосвідомості, не оцінюючи її критично. Сьогодні можна знайти немало прикладів того, як поява цілої низки законопроектів диктується не так нагальною потребою приведення законодавства про кримінальну відповідальність у відповідність до вимог швидко змінюваних умов життєдіяльності сучасного суспільства й держави, як бажанням відгукнутися, відреагувати на кожну більш-менш «гучну» подію чи справу шляхом створення нової норми КК. Так, відома справа судді Зварича відразу ж «породила» проект закону про посилення кримінальної відповідальності за хабарництво, яким пропонувалося встановити абсолютно визначені санкції у вигляді довічного позбавлення волі з обов’язковою конфіскацією майна у випадках учинення слідчим, прокурором або суддею за хабар злочинів, передбачених статтями 371, 372 або 375 КК. Відмови у виплаті грошей громадянам, кошти яких знаходилися на депозитних рахунках банківських установ, які хоча й мали місце, але були пов’язані передусім з економічною кризою, одразу ж призвели до появи проекту закону щодо встановлення кримінальної відповідальності за такі діяння. І таких прикладів можна навести багато. Складається враження, що переважну більшість тих складних життєвих ситуацій, що виникають насамперед у зв’язку з нестабільною соціально-економічною обстановкою в країні, законодавець намагається вирішити найпростішим і в той же час навряд чи найефективнішим шляхом — за допомогою заходів кримінально-правової репресії. Однак зовсім у недалекому минулому суспільство вже проходило цим шляхом, що, як відомо, довів повну свою неспроможність.

Не менш «болючою» для нашого законодавства, у тому числі й про кримінальну відповідальність, є проблема імплементації приписів міжнародних угод і конвенцій, учасником яких є Україна. Як відомо, згідно з ч. 5 ст. 3 КК закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Але це зовсім не означає, що приписи таких міжнародних актів повинні втілюватися в національне законодавство шляхом звичайного їх копіювання, що, на жаль, зустрічається в багатьох законопроектах. Під час розробки таких новел подекуди зовсім не враховується, що

у переважній більшості цих міжнародних актів, як правило, прямо зазначається, що закріплені в них приписи, по-перше, мають для держав-учасниць не імперативний, а лише рекомендаційний характер; по-друге, вжиття передбачених ними законодавчих заходів може здійснюватися державами-учасницями «згідно з основоположними принципами своєї правової системи» та з урахуванням її принципів права».

Таким чином, імплементація в національне законодавство приписів міжнародно-правових актів повинна відбуватися не шляхом так званої прямої, первинної їх рецепції (запозичення, текстуального копіювання норм), а за рахунок належної їх трансформації на підставі врахування основоположних принципів національної правової системи, конституційних приписів, національних, законодавчих, культурних і ментальних традицій тощо.

Викладене дає підстави для висновку, що правотворчій діяльності останніх років властивий безсистемний, а часом навіть хаотичний характер, а законопроекти, що виносяться на розгляд парламенту, не завжди проходять належну наукову експертизу. Все це знижує ефективність запобіжної функції закону про кримінальну відповідальність, негативно позначається на правозастосовчій діяльності й призводить до нігілістичного ставлення громадян до вимог закону. Очевидно, виникла необхідність активного залучення до обговорення законопроектів представників науки кримінального права та практичних працівників, завдяки яким можуть бути виявлені недоліки і суперечності між кримінально-правовими нормами, уточнені окремі положення закону, впроваджені останні досягнення теорії у законотворчий процес.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що Кримінальний кодекс України 2001 р. є дієвим і достатньо ефективним правовим інструментом реалізації державної політики у сфері боротьби зі злочинністю в Україні. Проте практика його застосування наочно свідчить про те, що не треба безоглядно поспішати із внесенням тих чи інших змін та доповнень до законодавства про кримінальну відповідальність, адже це нерідко негативно позначається на якості останнього, породжує труднощі в опануванні його приписів і практичному їх застосуванні. Тільки вивірене реальною практикою застосування нормативних положень, виважене, обґрунтоване й розумне сполучення стабільності й динамічності норм закону про кримінальну відповідальність здатне забезпечити високу ефективність його приписів.

Василь ТАЦІЙ, академік НАН України, професор;

Вячеслав БОРИСОВ, професор;

Володимир ТЮТЮГІН, професор.

Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого».