Село Луко Володимирецького району на Рівненщині. Ліс. Тут на північній стороні села, на розбіжжі ґрунтових доріг, стоять хрести. Великі та маленькі. Пригірок біля них загороджений жердинами. Дика груша і стара сосна із сосновим лісом обступили їх, наче охорона. Під хрестами на землі — бідончики, миски, скляний посуд. А самі хрести повністю обвішані рушниками, хустками, стрічками різних кольорів і вишитими фартушками.

Їдуть сюди люди з Білорусі й далеких українських міст. Передають через знайомих стрічки, рушники, їжу. І все заради того, щоб зцілитися, мати дітей, щоб задумане збулося і господарство велося. Можна в це вірити, можна й не вірити, але те, що переказують люди один одному — дивує і вражає.

Одну жінку із Львівської області, яка довго не могла завагітніти, направив дід-характерник, який в наших краях ніколи не був, але знає, що є таке місце «Старці» і стоять там «Хрести». Пояснив, що треба до тих Хрестів доїхати, покласти милостиню, зробити 40 хороших справ протягом двох тижнів, і буде у неї дитинка. Справді, після поїздки в наш край львів’янка народила хлопчика, хоча спеціалісти навідріз стверджували, що дітей у неї не буде, хоча подружжя у шлюбі вісімнадцять років...

Розповіли мені ще одну історію. З міста Сарни батьки шукали сина, який з ними посварився і поїхав з жінкою, старшою за нього, у світ. Мати і батько також приїжджали в Луко, залишили милостиню. Потім розповідали, що після повернення додому син зателефонував із Росії й розповів: уві сні до нього три ночі підряд приходили худі і бідні люди і наказували передати якийсь листочок матері чи батьку. Син подумав: «Чи не трапилося якої біди з батьками?» — і зателефонував додому.

То що ж це за Хрести такі? У Лукому та сусідніх селах розповідають багато легенд про урочище «Старці» і «Хрести». І ось одна з них.

...Було це після 1861 року, коли селяни стали вільними від кріпацтва і землю почали бідним роздавати. Кріпаки втікали з маєтків своїх панів що подалі, шукаючи сім’ями нових місць. Переказують, що того року зима була дуже лютою. Хати і хліви так позамітало, що селяни мусили «нори» у снігу робити, щоб до худоби дістатися. Колодязі й криниці повимерзали, сніг на воду топили. А як пішла відлига, поїхали хуторяни в ліс. І натрапили там на мертвих людей. Вони сиділи, притулившись одне до одного: дід, жінка, старші й маленькі діти. Бідно вдягнені, як старці. Чи з голоду, чи з холоду, вони не дійшли до перших хат всього п’ять кілометрів. Проте їх не зачепили вовки, не рознесли інші хижі звірі. Хуторяни побоялися близько підходити до мерців, аби не заразитися чумою чи іншою хворобою. Та чутка полетіла від села до села. І коли зібралися люди, щоб їх поховати (а надворі вже потепліло), всі помітили, що знайдені мерці, мов живі. Приїхав православний священик і вже під час поховання у діда випала іконка. Її потім прибили на найвищому хресті. Священик сказав, що то була сім’я руських старообрядців. А от куди йшла ця родина — залишилося таємницею, яку вони забрали з собою в могилу.

Та пам’ять про Хрести живе. Кожне покоління луківчан і жителів сусідніх сіл поновлюють ті хрести, доглядають, носять їжу. І просять Бога, щоб рідні й близькі з далеких країв добиралися вчасно додому, щоб ніколи і нікому з їхнього роду не довелося помирати голодною і холодною смертю.

 

Володимирець.

Фото автора.

Хрести в урочищі «Старці».