Уроки Рибака

Ліна КУЩ

3 квітня 2013 81

Школа № 113 імені Героя Радянського Союзу Петра Бринька розташована на західній околиці Донецька, неподалік станції Мандрикіне. Типове робітниче селище із магазином, автобусною зупинкою та по-сільському тихими вуличками. Тісна одноповерхова будівля школи була споруджена в 1931-му, і на початку 90-х років застаріла і фізично, і морально. Учні займалися у дві зміни, бібліотека тулилася на п’яти квадратних метрах, вугільна котельня не справлялася з опаленням, а в туалет діти вистрибували надвір.

Колишній директор школи Антоніна Тимошенко розповідає, що однозначної думки про те, як розв’язати проблеми закладу, не було. Формально школу, де навчалася сотня учнів, зберігати було недоцільно. Лунали пропозиції перевести дітей до інших навчальних закладів — більших і потужніших. Але батьки були проти: в такому разі школярам доводилося б їздити чи ходити за три-чотири кілометри. Вивчити ситуацію на місці вирішив тодішній міський голова Володимир Рибак.

— Він приїхав до школи, коли учні тягали вугілля до сараю, — пригадує співрозмовниця. — Станція саме виділила вагон палива, і його треба було перевантажити, бо залишиш просто неба — розкрадуть. Приїхав Володимир Васильович, а діти мокрі, брудні. «Що ви робите?» — питає. «Вугілля вантажимо». Видно було, що це вразило керівника міста. Оглянув він стару підлогу, стіни... Потім вийшов у двір, особисто двічі проміряв кроками по периметру шкільний стадіон: «Тут я бачу школу на два поверхи». У січні 1995-го викопали котлован, а у вересні ми вже справляли новосілля в новому корпусі.

Школа отримала не лише нову будівлю, споруджену в рекордний термін (працювали «з коліс», а хід робіт контролював особисто міський голова). Тут встановили сучасну газову котельню, нове обладнання для кухні, меблі. Це була перша, але не єдина школа, збудована за часів Рибака. Сьогодні тут навчаються 199 дітей, які приїздять навіть із передмістя обласного центру. Проходжу класами і звертаю увагу, що учні сидять у сорочках і блузках із коротким рукавом: незважаючи на холод за вікном, у приміщенні тепло і затишно.

— Для Мандрикіного відкриття нової будівлі школи стало грандіозною подією. Зрозумійте, тут, у селищі, живуть терплячі й добросовісні люди, які не звикли до благ цивілізації. І ми, школярі, були, як усі: чистили сніг, тягали вугілля, сиділи в класі у кожухах. Після спорудження нового корпусу виявилося, що можна ходити по школі у змінному взутті, сидіти роздягненим, бо тепло. Це було неймовірно. Школа завжди була центром культури в селищі, а тепер і поготів, — каже випускниця навчального закладу, а нині — вчитель географії та директор шкільного музею Світлана Лебедєва.

Ніч у кабіні бульдозера

Володимир Рибак очолив місто у його найважчі часи, зазначає начальник управління освіти і науки Донецької обласної державної адміністрації Юрій Соловйов, який знає керівника парламенту по роботі в Київському райкомі партії та міській раді обласного центру: «Це були часи, коли ресурси Радянського Союзу вже закінчилися, а нові ще створені не були. І те, що місто не «впало», — повністю була заслуга голови. Пам’ятаю, я працював заступником директора школи і не знав, що таке заборгованість із зарплати за часів Рибака. А згодом, коли вже очолив райвиконком, дізнався, якими неймовірними зусиллями це досягалося».

Юрій Соловйов додає, що теперішнього Голову Верховної Ради України характеризує вміння створювати працездатну команду однодумців на всіх посадах, які він обіймав. «Володимир Васильович — це господар, це керівник, це мужик, зрештою. Пам’ятаю сувору зиму у 80-х роках, страшенні снігопади, кучугури по півтора метри були, транспорт став, дорога — наче вузенький тунель. То Рибак, тоді — третій секретар райкому партії, — сів до кабіни бульдозера, що розчищав вулиці, і понад добу не злізав із машини. Працював разом із бульдозеристом, треба ж було підтримати людину, якщо виникнуть проблеми — негайно вирішити! Працювали, доки не розчистили від снігу район».

Іншим разом під час великої аварії на водогоні секретар райкому провів ніч разом із бригадою комунальників: забезпечував робітників гарячим чаєм, бутербродами і навіть цигарками, підганяючи та підбадьорюючи виконавців. Зате аварію ліквідували в неймовірно короткий термін.

«У керівника не повинно бути слова «ні»

У 90-ті роки в Донецьку найбільшою погрозою для чиновників усіх рангів була така: «Я на вас Рибаку поскаржуся!». Тодішній керівник міста мав репутацію людини доступної і відкритої. Особисто здійснював об’їзди районів — часто без попередження. Приймав людей не лише в кабінеті. До голови можна було звернутись у коридорах міськради, в заводських цехах, під час сходів у мікрорайонах і селищах тощо.

— Я приїздив до службового входу до міськради у призначений час, і Володимир Васильович завжди спускався сам на перший поверх, — розповідає інвалід-«візочник» Валерій Перепадін. — Так трапилося, що я одночасно навчався і підробляв у дитсадку сторожем. Співробітниці попросили полагодити дах, поліз — і розбився. Важка травма, рік провів у лікарнях, потім повернувся до гуртожитку. А там — туалет у вигляді дірки в підлозі, один на весь поверх, загальний душ, жодних умов для таких, як я. І перспектив отримати житло немає. Допоміг мені тоді Рибак: після того як потрапив до нього на особистий прийом, мені підшукали квартиру на першому поверсі. Ось уже двадцять два роки тут живу. Якби не тодішній керівник міста — хтозна, де б я був, чи отримав би житло?

Людмила Корешкова, яка очолювала Петровську районну раду Донецька протягом багатьох років, пригадує, як довелося розв’язувати проблему працівника одного із будівельних підприємств: у нього була травма ока, допомогти могла лише операція. В Україні тоді таких центрів не було, складному пацієнту бралися зробити операцію в Москві, але за великі гроші.

«Володимир Васильович часто повторював: постав себе на місце людини і чини так, як ти хочеш, щоб поставилися до тебе, — підкреслює співрозмовниця. — Хоча іноді відвідувач і просив те, що не належить, що не в компетенції органу місцевого самоврядування. Так було і з травмованим будівельником. Але міський голова не відмахнувся від нього. «Уяви, що, не дай Бог, у тебе така ситуація виникла — куди б пішла? Тому давай думати», — сказав мені, попросивши допомогти робітнику. Мобілізував бізнес, дещо із бюджету виділили — і людина поїхала на операцію, зір вдалося врятувати».

Ще один приклад неформального ставлення до потреб звичайних людей. У старенькому будинку, де мешкала самотня пенсіонерка, сталася пожежа — коротке замикання. Будиночок приватний, але не застрахований. З юридичного боку за всі наслідки пожежі відповідає власник. А по-людськи — куди подітися бабусі, яка опинилася без даху над головою? Тому міський голова скликав керівників, аби господарці якнайшвидше відновили будинок. «З миру по нитці — і жінка знову змогла вселитися до рідної домівки. У Рибака не було дрібниць. Цим його заповітом я завжди керувалася», — зазначає Людмила Корешкова.

«Він учив нас, що для людини, яка прийшла до тебе як до керівника, немає слова «ні». Ти повинен розплющитися, але якщо відвідувач справедливо ставить питання — вирішити його. Не знаю тих, кому б він не допоміг розв’язати проблему. Це нам, головам районів, доводилося нелегко. Але у ставленні до звичайних мешканців тодішній міський голова був людиною, яка розуміє й підтримує, людиною з великої літери. Мабуть, давався взнаки величезний життєвий досвід, адже Володимир Васильович «зробив» себе сам, пройшов усі сходинки і на виробництві, і на партійній роботі, і на роботі в радах», — підсумовує Юрій Соловйов.

«Про жодні привілеї для себе не просив»

Одним із перших кроків до самостійності голови парламенту став вступ до Ясинуватського будівельного технікуму транспортного будівництва. Заклад вважався сильним і престижним: підпорядковувався Мінтрансбуду, випускники проходили практику та розподілялися на підприємствах усього Радянського Союзу. Подавати документи до технікуму Володимир Рибак приїхав, коли йому виповнилося чотирнадцять. Для вступу він був ще дуже юним, і тодішньому директору Семену Лерману довелося переконувати вище начальство, щоб дали дозвіл узяти хлопця, який дуже хотів учитися, розповідають у технікумі.

«Володимира Рибака не можна назвати «вискочкою»: він своєю працею домагався всього. Не хапав зірок із неба, а намагався перебороти себе, досягти чогось. А коли його син навчався в нашому технікумі, то Рибак, тоді — перший секретар райкому партії, — ніколи не просив про жодні привілеї. Навпаки, просив бути з сином вимогливішим. Приїздив і допомагав навчальному закладу — знав, що ми небагаті, а утримувати технікум потрібно. Він дуже гарно вмів налагоджувати контакти з людьми, з керівниками підприємств, організацій. Можливо, це й зіграло роль у його державному і професійному зростанні», — переконаний заступник директора технікуму із навчально-виробничої роботи Володимир Каращук.

«Володимир Васильович завжди повторював: тих, хто закінчив Ясинуватський технікум, я прийматиму навіть у коридорі. Прийму і вирішу питання позитивно, наскільки можливо», — додає викладач фізичного виховання Едуард Ізюмченко, який пам’ятає голову парламенту по навчанню в 60-х роках. Їхні кімнати в гуртожитку були поруч, а об’єднувала молодого викладача і студента любов до спорту. Спортзал розташовувався в одному корпусі з гуртожитком, а тренування не припинялися до 12 години ночі. «Пам’ятаю, директор дуже поважав Рибака, бачив у ньому перспективу. Спритний, швидкий, грав у футбол за групу, у настільний теніс виступав за технікум на міських і районних змаганнях. Спортсмени нашого технікуму тоді гриміли і на союзних турнірах».

Але не лише спортом займалися тодішні студенти. Можливо, здатність Володимира Рибака домовлятися з колегами та розв’язувати найскладніші ситуації, народжувалася саме в ті часи, коли він та товариші по технікуму працювали кочегарами, сантехніками, ремонтували корпуси власними руками? Сьогодні навчальний заклад також розраховує на підтримку: коштів, які виділяються із бюджету, не вистачає на оплату опалення, і через мільйонний борг тепломережа подала на технікум до суду...

Фестивалі і турніри міжнародного рівня проводилися «під чесне слово»

Донеччани, з якими я говорила про Володимира Рибака, пригадували буденні, але важливі для кожної людини речі. Як у ті роки він започаткував традицію відзначати День Перемоги в парку біля меморіалу, із польовою кухнею: міський голова обов’язково після мітингу підходив до кожного ветеранського столу і спілкувався із колишніми воїнами. Як у розпал продовольчого дефіциту та зростання цін у місті проводив ярмарки сільськогосподарської продукції. Як купували нові тролейбуси і трамваї за кошти, виручені від здавання металобрухту підприємствами та організаціями міста — так тодішній донецький голова вирішував питання оновлення комунального транспорту в умовах суцільного безгрошів’я. Як організовували першу в обласному центрі українську школу. А дві знакові для Донецька події — Міжнародний фестиваль «Зірки світового балету» та Міжнародний турнір «Зірки жердини» — з’явилися і «прописалися» у щорічному календарі саме завдяки Рибаку.

Сергій Бубка, голова Національного олімпійського комітету України:

«Вдячний Володимиру Васильовичу за допомогу в той час, коли починали, коли було дуже важко. Він очолював оргкомітет турніру «Зірки жердини», і до нього можна було звернутися з будь-яких питань, із будь-яких дрібниць, навіть пізно увечері, у вихідні, свята. Проблеми вирішувалися блискавично — незважаючи на те, що у нас не було досвіду, не було потужних спонсорів. Рибак сам говорив із керівниками підприємств, підключав потрібних людей. Фактично організовував турнір «під чесне слово». Лише тому, що ми були єдиною командою — місто, область, — вийшло все зробити. Без підтримки місцевої влади ми б не змогли вистояти і продовжувати справу».

Вадим Писарєв, народний артист України, художній керівник Донецького національного академічного театру опери та балету імені Солов’яненка:

«Про Володимира Рибака можу сказати так: це — людина справи. Досі у мене в кабінеті зберігається символічний ключ, що його міський голова вручив на відкритті театру після ремонту. Ремонт виявився затяжним — театр був зачинений п’ять років. Трупа розбігалася, ми гастролювали за кордоном, багато хто там залишився. Але коли місто очолив Володимир Васильович, то він зробив усе, аби оновлений театр відновив роботу. Це були скрутні часи: грошей ні в кого не було, а ми влаштовували свята балету. Міський голова допомагав розв’язувати різноманітні проблеми закладу культури — наприклад, виділяли квартири для артистів. Або така проблема: тоді артисти балету підлягали призову до армії нарівні з усіма. Виходило так, що танцівник втрачав кваліфікацію за час служби. От ми і просили Рибака виручити колектив та знайти можливість дати артисту відстрочку від армії. Траплялося, повертали вже із війська — він пішов служити, йому теплі речі видали, а тут нарешті наказ повертатися».

Продпайок для бунтівного пролетаріату

Донецьк початку 90-х років був містом шахтарських страйків та акцій протесту. Як керівник одного з районів, а згодом — і міста в цілому, Рибак пройшов випробування стихійними бунтами: не боявся виступати перед страйкарями та обстоював інтереси робітників у міністерствах і Кабміні. Часом це призводило до конфліктів із урядовцями, іноді — до гарячих багатоденних дебатів у міській раді. А коли шахтарі розбили намети і лягли на рейки, протестуючи проти невиплати зарплати, голова розпорядився... ні, не розігнати протестувальників, а привезти до наметового містечка їжу й воду.

Десятки керівників міського, обласного і навіть загальнодержавного рівня пройшли цю «школу Рибака».

«Володимир Васильович був у постійному пошуку — налагоджував контакти із господарськими керівниками, депутатами всіх рівнів, керівниками держави, вченими, колегами із міст-побратимів, із талановитими і «важкими» дітьми... Саме в ті часи з’явилася програма «Обдаровані діти», яка згодом стала загальнодержавною, було відремонтовано інтернат № 3, організовано пансіонат «Ветеран», відновлено вуличне освітлення на околицях. Керівник міста був категоричним противником закриття підприємств, вважав, що завжди потрібно шукати нове застосування, нові ринки, — зазначає Людмила Корешкова. — Наприклад, таким чином ми зберегли ремонтно-механічний завод — тепер Петровський машинобудівний завод, який виготовляє обладнання для безпеки праці шахтарів. А кілька закритих дитсадків перетворилися на «вчительські» будинки, де давали квартири донецьким «бюджетникам». Рибак, я вважаю, давно довів, що може розуміти людей, говорити з ними однією мовою, знає їхні потреби і вміє консолідувати дуже різні за поглядами особистості. Він не боявся дійти до найвищих і спуститися до найнижчих».