Місцеві жителі, екологічні організації, які стають на захист парку, скверу, а то й кількох дерев, хоч і не завжди, а таки рятують дерева від несанкціонованих вирубувань. Натомість тема браконьєрського знищення лісів залишається на задвірках громадської та мас-медійної уваги. Чому?
Невже проблеми наших лісництв уже обмежуються лише недостатністю площ чи насіннєвого матеріалу для нових насаджень? Аж ніяк. Радше, користуючись медичною термінологією, важкий хронічний стан винищення українських лісів переходить в агонію. То чому це не тривожить нині суспільство так, як варварське викорчовування кількох лип чи тополь біля міських багатоповерхівок? Та, мабуть, тому що проблему вирубування вітчизняних лісів, так би мовити, ввели у «формат», подаючи її у зовнішньо привабливій обгортці екологічної та економічної доцільності, яку можна було б назвати проектом «чистий ліс». Саме під його прикриттям протягом останнього десятиріччя в поліських лісах винищено тисячі й тисячі гектарів повноцінних дерев, які ще багато років могли б виконувати свої предковічні функції виробників кисню і утримувачів ґрунтів, не кажучи вже про красу довкілля.
Так зване санітарне очищення лісів у радянські часи було необхідною складовою ведення лісового господарства і проводилося регулярно в усіх без винятку лісництвах. Таке впорядкування лісів мало за мету звільняти їх від сухостою, чагарників, повалених внаслідок буревіїв дерев, проте в жодному випадку не передбачало вирубування повноцінних — фактурної деревини. Звісно, що й тоді нечисті на руку лісники могли під маркою очищення ділянки від сухостою продати кілька кубів «фактури». Проте траплялося таке не- часто.
Нинішні ж масштаби винищення лісів під гаслом їх нібито санітарного очищення вражають. А можливими вони стали завдяки двом чинникам: появі в Україні великих заводів із виробництва деревостружкових плит для меблевої та будівельної галузей і корумпованим вітчизняним чиновникам різних рангів.
Більше десяти років тому на українському ринку деревообробної і меблевої промисловості з’явився потужний інвестор — швейцарська транснаціональна корпорація. Найбільший у Європі виробник плит для меблевої промисловості вже мав на той час на континенті розгалужену мережу заводів, найближчі з яких функціонували в сусідній Польщі. Така само фірма була заснована і в Україні. Першим базовим підприємством нової дочірньої фірми корпорації став недобудований західними німцями ще за радянських часів деревообробний комбінат у містечку Кам’янка-Бузька Львівської області. За кілька років недобудований комбінат перетворився на підприємство з виготовлення неламінованих плит європейського зразка з відповідною інфраструктурою. Паралельно такі ж комбінати дочірньої фірми корпорації розбудовувались у Івано-Франківській та Харківській областях. Швейцарський інвестор, який не міг не тішити владу і місцевих жителів сплатою солідних податків та наданням нових робочих місць, використовував на виробництві власні обладнання і технології, проте сировину, тобто деревину, — з українських лісів.
Це, загалом, мало задовольнити обидві сторони, оскільки виробник, який не міг обійтися без української деревини, задекларував, що використовуватиме для виробництва плит винятково сухостій, а влада, у котрої не було грошей на проведення санітарних очищень лісів, отримувала нарешті реальну можливість навести в них порядок. Та є ще й третя сторона: безпосередні заготівельники сировини для заводів корпорації — вітчизняні підприємці. Саме вони, отримуючи дозвільні документи від відповідних владних структур і укладаючи угоди з підприємствами-виробниками плит, і брали на себе функцію санітарного очищення лісів, тобто вирубування, розпилювання і вивезення сухостою.
Упродовж останнього десятиліття жителі Західної України, особливо поліської її зони, звикли щоденно бачити на дорогах навантажені деревиною КамАЗи, МАЗи і ЗіЛи. Ті, хто мав час і бажання поспостерігати за ними, могли досить швидко вгледіти в цьому безкінечному русі лісовозів певну сталу закономірність. Якщо автомобілі, вщент навантажені двометровими частинами стовбурів сухих дерев, тягнулись від місцевих лісництв у напрямку найближчого заводу з виготовлення меблевих плит, то довжелезні лісовози із п’яти-, шести- і восьмиметровими дубовими і сосновими колодами — до місцевих пилорам, приватних деревообробних цехів та залізничних станцій. А ось виїжджали вони з одного і того ж лісу, в якому на той час проводилося так зване санітарне очищення. Поряд із вирубуванням сухостою в поліських лісах проводиться браконьєрське винищення фактурної, «ділової» деревини: дубів, сосон, ялин та інших найбільш розповсюджених у цій лісовій зоні порід дерев. Жителі поліських сіл, які розташовані біля лісів, підтвердять, що за роки незалежності в кожному із цих лісових угідь вирубано до третини дерев таких порід. А оскільки браконьєрське вирубування лісів зазвичай проводять подалі від автошляхів, то, відповідно, ще й максимально винищується флора і фауна, порушується екологічний баланс у цих угіддях.
Про те, як бореться з цим небезпечним явищем, що несе в собі загрозу довкіллю великого регіону, влада, промовисто свідчить кримінальна справа проти одного з лісничих Ківерцівського лісництва, що неподалік Луцька. До цього посадовця не була застосована відповідна міра покарання за крадіжку, оскільки він «добровільно заплатив 225 тисяч гривень, які становлять вартість проданої ним із лісництва деревини породи «дуб звичайний».
У матеріалах справи, звісно, не йдеться, скільки зусиль, коштів і, що найголовніше, часу потрібно, аби виростити такого «дуба звичайного». Та, як свідчать фахівці, — це щонайменше років сто.
Фотоетюд Андрія НЕСТЕРЕНКА.
