Понад піввіку живе одиноко на хуторі Стайнища, що за десяток кілометрів від райцентру Володимирець, 86-річна Оксана Іванівна Рижа. Живе, наче в XVІІІ столітті, користуючись сільським реманентом та кухонним начинням давним-давно минувших днів...
Щоправда, на сучасній топографічній карті Стайнищ уже не знайти. Але одна-єдина його мешканка — О. І. Рижа доводить, що хутір таки є. А ось на німецькій топографічній туристичній карті 1929 року (наш край був тоді під владою Польщі) є поселення, які після війни зникли з карти Володимирецького району: Гута, Янувка і Яновка, Пульк, Прурва, Порода, Видимир, Осовик, Поросля, Добринь та багато інших.
Є на ній і село Стайнища, де було одинадцять хат з господарськими будівлями або гумнами. Частина поселення належала офіцеру царської армії Григорію Леончуку. Під час перших сутичок між поляками та українцями, ще до війни, у Стайнищах спалили кілька обійсть. Сім’ї, в яких жінка була полячкою, а чоловік українцем (або навпаки), почали перевозити свої хати та живність до більших поселень.
Після війни за Стайнища взявся колгосп. Це вже був хутір із п’яти вцілілих хат, які підпадали під партійну програму зі знесення хуторів. Силоміць примушувала тодішня влада хуторян перебиратися в село: переважна більшість із них переселилася в Каноничі, де була сільрада.
У Стайнищах залишилося лише три хати. Одна з них, міцна, добротна, дерев’яна, належала Леонтію Гордійовичу Волочнюку — від батька дісталася, а з нею — три хліви та майстерня. Леонтій Гордійович на той час був неодружений. Працював у колгоспі імені Калініна столяром, та таким, розповідають земляки, що «дерево в його руках саме грало».
Післявоєнне село відбудовувалося, тож роботи в Леонтія було багато. Коли вставляв і склив вікна на фермі, запримітив дівчину — Оксану Рижу, яка доїла корів. Дивувався її вправності, тому, як швидко вона видоїла сімнадцятьох корів. Пропонував їй свою допомогу, але дівчина відбувалася жартами. Так і незчувся, як закохався, забрав Оксану на свій хутір Стайнища.
— Він був добрим чоловіком, — згадує Оксана Іванівна. — Мене шанував, шкодував. По господарству (а воно в нас велике було) завжди допомагав. Бувало, я корову дою, а він поряд чекає, і відро сам у хату внесе. Я соромилася, щоб ніхто цього не побачив... І без булочки чи цукерки ніколи додому не приходив...
...Та недовго вони пожили щасливо. Якось Леонтій, добираючись зі столярні на хутір у мороз і заметіль, застудився. Зліг і більше не встав.
У чорному смутку молодою вдовою залишилася Оксана Іванівна Рижа. Навіть прізвище дівоче носить, бо потайки в радянські часи вони повінчалися з Леонтієм, але не розписалися в РАГСі. Залишилася на хуторі, давши чоловікові слово, що ніколи не покине його хати. У ній сама-самісінька й доживає віку. Бог не встиг її обдарувати материнством, не дав діточок.
На той час на хуторі залишилося тільки дві хати: її та сусідки Жені.
— Коли Женя Гедзьова перевезла свою хату до Антонівки, я залишилася на всі Стайнища одна, — продовжує Оксана Іванівна. — Доки ходила в колгосп на роботу — не помічала самотності. Ще корова була, свиней тримала. І курей мала, але внадився шулячок і мені їх усіх перебив. Я, хоч і занедужаю, та лежати не маю права. Садила за хатою город, то мала свою картоплю, огірки, моркву, капусту, буряки. А нині вже не подужала, нема тої сили. Доки води з колодязя витягну та принесу — сонце мене випередить.
До речі, тривалий час у Оксани Іванівни Рижої (вона жодного дня не ходила до школи, тож не вміє ані читати, ані писати) навіть паспорта не було, тож, коли його отримала з допомогою знайомих, стала отримувати невеличку пенсію. Продукти старенькій привозить її племінник Сергій.
— Він кликав до себе в село, а я йому кажу: «В тебе вже своя сім’я он яка велика. Куди мені?», — розповідає єдина мешканка хутора. — Я із цього хутора, зі своєї хати нікуди не піду...
Жінка замислилася. Обперлася на бильце залізного ліжка, що стоїть надворі під хатою ось уже понад тридцять літ. На нього присідають відпочити швидкі вітри, що стукають у стіну, затяжні дощі, а зимою може прилягти метелиця-завірюха. Оксана Іванівна її не зганяє. Гляне з усмішкою: мовляв, вийде сонечко, де ти, голубонько, дінешся?
Оксана Іванівна Рижа любить весну. Бо щойно розтануть сніги і прийде тепло, прилітають її бузьки. І вона їм так радіє! Відкриває навстіж двері. А буслик, як ручний, приходить аж до самого порога. Та найбільше господиня обійстя любить спостерігати, як старші птахи терпеливо вчать молодих літати, добувати собі поживу:
— Два роки тому я ціле літо дивилася за малими лелечатами. Мені з ними веселіше. Можна сказати, їх сторожувала. Свого кота відганяла. Ото їх пасла. Вони, як по годиннику, злітають, і ось тут, перед порогом та вікнами, туди-сюди ходять, щось визбирують... Торік я їх так чекала. А прилетів на гніздо один бузьок, мені покричав, вклонився і полетів на Новаки. Он зіллям заросло гніздо. І ворона вже нема. Правда, зозуля довго кувала. І солов’ї мені співали. Ці мене не зраджують. Живуть у мене ластівки та горобці. Жевжики часто сваряться, як чоловік з недоброю жінкою. Ворони були злодійкуваті — нічого не боялися.
Оксана Іванівна рада гостям, які, збираючи чорниці, гриби чи заготовляючи дрова, ні-ні, та й навідаються до її скромної хатини. Розпитує про знайомих, які мешкають у сусідніх селах, передає їм привіт. Завжди пропонує гостям поїсти. Ось і сьогодні на плиті — борщ та компот з яблук, а на столі — помиті і перевернуті дві алюмінієві миски, прикриті рушничком...
Фото Галини ТЄТЄНЄВОЇ.
Замість епілогу
За кількасот метрів від хати Оксани Іванівни — польова дорога. Обабіч неї від села Каноничі до Стайнищ ростуть новобудови. Селяни розбирають свої земельні паї. За городом старенької син її знайомої викопав ставок і поставив у лісосмузі вулики. Тож тепер вона наглядає не лише за своїм обійстям, а й за сусідським. Радіє, що сюди, до Стайнищ, тепер навідуються люди. Таки мав рацію її покійний чоловік, коли благав не залишати рідної хати. Оксана Іванівна сама пам’ятає про всіх, хто народився і колись жив у Стайнищах. Доки вона вікує і стоїть її хата, Стайнища житимуть.
Єдина мешканка Стайнищ О.І. Рижа біля рідної хати.
